Кримінальну справу проти колишнього очільника МВС Юрія Луценка з обвинувальним висновком Генпрокуратура передала до Печерського районного суду Києва для розгляду по суті. Зараз екс-міністр під посиленою охороною перебуває в міській клінічній лікарні швидкої допомоги, куди його перевели з Лук’янівського СІЗО. Він відмовляється припинити голодування, оголошене 22 квітня на знак протесту проти незаконного утримання під вартою. За офіційним висновком медиків, Луценко «потребує лікувального режиму», його стан оцінюють як «середнього ступеня тяжкості». Дружина заявляє, що її чоловік у критичному стані і що люди в білих халатах просять переконати його припинити голодування, інакше не гарантують збереження життя.
Відповіді Юрія Луценка Тиждень отримав 13 травня. Уже на в момент здачі цього номера до друку (18 травня) в редакцію надійшла інформація про різке погіршення здоров’я екс-міністра – він не може читати, дивитися телевізор, тримати ручку…
У. Т.: Як ви пояснюєте свій арешт?
– Мені інкримінують неправильно нараховану пенсію водієві та «незаконне», з абсурдної точки зору ГПУ, відзначення офіційного Дня міліції. Жодної копійки особистої вигоди слідство не встановило.
Заарештували мене за невизнання вини, відмову надати показання до суду й нібито повільне читання матеріалів справи. Перші дві причини – мої конституційні права. Третя, згідно з КПК, – право, а не обов’язок. Та й тримають під арештом уже 20 днів по завершенні того читання. Тож ясно, що це не кримінальна справа, а політична розправа зі мною. Причин є кілька. Це й бажання помсти за переляк, якого зазнали 2005 року, й демонстрація нових порядків для встановлення атмосфери страху, і намагання проштампувати в цілком контрольованих судах заздалегідь написаний вирок, щоб відсторонити мене від політичних процесів.
Та головною причиною я особисто вважаю бажання публічної розправи над Помаранчевою революцією. Теперішньому глибоко совковому, злодійкуватому керівництву важливо вселити ідею недоцільності боротьби в українське суспільство. Звідси недолугі справи й Тимошенко, й Луценка.
Це агресія проти чужорідних для нинішньої влади тіл, які не практикують кримінальних взаємозаліків. Приклади обміну послугами так званої влади й так званої опозиції загальновідомі. Ми для них антитіла, які треба ізолювати і знищити.
У. Т.: Чи вважаєте ви себе цілком «чистим»? Якщо так, хто ініціював ваше ув’язнення?
– Я маю достатньо доказів, щоб відкинути висунуті звинувачення в будь-якому об’єктивному суді. Питання лише в тому, де його знайти в країні, в котрій рідний брат генпрокурора керує вищою судовою інстанцією з кримінального судочинства? Додайте ще повний контроль Адміністрації президента над Вищою радою юстиції, яка демонстративно звільняє невгодних суддів. Так і отримаємо тих, хто санкціонує арешт за використання особою її конституційних прав. Чи може бути більш незаконне рішення? І чи варто очікувати відтак справедливості під час розгляду справи по суті?
У цих умовах я вважаю за єдино можливе рішення використати закріплене в Конституції право на суд присяжних. Певен, що незалежні від влади представники народу почують мої аргументи й відкинуть політично мотивовані, нічим не обґрунтовані звинувачення ГПУ.
У. Т.: Ви кажете, що відмовляєтесь від примусового годування, тоді як слідство повідомляє, що вам таки дають поживну суміш…
– Як я вже казав, по завершенні мого ознайомлення із 47 томами повного зібрання фальсифікацій ГПУ, відпала остання надумана причина мого арешту. Попри те суддя, дивлячись у вікно, без жодних посилань на закон продовжив термін утримання в камері. Тож від 22 квітня на знак протесту проти такого свавілля я розпочав голодувати. Заяву про це виголосив на судовому засіданні, поширив через прес-службу в ЗМІ. 30 квітня адміністрація СІЗО звернулася з проханням офіційно повідомити її про моє рішення. І хоч ніякими законами це не передбачено, я підтвердив їм факт голодування. Йшлося про нього і в показаннях моїх співкамерників. Потім мене залишили в камері одного, а через день виявили втрату 14 кг ваги й ацетон у крові.
Від 1 травня мені було оголошено рішення про примусове харчування так званою «сумішшю для голодуючих», яка має виводити з організму ацетон. Прокуратура весь цей час цинічно брехала, що я їм рибу, ковбасу, горішки та інші поживні продукти. Відповісти на цю підлість я міг лише в один спосіб – від 4 травня відмовився й від цієї суміші та крапельниць. На 19-й день голодування мене госпіталізували в Київській лікарні швидкої допомоги. ГПУ далі повідомляє про нормальний стан здоров’я Луценка.
У. Т.: Європейський суд з прав люди почав розглядати ваш позов проти держави. Яка його суть?
