Колись в шикарній передачі Віктора Шендеровича “Куклы” ляльці Владіміра Путіна (тоді ще Владімір Путін не прикрив цю передачу, і над ним можна було навіть сміятись) наснився жахливий сон, в якому лялька Алєксандра Лукашенка з характерною вимовою трасянки заявила їй в телефонній розмові: “І вобше, ми вступаєм в НАТО, і будєм расширятся на Восток!”, після чого шбурнула слухавку.
Абсурдність і фантасмагорична неможливість цієї ситуації лиш підсилювали ефект комічного, примушуючи всіх, хто більш-менш відслідковував тодішні міжнародні відносини, лише реготати. Адже лише нещодавно Білорусь підписала угоду про створення Союзної держави Росії і Білорусі, позиціонуючи себе як “найближчого”, “найвірнішого” друга Росії і лідера реінтеґраційних процесів на пострадянському просторі. В планах двох деhжав було введення спільної валюти – рубля, контроль над емісією якого мали б і Мінськ, і Москва, затвердження спільної конституції, обрання спільних президента і парламенту Союзної держави зі спільним урядом, а на небокраї вже замаячив міраж відновлення “великого і могутнього” Радянського Союзу, яке б перекреслило “ганебну Біловежську зраду”. Та й Владімір Путін тоді виглядав набагато респектабельніше і перспективніше за Лукашенка, і якщо від когось і очікували покращення стосунків із Заходом, то, перш за все, від нього, а не від “останнього диктатора Європи”.
Геть від Москви
Десять років потому блискуче шоу Віктора Шендеровича “Куклы” вже давно як закрите за неблагонадійністю, а самому Віктору Шендеровичу після багатьох років малопомітної, проте неприємної для влади фронди зрештою підіслали хвойду, виклавши потім відповідні відеозаписи в Інтернет (це ще пощастило, могли ж і полонію в чашку хлюпнути). Будівництво Союзної держави Росії і Білорусі скотилось навіть нижче рівня кінця дев’яностих років – рівня порожніх, нічим не підкріплених декларацій і ритуальних мантр про “вічну дружбу”, “спільні історичну долю і цивілізаційну місію”, а також “слов’янське братерство”. Москва не лише цілком передбачувано не захотіла ділитись з Мінськом правом на емісію грошей (сам Мінськ не менш прогнозовано не захотів цього права віддавати), а й провела ряд торгівельних воєн із Білоруссю, відмовившись й надалі дотувати її економіку, яка ґрунтувалась винятково на дешевих російських енерґоносіях.
Це де-факто поставило Білорусь в один ряд з країнами ГУАМу – реґіональної орґанізації на пострадянському просторі, яку Росія розглядала як винятково недружню у ставленні до себе, і з країнами-членами якої реґулярно вела (і, вочевидь, ще буде вести у майбутньому) торгівельні війни. Москва втомилася спонсорувати режим Лукашенка, реґулярно дотуючи економіку Білорусі, і не отримуючи навзамін нічого, крім вищеперерахованих гучних декларацій про освячене віками “православне братерство”. Всі моделі взаємної інтеґрації, які запропонувала Білорусь, виявились неприйнятними для Москви.
Білорусь, в свою чергу, навідріз відмовилась вливатись в склад Російської Федерації в якості одного чи кількох суб’єктів федерації – а до цього, зрештою, зводились всі моделі інтеґрації, запропоновані Москвою.
Так що роздратованість і невдоволення Москви цілком можна зрозуміти: мати в себе під боком анклав економічного процвітання, яке ти повністю забезпечуєш, будучи нездатним забезпечити таке ж процвітання в себе, негідно і нелогічно для “країни, яка встає з колін, відновлюючи свою заслужену велич”. Проте перед Білоруссю зрештою цілком виправдано постало запитання: якщо Москва поводить себе з нею, “найближчим другом” так само, як і з “найближчими ворогами”, то яка ціна цій “дружбі”? І чи не слід вже змінювати таких “друзів”?
Нова зовнішня політика Алєксандра Лукашенко
Коли згадують “нових друзів Алєксандра Лукашенка”, то перш за все завдяки своїй яскравості і екстравагантності на думку спадає президент Боліваріанської республіки Венесуела Уґо Чавес. Проте російському “Ґазпрому” треба взагалі втратити будь-який ґлузд щоб венесуельська нафта стала для Білорусі дешевшою і вигіднішою за російську.
Крім того, дружба президента Республіки Білорусь Алєксандра Лукашенка з президентом Боліваріанської республіки Венесуела чудово вкладається в пропаґандистську кампанію двох держав: мовляв, хоча нас не люблять в світі, і ми маємо проблеми з найближчими сусідами, проте ми маємо надійних друзів за океаном і разом міцним і широким фронтом боремося з імперіалізмом.
