Багато хто досі говорить про столичний «Мистецький Арсенал» як про «київський Лувр». Власне, за дуже доброго збігу обставин тут міг би постати в майбутньому аналог паризького Центру мистецтва і культури Жоржа Помпіду чи токійського Національного центру мистецтв із масштабними виставковими площами, концертними залами тощо. Та наразі до цього далеко, адже потрібні чіткий план дій, консенсус сторін і належне фінансування. Культурна інфраструктура не буває нині дешева, як і виставкові площі, музеї сучасного мистецтва чи концертні зали. Але все це витрати розвитку, а не споживання.
(М)істерія вибору
Конфлікт довкола «Мистецького Арсеналу», який виник між командою його екс-директорки Наталії Заболотної та Державним управлінням справами, нарешті, здається, закінчився. 7 липня за результатами голосування із п’ятьох кандидатів, які дійшли до фіналу конкурсу, було обрано нового очільника — Олесю Островську-Люту. Власне, процедура тривала доволі недовго. 12 травня ДУС оголосило конкурс на заміщення вакантної керівної посади в «Мистецькому Арсеналі», 13 червня оприлюднили склад конкурсної комісії, 22 червня — список кандидатів. 24 червня відбулося перше засідання, 7 липня — друге засідання й голосування, а 14 липня ДУС офіційно представило колективу культурного закладу нового директора. До конкурсної комісії ввійшли художній керівник Театру оперети Богдан Струтинський, доктор філософських наук Ганна Чміль, заслужений економіст України Іван Зосімов, журналістка Лариса Мудрак, завідувач кафедри теорії та історії мистецтв Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури Олександр Федорук, голова правління МБФ «Україна 3000» Марина Антонова, голова Дирекції художніх виставок України Ольга Говдя, Владислав Піоро з ГО «Український центр розвитку музейної справи» та гендиректор Національного Києво-Печерського заповідника Михайлина Любомир.
Читайте також: Навіщо потрібен «Арсенал»?
Загалом заявки, щоб потрапити до складу комісії оцінювачів, подали представники близько 35 громадських організацій. Випробувати своє щастя на конкурсі вирішили доволі різношерсті претенденти. Серед них художник-сценограф Федір Александрович, заступник гендиректора «Мистецького Арсеналу» у 2010–2012 роках Валерій Безкоровайний, завідувач науково-видавничого відділу літератури з економіки, історії, філософії та права видавництва «Наукова думка» Ярослав Бондарчук, арт-менеджер і заступник міністра культури у 2014 році Олеся Островська-Люта, директор з виставкової діяльності Інституту проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України Владислав Тузов, кінорежисер Оксана Чепелик і нині вже екс-директор «Мистецького Арсеналу» Наталія Заболотна. Потрапити на фінальне засідання було не надто легко навіть представникам медіа та мистецьких громадських організацій: для цього до 16:00 напередодні треба було надіслати офіційний запит до ДУС із паспортними даними. Фінальне голосування не минуло без ексцесів. Процес тривав 5 год, бо в нього втручалися невідомі, які називали себе бійцями АТО, що нібито приїхали до Києва просто з передової «захистити справедливість». Ці особи відмовилися назвати свої імена й пояснити, як потрапили без перепусток на територію режимного об’єкта — ДУС. «Люди з вулиці» сиділи в перших рядах, виступи свої зачитували з папірців, розданих їм тут-таки. Від початку й до кінця зустрічі, годин сім, вони «виступали із заявами». Робота комісії та ухвалення рішення були під їхнім тиском на суддів конкурсу (Влад Піоро та Олександр Федорук). Вони використовували інформацію, що не відповідає дійсності, неперевірені факти, відверті особисті образи і погрози вже особисто мені», — прокоментувала в дописі у Facebook бачене на власні очі журналістка Лариса Мудрак. Усе це створює неприємний прецедент, бо нині тривають конкурси на посади директорів у комунальних музеях нашої країни, і те саме чекає на установи, підпорядковані Мінкульту, зокрема НХМУ та Львівську художню галерею.
«Інколи краще провести повторний конкурс, ніж іти з таким тягарем у майбутнє», — прокоментувала ситуацію зі своїм обранням Олеся Островська-Люта. Новій очільниці мистецького закладу відступати нікуди.