– Є останній гіркий жарт: найсправедливіший український суд – Європейський суд з прав людини. Мою скаргу щодо незаконного затримання й арешту він прийняв до пріоритетного провадження. Я певен, рішення буде на мою користь. На жаль, це стане черговим підтвердженням використання вітчизняного правосуддя для політичних репресій. Щоб трохи пом’якшити ситуацію, у президента й ГПУ є цілковита можливість будь-якої миті визнати очевидне беззаконня і звільнити мене на поруки або підписку про невиїзд. Але почуття помсти поки що затьмарює їм розум.
У. Т.: Чи маєте намір притягнути до кримінальної відповідальності тих, хто доклався до вашого ув’язнення?
– Проти мене й раніше порушували карні справи. Я їх, бувши і в опозиції, і у владі, послідовно вигравав. Водночас ніколи не прагнув суду над слідчими. Розумів, що то підневільні виконавці царських ігрищ.
Але цього разу буде інакше – я вимагатиму відповідальності і їхньої, і суддів за грубі порушення закону та Конституції. І не тому, що мене дістав п’ятимісячний арешт. А тому, що слідчі, крім незаконних дій, іще й підло брешуть та чинять тиск на рідних. Це вже не стрілочники, це «шістки»-ентузіасти. Крім того, затверджували незаконні рішення високі чини ГПУ. Прийде час і їх ставити на місце.
У. Т.: Деякі екс-високопосадовці, проти яких порушено справи, твердять, що слідчі обіцяють пом’якшити їхнє становище в разі співпраці й надання свідчень проти Тимошенко. Чи надходили такі пропозиції вам?
– Слідчий пропонував мені дати показання, що відзначення Дня міліції було ініціативою тодішнього прем’єра, обіцяючи, що я стану свідком, а не звинуваченим. Моя відповідь була очікуваною і нецензурною.
У. Т.: На вашу думку, чим закінчиться «справа Тимошенко»?
– Усі політичні справи закінчаться ганьбою Януковича та підконтрольної йому ГПУ. Та й факт, що сьогодні 88% населення визнає наявність політичних репресій, свідчить сам за себе.
У. Т.: Якщо суд вас виправдає, ви готові брати активну участь в опозиційній діяльності, в найближчих парламентських виборах?
– Незалежно від його рішення я займатимуся політикою, щоб змінити нинішню антиукраїнську владу. Депутатство ніколи не було моєю самоціллю. Навпаки, найбільших своїх перемог я досягав серед людей, не обтяжений мандатом і недоторканністю. Та й, чесно кажучи, сьогодні бути нардепом серед сумнозвісних персонажів – велике нещастя.
У. Т.: Якою ви бачите дальшу долю «Народної самооборони»? Хто винен у її розвалі?
– НС була суперуспішним повстанським проектом 2007 року. Я пишаюся тим, що ми змусили людей повірити у свої сили й домоглися дострокових перевиборів «Верховної Зради». Як і тим, що «Народна самооборона» продемонструвала вміння об’єднуватися всупереч партійному егоїзму задля національних інтересів.
Якщо говорити про поразку, слід зазначити: корінь проблем і зрад – у молодості політсили. У нас не було й півроку для організаційної розбудови, ретельної перевірки людей тощо. Зараз ми доробляємо це домашнє завдання. Хоча для мене особисто ціна зрад однопартійців є дуже високою. Зате й значення принциповості друзів незрівнянно важливіше.
У. Т.: Чи вірите в об’єднання опозиції?
– Мої вчинки впродовж усієї політичної кар’єри є відповіддю на це запитання. Я був тим, хто примусив Мороза 2004 року до формули «віддайте голоси або за Мороза, або за Ющенка, але жодного – Януковичу». Це вивело СПУ на Майдан і серед інших факторів забезпечило перемогу об’єднаним демократичним силам. Формула партнерства НУ-НС, який я очолював, і БЮТ на перевиборах 2007-го теж принесла успіх.
А от моменти «хатньої війни» демократів завжди закінчувався програшем. Не так для них самих (вони цього заслужили), як для перспектив України. Найяскравіший і найсумніший приклад – останні президентські вибори.
Тож зайве мене питати про ставлення до згуртування демократичних сил. Звичайно, я «за». Інша річ – як це зробити. І тут, у серпентарії однодумців, чорт ногу зломить. Можу лише запевнити: я не стану на заваді будь-яким об’єднавчим процесам.
У. Т.: Чому, на вашу думку, регіонали в опозиції продемонстрували більшу монолітність, ніж помаранчеві?
– Партія регіонів – бізнес-проект найбагатших людей в Україні. У них проста і зрозуміла мета – не допустити обов’язкової сплати податків у державі через обмеження виводу надприбутків у офшорні зони. Ціна питання – близько 500 млрд грн за рік, що більше, ніж видаткова частина держбюджету. Звідси – інші методи організації партії та дисципліни її членів. Спектр забезпечення єдності там широкий – від годинників із діамантами до кулі на полюванні.