Тож дружба з Венесуелою може вирішити проблему диверсифікації енерґоносіїв, проте ніколи не зможе повністю замістити собою російські енерґоносії. І хоча візит венесуельського лідера в Мінськ був гучним і його там радо приймали, його справжній ефект був радше пропаґандистським, а не економічним.
Набагато цікавіше придивитись до сучасних відносин Лукашенка з країнами Європейського Союзу. Зокрема, до міждержавних відносин Литви і Білорусі, які надзвичайно потепліли у порівнянні з їх станом під час каденції президента Валдаса Адамкуса (зараз цю посаду обіймає Даля Ґрібаускайте, яка до речі нещодавно відвідала Мінськ з офіційним візитом – подія, яка була б неможливою за президентства Валдаса Адамкуса).
Білорусько-литовський союз – відновлення Великого Князівства Литовського
Так, Алєксандр Лукашенко вже запропонував Литві приєднатися до реалізації проєкту з будівництва першої білоруської АЕС. Адже це буде вигідно Литві, підкреслив президент Білорусі. Раніше велись переговори про спільне будівництво АЕС з Росією, які закінчилися провалом. Мінськ вперто не хотів погоджуватися на умови Москви, яка вимагала створення спільного підприємства для наступного спільного продажу виробленої електоенерґії. Нагадаємо, будівництво першої в Білорусі АЕС розглядається керівництвом держави як стратеґічний проєкт для енерґетичної безпеки держави.
Крім того, прем’єр-міністр Литви Андрюс Кубілюс заявив, що його країна готова до реалізації проєкту транзиту до Білорусі венесуельської нафти, але просить ґарантій того, що він буде здійснюватися не менше двох років. “На політичному рівні жодних перешкод для транзиту через Литву немає. Проте у цьому проєкті беруть участь компанії, які є самостійними суб’єктами господарювання, і які хочуть ґарантій того, що транзит нафти буде здійснюватися не менше двох років”, – заявив прем’єр-міністр Литви.
Вочевидь, вони такі ґарантії отримають, адже Білорусь розраховує протягом двох років через Клайпедський державний морський порт отримати транзитом 5-ть млн. т. венесуельської сирої нафти.
Проте чи не найважливішим сиґналом значного покращення міждержавних відносин стало те, що Литва стала першою-країною членом НАТО, з якою Білорусь підписала військовий договір. Угодою передбачається кооперація у сфері військової підготовки, контролю за повітряним простором і військової медицини. Міністр оборони Литви Раса Юкнявічене вже назвала цей крок історичним:“Ми зробили історичний крок. Вперше Литва і Білорусь підписали угоду про співпрацю у військовій сфері”. “Ми живемо в одному реґіоні, і в нас багато спільних інтересів”, – добавила вона.
Цей крок є дійсно історичним, якщо пригадати, що ще в 2005 році тодішній президент Литви Валдас Адамкус під час свого візиту в Федеративну республіку Німеччину заявив, що “не виключає нападу білоруських військ Алєксандра Лукашенко на Литву”.
Дещо пізніше КДБ Білорусі в свою чергу заявив про існування баз на території Литви, в яких готують опозиціонерів для повалення конституційного ладу в Білорусі і знищення президентського режиму в ній.
Таким чином, Білорусь після кризи формули порожні декларації в обмін на енерґоносії, яку вона застосовувала у відносинах з Росією, проводить форсовану переорієнтацію на західні країни в цілій низці стратеґічних для держави галузей: від енерґетичної до військової. Причому, як прокоментував цю ситуацію відомий білоруський політолог Аляксандр Федута, “Литва стає головним лобістом інтересів Лукашенка в Єврорсоюзі”. Підкреслимо, що ця ситуація була неможливою ще кілька років тому.
Нова орієнтація і нова економічна політика Лукашенка
Проте в Литви немає покладів енерґоносіїв, а венесуельська нафта, як було сказано вище, не вихід. Тож білоруському економічному диву, яке повністю ґрунтується на дешевих російських енерґоносіях треба конче шукати шляхи компенсації втрати російських енерґетичних дотацій. І схоже, що Лукашенко повернувся до своєї улюбленої методики.
Якщо раніше економічне дотування Білорусі ґрунтувалося на формулі порожні декларації (завіряння про “вічну дружбу” з Росією) в обмін на дешеві російські ж енерґоносії, то тепер, схоже, працюватиме формула декоративна демократизація в обмін на економічну допомогу зі сторони ЄС.