«Арсенал» — це такий культурний осередок, центр, хаб, якщо хочете, який інтегрує різні культурні практики, види мистецтва, різні спільноти… Мені би хотілося, щоб «Мистецький Арсенал» був такою інституцією, яка інтегрує… «Мистецький Арсенал» мав би бути платформою злету», — зазначила Олеся Островська-Люта в першому інтерв’ю на новій посаді для «Української правди». Власне, це випливає із природної траєкторії культурних процесів, які відбуваються в мистецькому закладі, а також із запитів, що існують у суспільстві та культурному середовищі України. «Арсенал» може стати інтегратором різних культурно-артових практик, перетин яких дасть поштовх для розвитку. Це не має бути спонтанний, немодерований процес. Для нього потрібно створити умови. Нині замало, щоб «Арсенал» був лише красивим фасадом, стінами, у яких із великою регулярністю організовують яскраві проекти, але не відбувається внутрішня робота. Не достатньо й того, щоб він був залою урочистих прийомів та зібрань на тлі творів мистецтва. Українські музейні інституції часто критикували за те, що великі проекти в них не завжди є достатньо глибокими. Важливо вибудувати в «Арсеналі» потужну дослідницьку компоненту, своєрідні лабораторії, бо для примноження знань не досить лише експонувати, хай і найславетніші, твори як вітчизняного, так і закордонного мистецтва.
Потрібно сформувати творчі команди, які провадили б аналітичний процес і творчий обмін, бо така діяльність примножує нові сенси. Оця новизна привертає увагу як вітчизняної, так і закордонної спільноти до інституції, що їх породжує. Із літературної лабораторії мав би виростати «Книжковий Арсенал». З роботи музейної лабораторії раз чи двічі на рік — глибокий, продуманий музейний проект, який давав би змогу відвідувачам багато зрозуміти й довідатися, був ресурсом для пізнання та уяви. Якщо йдеться про виставку сучасного мистецтва, то вона повинна спиратися на щоденну дискусію, дослідницьку роботу кураторів та взаємодію між ними.
Читайте також: Вихід ліворуч і праворуч
Музейні колекції, які має «Мистецький Арсенал», не є величезними порівняно з фондами українських музеїв і потребують детального опису та атрибуції (зокрема, у випадку зібрання Ігоря Диченка). Усе, що там є, може бути ресурсом для зацікавлених науковців іззовні, підвалинами для створення музейної лабораторії. Важливо визначити умови відповідального доступу до арсеналівських фондів, зрозуміти, якими можуть бути траєкторії їх дослідження і що має постати в результаті. Пам’ятаймо: «Арсенал» не є добудованим, фінально реконструйованим об’єктом. Усі візії дальшого розвитку передбачають ведення на його території будівельних робіт, під час яких, очевидно, частина виставкових проектів буде просто неможлива. Якщо «Мистецький Арсенал» у цей період дасть змогу працювати різним лабораторіям, про які
йшлося раніше, цей час не буде змарновано.
За період незалежності Україна практично не інвестувала у створення нової культурної інфраструктури. Суспільство за останні 25 років еволюціонувало доволі сильно, але незмінними лишилися його культурні інституції. Проблема в тому, що у столиці немає місця для виявлення культурних практик, притаманних нинішнім 25–35-річним (не таких, як у їхніх однолітків у 1980-ті). Українська громада має визначитися, чи вона таки справді хоче мати в себе культурно-мистецький осередок, не гірший, ніж Центр Помпіду в Парижі, й таки інвестуватиме гроші в облаштування такої культурної інфраструктури, чи й далі малюватиме фантазійні плани на піску, мовляв, «колись щось велике буде побудовано». З кожним роком реалізація такого проекту стає дедалі важчою. Якщо українці хочуть мати не просто лункі склепіння і стіни, на які можна щось повісити, а центр, де кипить культурно-мистецьке й дослідницьке життя, нам усім трішки треба побути отими культурними кіборгами, бо ніхто, крім нас, не захистить ані нашої держави, ані нашої культури з їх розвитком на сучасному рівні. Бо це інтерес і не наших партнерів, і не наших недругів — лише наш власний. Культура не розвивається в шопінг-молах, підземних паркінгах, бетонних хащах хижацьких забудов. Держава — це інструмент суспільства, який має допомогти створити культурні інституції, що нині йому потрібні (принаймні тій його великій частині, де відбуваються продуктивні процеси). І якщо «Арсенал» більше не бачить себе суто вітриною, він повинен розмовляти з різними загальними аудиторіями, зокрема з тими, хто ухвалює рішення в нашій державі, артикулювати й відстоювати вагомі проекти в царині культури, не менш ресурсній, ніж економіка.
