Відблиски неону. Відгомін трамвая. Сміттєва машина вдосвіта. Без усіх цих звуків цивілізації я почуваюся незатишно.
Міста в моєму житті траплялися різні, й кожне з них давалося любити по-своєму.
Безумовно, тривалий час еталоном, шаблоном і мірилом усіх стандартів був Львів. Але вже тепер розумію, що йшлося насправді не про цілісне місто, а про його старе ядро. У нових кварталах я не те щоб почувалася некомфортно — мені здавалося, що понурий автобус відвіз мене в інше місто. Стара забудова, навіть абсолютно люмпенських і незачесаних кварталів, давала відчуття безпеки, тоді як вікна багатоповерхівок, а надто простір дворів між ними здавалися вкрай ворожими. Аж тепер до мене прийшло відчуття якоїсь особливої щемкої естетики цієї недолугої архітектури. «Сихів is sexy», — каже мені група у ФБ, і кадри обшарпаних нетрів викликають дуже дивну суміш емоцій, яку годі розібрати на складові. На противагу австрійським сецесійним будівлям, які своїми вигинами віконних рам змушують серце завмирати в естетському екстазі, від бетонних блочних коробок віє чимось таким суперечливим, вулично-бунтарським — йому чхати на золотий перетин і розмаїте ретроградство.
І хоч у своєму помешканні я фанатично зберігала кожен клаптик старої столярки, кожну латунну ручку, старі печі та скрипучий паркет, віднедавна відчула, що перебування в модерних інтер’єрах дає мені якийсь особливий заряд.
Можливо, тому, що одним із міст мого дитинства була несподівана локація під назвою Пущино-на-Оці. Академмістечко, якому у вісімдесятих було 25 років, абсолютний продукт радянської доби без жодних історичних ностальгійних легенд. Через молодість населення це місто буяло динамічною енергією і мені, дитині, здавалося облаштованим раєм для молодих сімей. Прогресивне та сучасне в освіті та дозвіллі, наскільки це було можливо за радянських часів, воно вписувалось у ландшафт багатоповерхівок і малокомфортних гуртожитків джазовими фестивалями, самвидавами забороненої літератури, показами напівлегального кіно, комп’ютерами та басейнами в школах.
Міст, у яких мені добре і де я радо жила б, доволі багато. Хоча спершу кожне з них трохи лякає своєю незрозумілістю. Але ти поступово починаєш нанизувати його вулиці на себе, як на спицю, пірнати в них, наче кріт. І, коли пазл індивідуальної міської логіки нарешті складається, відчуваєш щастя від якогось особливого злиття з цим урбаністичним простором, перетікаєш у нього, опиняєшся по той бік загальної картинки, яку інстаграмлять туристи.
Усі міста, де мені особливо добре, — Берлін, Париж, Ріо, Амстердам, — об’єднує присутність розмаїтого людського ф’южину, а також те, що вони дозволяють утілити найрізноманітніші формати й знайти широкий спектр можливостей для дозвілля та буденності. Очевидно, що перелік цей неповний. До нього долучилися б, скажімо, Нью-Йорк і Буенос-Айрес. Міста, у яких панує індивідуалізм і відсутня надмірна традиційність, міста, які не ставлять чітких рамок і, що важливо, у яких давно збудували метро. Якоїсь миті я зрозуміла, що цей маркер завжди свідчить про певний особливий відрив міст, які давно стали метрополіями і цілковито віддалися прогресу та розбудові, тоді як інші обрали спокій і комфорт. Цими другими часто дуже добре милуватися і втікати туди відпочити від динамічного ритму. Маленькі балканські, австрійські та італійські містечка часто зачаровують, але в них дуже швидко стає в’язко та нудно. Ну бо скільки можна цідити коктейлі в улюбленому барі — щойно починаєш упізнавати людей, час вшиватися. Особливо якщо вони впізнають тебе. Власне, можливість заховатися і розчинитися в натовпі — перевага мегаполісів з інтенсивним х’юман-трафіком. Хоч якщо поживеш у такому довше, то розумієш, що і тут це ілюзія, бо в певних середовищах все одно усі усіх знають.
Звісно, абсолютне єднання з містом настає, коли створюєш у ньому побут: розвішуєш сушитися дитячі пелюшки й платиш перші рахунки за комуналку. Лиш тоді можна стверджувати, що ти там пожив.
Буває, що міста, які начебто за всіма критеріями твої, чомусь «не заходять», найчастіше через якийсь індивідуальний контекст.
А найцікавішим відкриттям останнього часу для мене є Київ, із яким довго була в конфронтації, зумовленій провінційним комплексом, аж поки не вловила тут New Berlin. Столиця стала місцем, де можуть справдитися нереалізовані моменти юності. Місто дає мені змогу, вловивши незрозумілі раніше вібрації електронних вечірок, пробиратися лабіринтами та сходами крізь спітнілі тіла й вести абсурдні нічні футурологічні розмови на богемних кухнях. Усе це дарує невимовну легкість, таку як пристрасні поцілунки з випадковим зустрічним. Я ніби ловлю за хвіст другу юність, у яку, через зрілість, перетекла перша молодість, і це дає надію, що буде ще й третя, а за нею безкінечна!
Віднедавна маю відчуття, що місто, яке роками дивилося на мене зверхнім гламурним личком і виштовхувало мене зі своєї території надмірною концентрацією чоловіків у дорогих костюмах, почало набувати близького мені духу. Годувати різноманітною їжею. Поїти влучними коктейлями. Розмовляти багатьма мовами одночасно. Це правильний урбан, із яким я зараз дихаю в унісон. За таких обставин навіть гламурні личка здаються милими, а дорогі костюми виявляються сексі.
Якби мене попросили скласти список рис, властивих ідеальному місту, я сказала б, що воно велике, але ним комфортно пересуватися пішки і громадським транспортом, що зелені багато, але занедбаних територій немає, що в ньому не відчувається вік, що шум і затишок тут не заперечують одне одного, що тут здорова пропорція нового й старого і воно живе в добросусідстві, не обтяжене при цьому кітчем.
Я добираю місто як партнера, який уміє будувати рівноправні стосунки, не обмежує свобод, дає відчуття безпеки і з ним не нудно!