У демократів усе інакше. Часто амбіції беруть гору. Єдиний спосіб навчити їх єдності та відповідальності – тренувати, мов собаку Павлова, на виборах. Зрадники мають іти з політичного життя, як Мороз чи Ющенко.
У. Т.: Помаранчева революція робилася на гаслі «Бандитам – тюрми!». Але ж замість обіцяного влада фактично пішла на компроміс…
– Я зрозумів це після одного діалогу з президентом Ющенком, який запропонував мені «домовитися з Черновецьким». Коли я різко сказав, що з крадіями та бандитами ніколи не домовлявся, прозвучала пам’ятна фраза Віктора Андрійовича: «Юро, кинь свої ментівські звички й запам’ятай: кожен, хто заходить до мого кабінету в краватці, ніколи не сяде». Це був момент істини. Раптом виявилося, що я вкалував без вихідних, нажив собі колосальну кількість персональних ворогів лише для того, щоб їхні лідери завітали в краватці до потрібних апартаментів. Після чого Генпрокуратура хоронила чергову справу. І всі мої прохання, вимоги депутатського корпусу змінити генпрокурора нічого не дали. Піскун став депутатом від Партії регіонів, Медведько зробиться ним на наступних виборах. ГПУ була й лишається запобіжником супроти відповідальності кучмістсько-януковицької гвардії за весь спектр злочинів: від розкрадання до вбивств.
І Ющенко пішов на таку умову отримання президентства за спиною Майдану.
У. Т.: Зрада, конформізм стали питомими рисами української політики. Це надовго?
– Я добре знаю історію, тож упевнено скажу: зрада еліт – не суто українське явище. Тернистий шлях до незалежності й відповідальності влади перед суспільством довго долали й Польща, й Чехія, і Болгарія, й Іспанія, й Італія, і Німеччина. Ми свій шлях іще йдемо. Народ тільки-но відчув можливість впливати на свою долю. Після надмірних сподівань Майдану і чергових зрад він упав у депресію. Але процес рухається в правильному напрямку. І його не спинити, не загнати в табірний барак із дешевим газом та безконтрольною владою.
Я оптиміст. Усе буде добре і в нас, хоча жити в час напівбожевільні-напівконцтабору гидко. Нам гостро бракує вчителів та проповідників віри, надії, любові. А ще солідарності й розуміння вищості національного інтересу. Є дуже гарний вислів одного мудрого поляка, побудований на використанні персонажів «Вогнем і мечем» Сенкевича: «Польща зробила ставку на дисциплінованого поручника Володиєвського і здобула державу, а тінь отамана Заглоби літає верхи чорноморськими степами й рубає своїх направо та наліво».
У. Т.: Ви не шкодуєте, що вчасно не подалися за кордон, як Богдан Данилишин, Михайло Поживанов?
– Про арешт я, звичайно, знав завчасно. Та, навіть розуміючи, що більше не повернусь додому, я не втік би. Так мене вчили, що я відповідаю не тільки за себе. Я надто мало дав тим із Майдану, хто зробив мене лідером. Тепер я, попри все, маю не зганьбити наших гасел і переконань. Нікчеми можуть сидіти на державних дачах і дивитися, як витирають ноги об український стяг. «Тушки» та псевдоопозиціонери – дрижати над юдиними подачками. Я ж маю довести, що не все продається і не всі бояться. Це те невелике, чим я здатен віддячити українцям за Майдан.
У. Т.: Ви маєте змогу читати, відстежувати події?
– День заповнюю книжками. Переважно це історична та філософська література. Інколи перечитую улюблену класику – Гемінґвея, Ґолдінґа, Муракамі, Маркеса. Останній тиждень був на хвилі Іосіфа Бродского. «Краски стыда все ушли на знамя»… Ну хіба це не про ігрища з червоними прапорами нашої влади без совісті й пам’яті? Я в курсі всіх новин через телевізор та роздруківки ключових ЗМІ, які передають адвокати. Ваш журнал – у їхньому числі.
У. Т.: Чи змінилося ваше ставлення до світу й до людей під час ув’язнення?
Сидіти чотири з половиною місяці в камері спецрежиму по сусідству з убивцею двох міліціонерів непросто. Але і в тюрмі є багато людей, які страждають від несправедливості й бездушності системи часів НКВС. Не менше третини ув’язнених, згідно із законом, можуть перебувати на підписці про невиїзд або ж мати заставленим майно. Під час голодування я постійно звертаю увагу уповноваженого з прав людини на цей дикунський рудимент сталінських часів. Що ж до мене, то я залишаюся тим самим Луценком – трохи різким і завжди іронічним. Єдина зміна – дуже скучив за сім’єю.