Квадратні метри
Однією з перших реакцій на обрання нового керівника закладу стала стаття директора офісу Інституту Кеннана в Києві Катерини Смаглій «Український «Мистецький Арсенал»: де культура і політика схрестили мечі», розміщена на сайті Atlantic Council. У ній ідеться не так про політичні нюанси, як про інтереси афілійованих із пропрезидентськими силами бізнесових структур та корупцію. Власне, мова про їхню зацікавленість у тих 9,8 га землі на столичному Печерську, які займає комплекс «Мистецького Арсеналу». Така ситуація в історії культурного об’єкта абсолютно не нова, як і ідея створення Лаврської пішохідної зони. Цікаво, що намір повернутися до згаданого проекту в двох своїх інтерв’ю озвучив перший керівник ДУС часів президентства Петра Порошенка Сергій Березенко. Кореспондентові «Главкома» (8 грудня 2014) про майбутню долю комплексу він сказав так: «Мистецький Арсенал» — це дуже цікава історія. Вважаю, що він має бути державним, президентським гіперпроектом, який дасть можливість українцям пишатися ним, а у мешканців інших країн виникатиме бажання приїхати й побачити його. Це унікальне місце. У попередніх планах воно мало б перетворити Лаврську вулицю на пішохідну зону, з’єднатися з ансамблем Києво-Печерської лаври». Там-таки чиновник, що на момент розмови близько півроку очолював ДУС, озвучив ідею залучити до проекту переоблаштування «Мистецького Арсеналу» закордонних інвесторів, які візьмуть на себе музейну частину, а за це отримають частину інфраструктури, як-от паркінг. «Тільки експлуатація цього паркінгу в довгій перспективі дає значні гроші. Можливо, треба дати можливість інвестору побудувати десь там готель, щоб він міг таким чином повертати свої кошти. Але за його кошти ми повинні побудувати всю музейну частину, і кошти, які йтимуть за відвідування музею, мають бути державними.
Читайте також: Стратегія для культури: стимулювати, а не стримувати
Це глобальний проект. Робота над ним триватиме не менш як чотири-п’ять років», — зазначає Сергій Березенко. Ту ж таки думку він транслює в інтерв’ю «Українським новинам» від 1 вересня 2015-го. Річ у тім, що очільниками ДУС (див. Тиждень, № 36/2014) просто так не стають. Вони є членами команди особи, яка обіймає в певний час президентську посаду, підтримують і поділяють її концепції майбутнього як країни загалом, так і певних об’єктів на її території. Очевидно, також спрацьовує закладена Віктором Ющенком традиція дивитися на культурні об'єкти та справу їхнього відродження чи розбудови не як на суспільно важливу справу, а як на діло побудови президентського іміджу, вписування себе на сторінки української історії. Одначе прикметно інше: чиновник із когорти глави держави, обраного після Революції гідності, озвучує ідеї, сформовані за правління Віктора Януковича. Варто нагадати, що наприкінці зими 2012 року в українському інформаційному просторі поширилася новина про масштабну реконструкцію «Мистецького Арсеналу». Біля комплексу планували побудувати найбільшу в країні площу, вулицю Лаврську мали зробити прогулянковою, а історичні вали сполучити мостом і зробити так само пішохідними. Крім того, під площею збирались облаштувати дворівневий підземний паркінг, два готелі та концертний майданчик. За частиною валів Київської фортеці, котрі теж мали реставрувати, за згаданим проектом хотіли звести Шевченківський дім, скляний туристичний комплекс та ще одну концертну залу. Автошлях передбачено було прокласти по-новому: від площі Слави поза комплексом «Арсеналу» — так, щоб він виходив на вулицю Цитадельну. Проект належав архітекторові Андрію Миргородському, був виконаний на замовлення ДУС при АП й мав коштувати 1,5 млрд грн. Від утілення проекту Миргородського «Мистецький Арсенал» на певний час, очевидно, порятували події Революції гідності та початок російсько-української війни. Власне, така ситуація теж не нова. Схоже трапилося під час помаранчевого Майдану, але з іншими не менш грандіозними будівельно-реставраційними планами.
