Літературний дебют — це завжди трепетно. З одного боку, він явно чи приховано стає камертоном для подальших книжок автора, імпульсом для майбутніх творчих пошуків і просто претензією на участь у літературі. З іншого — це показовий зріз стану літератури взагалі, адже він вичерпно окреслює ті сюжети, проблеми, мотиви й методи письма, яких тепер шукають у текстах і на які є попит. Словом, за дебютами варто стежити, адже вони симптоматичні й неочікувані водночас. Майже ідеальна формула цікавого літературного твору.
Цьогоріч видавництво «Темпора» потішило читачів такою дебютною книжкою — романом Пилипа Білянського «Луни». Про що вона? Найліпше на це запитання відповідає сам наратор: «Це історія про те, як я одного разу був рибою і звали мене Семеном Глибинським». Оповідач (він же головний персонаж) показує на сторінках «Лун» свою складну, подекуди дивну, подекуди містичну біографію: від короткотривалого дитинства в неблагополучній сім’ї до інтернату, від дитбудинку до втечі, від подорожі невідь-куди до самоусвідомлення. Але паралельно світ охоплює катастрофа: люди буквально починають зникати, розчинятися, і все це набуває настільки колосального масштабу, що Сьома впродовж свого шляху вимушений блукати вже постапокаліптичним простором.
Читайте також: «Двійник» Жузе Сарамаґу. Роман, після якого страшно зазирати в дзеркало
Ця книжка нашаровує досить багато різних рівнів, а тому й чітко визначити її жанр тут не вдасться. У тексті присутні елементи роману-дорослішання, роману-подорожі (чи роману-повернення — це вже залежить від інтерпретації), роману-катастрофи, антиутопії, психологічного трилера, філософського роману тощо. Це жанрове поєднання врешті спрацьовує, адже так книжка встигає багато чого розповісти під егідою ключової думки. А ще такий текст просто цікавіше читати.
Утім, у контексті книжки Білянського запитання «про що вона?» є радше другорядним, адже передусім треба питати інше: «Яка вона?». Стиль книжки — це частина її концепції та сюжету, і навпаки: історія, яка постає на цих сторінках, не може бути розказана інакше. Це дивне, химерне письмо, яке вихоплює яскраві спалахи подій і фіксує саме їх. Так постає вкрай символічна картина світу: Семен, який марить рибами й водою, має прізвище Глибинський; самі ж риби постійно з’являються як внутрішня рима — то у вигляді дитячої забавки, то у вигляді малюнку на стільці, то у вигляді спогадів друга Сьоми про риболовлю з батьком; головний персонаж розмовляє то з Містом, то з Ісою — кимось на кшталт вигаданого друга дитинства, прототипом якого став образ з ікони. Дія «Лун» відбувається здебільшого в (не)свідомості головного персонажа, тож і лінія нарації тут не струнка, а зав’язана в багатовимірні вузли.
Цей роман не розказує, а показує. Тому тут не натрапиш, наприклад, на констатації діагнозу чи смерті, натомість натрапиш на натяки: емоції, що супроводжують ситуації, візуальні деталі, що оточують персонажа певної миті, думки й враження, які тоді виникають. Та водночас суть того, що відбулося, лишається для читача прозорою і зрозумілою. Роман не обіцяє, що буде плутати й пантеличити, проте він також не обіцяє промовляти прямо в лоб. Тож він цього й не робить.
Варто визнати, що «Луни» навряд чи назвеш монотонною й однорідною книжкою. Перша її половина відрізняється від другої, і не тільки тому, що перша слугує своєрідною експозицією історії, коли вже друга її реалізує, а ще й тому, що автор ніби розганяється, набирає обертів свого письма. Перші сто з гаком сторінок — це радше трамплін, від якого Білянський відштовхується, а тоді вже повною мірою використовує свій відточений стиль символів і натяків. Тому першій половині книжки притаманна тілесність, але не в сенсі еротики чи натуралізму, а в сенсі намацальності. За всіма назвами людських органів, частин тіла, фізіологічних чи антропологічних деталей (а на деяких сторінках таких слів можна нарахувати по кільканадцять) стоїть прагнення матеріалізувати всю оповідь, перевести те, про що розказує оповідач, із розряду уявного в розряд фізичного. Натомість друга половина роману вже значно більш метафорична, алегорична, символічна, не настільки сконцентрована на матеріальності, що врешті корелює із сюжетом.
Стиль роману «Луни» далекий від реалізму (чи неореалізму, чи неонеореалізму), але в контексті різних текстуальних ігор і модифікацій у сучасній літературі, зокрема в українській, він не шокує. Та й чи мав би? Характер книжки можна порівняти з автоматичним письмом, чи з потоком свідомості, чи, можливо, ще із чимось. Водночас книжка досить часто межує з відносно ритмізованою поезією в прозі, адже нагадує якийсь зухвалий, трохи іронічний верлібр. Тут справді чимало рядків, образність, насиченість і символіка яких претендують на статус поетичних. Чого тільки варті такі речення: «На столі чашка недопитого чаю з острівцями плісняви і нескінченність недопалків, що розбилися об керамічне дно попільнички». Або: «Рівний обрій забудови з кількома імпульсами висоток, антен і труб на кардіограмі міста».
За непростою стильовою геометрією книжки пульсує непроста інтенція. Роман проливає сумнів на весь світ, підважуючи його справжність і взагалі потрібність. Тут наскрізно присутня феноменологічна оптика відносності: світ існує тільки у свідомості, існує тільки так, як існує свідомість, існує доти, доки існує свідомість. Але поза тим лишається постапокаліптична пустка, тло, на якому превалює сірий колір, де з міст навіть «ішов густий запах сірої бідності»; тло, опис якого в романі крутиться довкола слова «копія» чи навіть «копія копії», де від людини лишилося тільки тіло, та й те з порожнечею після невідомої світової катастрофи.
Читайте також: «Ніхто не скаже “Прощавай!”»: ревізіонізм, ностальгія і дежавю
Проте головна катастрофа, яку описує роман, — деперсоналізація. Книжка фактично показує той межовий стан, коли людина стає тільки відголосом, луною власного існування, коли її сутність винесено кудись поза межі її самої, коли замість неї починають говорити її атрибути. Не дивно, що на перших стадіях катастрофи в телеефірі різні експерти фантазували «про майбутнє людини, про життя на самоті», називали таку людину не людиною. На заміну Homo sapience вигадали Homo solus. Не дивно й те, що графіті на одному з будинків покинутого й порожнього міста спричинює психологічний злам Сьоми, бо ж воно промовляло: «Тут був Я». У світі роману такий напис — відчайдушний акт самоствердження, уже майже неможливий, уже майже безглуздий.
«Луни» можна прочитати по-різному. Чи це спроба саморефлексії, чи велика метафора на воєнний або будь-який інший кризовий стан, що закипає концентратом тривоги, чи така собі алегорія карантину й локдауну, що породжують нездоланні дистанції, чи панорамний погляд на розвиток людства та спроба поставити йому діагноз, а чи все зразу — вирішувати читачеві. Проте очевидно одне: Семен Глибинський марить не рибами й водою. Насправді він марить часом, коли еволюція перебувала тільки на перших своїх сходинках, себто коли риби от-от вийшли з води, часом, коли існування було спресоване в оточених порожнечею кордонах, часом, коли Сьома «ще не міг нічого пам’ятати, бо не знав іще, що значить пам’ять». Літературний дебют Пилипа Білянського оприявнює той вакуум усередині людини, який врешті цю людину й засмоктує. І цим міркуванням роман ще довго відлунює у свідомості.