Дванадцять років тому я вперше приїхала до Львова, щоб залишитися тут на навчання в університеті, а згодом іще на трохи, іще — і так моє життя в цьому місті триває досі.
Було важливо податися якнайдалі від хати, від друзів, від усіх, кого знала. Не мати нікого, не знати нікого, не бути ні для кого, побути ніким. Львів став тим місцем (майже випадково, як мені тоді здавалося), де я могла почати себе наново, полишивши минулу себе десь поміж Косівською гімназією, де навчалася, і Замагорою, де я народилася й де жила вся моя родина. Повертатися до себе — це також про Львів. Однак згодом. Поки що я втікала, позбувалася себе колишньої, набираючи в легені глибокими вдихами міське життя. Хоч і боязко. З підозрою. Не довіряючи. Водночас із тремтінням і радісним зачудуванням, що це зі мною, що я нарешті там, де хочу, де маю бути, лише для себе.
Читайте також: Місто, де зорі низько
Львів змінюватиме мене, витончуватиме, надаватиме чіткості, виразності, відкриватиме радість мовчання, тиші, самоти.
— Ти також сказала мені, що маєш написати текст про Львів, що ніколи до цього не писала про нього, хоч і живеш у ньому так довго. Можливо, тому й не писала, бо живеш у ньому.
Якось одна моя знайома запросила мене до свого фотопроекту, для якого ми вранці повинні були пройтися моїм улюбленим маршрутом у Львові, гуляти вулицями міста, які я найбільше люблю, зупинятись у місцях, які для мене мають особливе значення, присідати на лавки, що подобаються більше, ніж інші, торкатися «своїх» дерев, мурів старих будинків міста, заходити в улюблені кав’ярні.
Читайте також: Ще б трохи чарівності
Я погодилась, однак спробувала наблизити цю пропозицію до мого справжнього стосунку до Львова, який він є. Тож ми покрокували містом, але вже не таким ранковим, і навмання, як нам бажалося йти, не визначаючи заздалегідь маршруту мандрівки. Блукали вулицями й парками, не оминаючи поглядом жодного будинку чи дерева, геть забувши про «улюблені» з них. «Бо ти не виокремлюєш у ньому нічого. Для тебе Львів — це Львів. І не означуєш у ньому щось як улюблене чи неулюблене. І «мій» ти також не кажеш. Лише Львів. Львів та й більш нічого».
Його горбистий рельєф, схили, що стрімко збігають, плавко вливаючись у рівнинний ландшафт міста. Ноги не втомлюються щодня сягнисто крокувати Львовом: то багатолюдними проспектами, сповненими галасу, то напівсонними, зануреними в тишу та спокій вулицями. «Коли твої ноги тужитимуть за горами, до яких звикли, ти можеш підніматися на гористі ділянки міста, і радість від ходи вгору й спускання вниз із пагорбів знову вертатиметься стрімко до тебе».
— А якби не Львів, то яке інше місто?
Відень, Берлін, Ужгород, Івано-Франківськ, Одеса, Гамбург, Штрален, Київ, Вілямовіце, Грац, Коломия — міста, де в різний час я затримувалася на тиждень-два, на місяць чи на більше. Зупинялася в друзів, знайомих, перебувала на письменницьких чи перекладацьких резиденціях. Це був час поза Львовом. Поза його впливами. Я немовби казала собі: тепер поживу без нього, сама, у компанії інших міст. І хто його знає, як там буде з поверненням. Воно ж не моє. Мені не належить. Як і всі інші міста та місця.
— Ти вже думками не тут. А в Берліні, де будеш цілий місяць. Але повертайся. Вертайся знову до мене.
Читайте також: Пафос історії, напівсон сучасності
Повільно, без поспіху обживала затишні помешкання нових міст, геть не схожі на моє у Львові. З торбиною через плече минала вулицю за вулицею, промовляючи впівголоса їхні назви. Задирала голову догори, намагаючись черкнути поглядом дахи найвищих будівель. Підходила поближче до написів на стінах, уважно роздивляючись їх, розтлумачуючи. Усміхалася до перехожих, не стримуючи своєї радості від буття тут, у цьому місті.
— Чому ти цього не робиш у Львові? Чому не така смілива там, у місті, звідки приїхала? Ти тут, зі мною, ще так мало часу, зовсім недовго, а вже так ласкаво усміхаєшся до мене, чаруєшся моєю красою, не приховуєш радості від мого товариства. Чи ти тільки спочатку така з нами, новими містами, коли вперше?
Ділилася з місцевим прохачем своєю перекускою, мовчки сидячи з ним на порожній терасі ще сонного нового міста. Це місто вже любить тебе, казав той, прицмокуючи вдоволено. А й справді дуже гострий сендвіч. Ти з ним сама не впоралася б. Добре, що віддала. То звідки ти?
— Lviv, Lemberg, Lwów, Leopolis.
Сама собі дивуючись, метко віднаходила в пам’яті чимало епітетів, описуючи під час перших знайомств місто, звідки прибула: місто Лева, королівське місто, столиця Галичини, княже місто, стародавнє місто, місто-музей, культурна столиця України, багатокультурне місто, різнобарвне, багатоконфесійне, з багатьма історіями, місто кави, місто літератури, місто з ренесансно-бароковою архітектурою, одне з найкрасивіших міст Європи, університетське місто, місто молоді.
— Місто, звідки я, густо обсноване багатьма міфами, часто реальнішими за саму дійсність. Та, розповідаючи тобі зараз про Львів, я сама творю ще один міф — про себе в ньому насправді.