Варто нагадати: уперше на рівні офіційних документів про створення «Мистецького Арсеналу» як, підкреслимо, музейного комплексу йдеться в президентському Указі «Про заходи щодо відзначення вступу України у третє тисячоліття» від 15 грудня 2000 року за підписом Леоніда Кучми. Тоді цим питанням активно займавсь Ігор Дідковський, український бізнесмен і банкір, засновник групи компаній «Родовід», власник однойменного банку (збанкрутував у 2008-му). На початку 2000-х на тій території, де всі нині звикли бачити культурно-мистецький комплекс «Арсеналу», містилася військово-ремонтна частина. В інтерв’ю журналові Companion (№ 23/2002) підприємець розповідає: «Одним із яскравих проектів, який можна назвати справою всього життя, є створення соціально-культурного центру слов’янських цінностей «Родовід-центр». Ще два роки тому пролобіював розпорядження Кабінету Міністрів України про розформування військової частини поруч із Лаврою, яка займала близько 10 га землі». За проектом Дідковського комплекс мав включати «200 бутиків, усі автомобільні салони, 4 кінотеатри, 40 ресторанів, 3 групи готелів, бізнес-центр, «Родовід-ленд», створений на основі слов’янських казок». «Мотивацією для мене є той факт, що, оскільки Лавра належить Московському патріархату, я хотів створити напроти неї певний духовний Ватикан, аби прибрати безкінечні сварки між конфесіями й показати, наскільки це дрібно», — зазначив бізнесмен у згаданому інтерв’ю, додавши, що на момент розмови в його власність перейшли дві споруди і що він займається розселенням квартир, вивезенням ракет та іншого озброєння з колишньої військової частини. Там-таки мав з’явитися Центр духовного примирення, ширше відомий як «храм усіх релігій». У серпні 2003-го інтернет-видання «Недвижимость» писало, що втілення «Родовід-ленду» матиме кілька етапів: першим постане громадський центр «Храм примирення», потім музейний комплекс, а на третій стадії буде створено інфраструктуру, що даватиме прибуток на підтримку всього комплексу. Ішлося про залу офіційних делегацій і прийомів, друкарню, галереї, концертну залу на 20 тис. осіб. А ще у своєрідному місті в місті мали спорудити п’ятизірковий готель і 100 тис. м² житла.
Читайте також: 15 архітектурних перлин України, які ще можна врятувати
Цим планам стала на заваді Помаранчева революція. За часів Віктора Ющенка президентським указом було засновано державне підприємство «Мистецький Арсенал», яке очолив Валерій Ємельянов, а за справу відбудови об’єкта взявся міський голова Олександр Омельченко (витративши на ремонт «Арсеналу» 1,3 млрд грн). Постановою Кабміну від 14 лютого 2007 року майновий комплекс колишнього військового містечка № 5 передали Мінкульту на баланс новоствореного ДП «Культурно-мистецький і музейний комплекс «Мистецький Арсенал», яке очолював той-таки Ємельянов. 2007 року директором культурного об’єкта стає Ігор Дідковський, який свого часу почав процес освоєння землі під «Арсеналом». Тоді ж таки починають вести мову про «Мистецький Арсенал» як домінанту комплексу Київської фортеці, аж 32 га на Печерську, і в дискурсі власне об’єкта фігурують такі особи, як Сергій Тарута, Рінат Ахметов та Віктор Пінчук.
Коли нині президент вирішує замінити особовий склад Ради з питань розвитку «Мистецького Арсеналу», щоб на її чолі був Борис Ложкін, нинішній глава АП і член РНБО, дивуватися особливо не слід, бо йдеться про усталену в країні систему розставляння своїх людей у царинах, які цікавлять главу держави та всіх тих, хто дотичний до нього через фінансово-бізнесові інтереси. До того ж ситуація із забудовою центру столиці за останні кілька років не покращала. Через варварські будівельні роботи у своїй охоронній зоні має всі шанси втратити статус об’єкта Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО Софія Київська. Наступна на черзі охоронна й буферна зона Києво-Печерської лаври, де, власне, і міститься комплекс «Мистецького Арсеналу». Ніщо нині не заважає зменшити площу землевідведення цього об’єкта (9,8 га). Очевидно, невипадковим є і долучення до Ради з питань розвитку «Мистецького Арсеналу» Яреми Коваліва, директора Arricano Real Estate, однієї з найбільших компаній-девелоперів та мережевих операторів торговельно-розважальних центрів в Україні, а також його бізнес-партнера Андрія Миргородського, автора проекту Лаврської пішохідної зони. Змінюються обличчя, відбуваються революції, але незмінним фактом залишається висновок геологів та гідрологів: на території «Мистецького Арсеналу» не можна занурюватися в землю більш ніж на 7 м (бо ґрунтові води достатньо близько і спорудження підземних об’єктів загрожує сусіднім будівлям, зокрема комплексові Києво-Печерської лаври), а також зводити конструкції понад 27 м заввишки. Питання дальшої долі «Мистецького Арсеналу» вкотре показує нам, чому українці мають добиватися від своїх політиків і чиновників ухвалення юридичних норм та імплементації механізмів суспільного контролю як за проведенням конкурсів на заміщення вакантних посад у закладах культури, так і за процесом землевідведення й забудови міст.