Так, за підсумками візиту в Білорусь міністрів закордонних справ Німеччини і Польщі Ґідо Вестервелле і Радослава Сікорського Алєксандру Лукашенкові було обіцяно 3 млрд. євро економічної допомоги (як кредити МВФ, так і допомога в рамках проґрами “Східного партнерства” Європейського Союзу) в обмін за чесні і демократичні президентські вибори 19 грудня. При цьому Радослав Сікорський підкреслив, що Європу “цікавить якість виборів, а не їх результат”.
Можна було б, звісно, посміятися довірливості європейців, проте нинішня білоруська передвиборча кампанія дійсно відбувається в атмосфері нечуванного для Білорусі лібералізму: опозиційні кандидати вільно збирають підписи на свою підтримку на вулицях Мінську, всюди майорять національні – не державні радянські – біло-червоно-білі знамена, за які ще нещодавно патріотичну молодь саджали у в’язниці. Зараз взагалі в Білорусі нікого не ув’язнюють і нікого не виганяють з роботи за підтримку опозиційних кандидатів – а це були звичні явища для попередніх виборчих кампаній.
Хоча, як зауважив Аляксандр Федута, “Демократія перевіряється не в період збору підписів, а в період підрахунку голосів”. При цьому експерт добавив, що він повірить в демократію Лукашенка “лише коли він реально допустить спостерігачів контролювати процес підрахунку голосів”.
Проте зараз Лукашенко добрий і поступливий, як ніколи. І це дуже просто пояснюється. За умов високого рейтинґу він може спокійно перемогти навіть за умов більш чи менш дотриманих демократичних процедур виборів. Адже навіть здоровомислячі опозиціонери, такі як Аляксандр Мілінкевич – єдиний кандидат від опозиційних сил на виборах 2006 року – визнають, що рейтинґ Лукашенка зараз коливається в межах 40-45%, в той час як сукупний рейтинґ інших кандидатів не перевищує 20% – про це свідчать дані професора Манаєва.
Президент Лукашенко може за мінімальної демократизації виборчого процесу(просто не “пресуючи”інших кандидатів в президенти!) спокійно переобратися на ще одну каденцію, залишивши всіх кандидатів від опозиційних сил за бортом політичного процесу після виборів – зрештою, вони там й перебували до початку виборчої кампанії.
В результаті Європейський Союз може з кришталево чистою совістю визнати ці вибори “кращими за попередні”і “більш демократичними” – зрештою, вони такими й були насправді, і розпочати новий діалог з режимом, надаючи йому кредити чи просто грошову допомогу, хай навіть і не в розмірі колосальних “3 млрд”. В результаті, всі залишаться задоволеними. І
Як прокоментував цю ситуацію відомий білоруський політолог Юрій Шевцов, “Захід просто оплатить неминучий результат виборів ”. При цьому експерт додав, що “ми ще побачимо Лукашенка в смокінґу на прийомі в британської королеви”. Зараз це звучить смішно. Так само як смішними десять років назад були прописані Шендеровичем кумедні сценки в “Куклах”.
Знову трасянкова вимова: “Не лезьте, а не то мы провозгласим автокефалию!”
Щоправда, голова адміністрації президента Білорусі Владімір Макєй вже заявив, що Мінськ відмовиться від фінансової допомоги ЄС, якщо її надання буде залежати від якихось політичних умов. “Мільярди заради мільярдів, інвестиції заради інвестицій нам не потрібні. Якщо вони будуть залежати від якихось політичних умов, вони нам не потрібні”, – зокрема, заявив він.
Проте подібну заяву голови адміністрації президента Лукашенка можна розцінювати як сиґнал Європейському Союзу “не зариватись”у своїх прагненнях демократизувати Білорусь. Адже сам Лукашенко схвально поставився до ініціативи Європейського Союзу допомоги, пообіцявши європейським урядовцям, що “выборы пройдут без сучка и задоринки”, добавивши, щоправда, “як завжди”. “Леґітимізація режиму в очах Заходу для Лукашенка зараз навіть важливіша за гроші”, – прокоментував Аляксандр Федута події, що відбулись.
Крім того, заперечення Владіміра Макєя дуже нагадує ситуацію з запереченням консультацій щодо можливості проголошення автокефалії Білоруської православної церкви, які начебто відбулись в закритому режимі між Алєксандром Лукашенком і патріархом Константинопольським Варфоломеєм на початку жовтня під час візиту першого до Стамбулу.
Це при тому, що на відміну від України, де автокефалістські прагнення є поширинеми серед значної частини населення, в Білорусі немає жодних об’єктивних підстав для проголошення власної автокефальної церкви: численні малочисленні ґрупки білоруських автокефалістів діють лише в еміґрації, де вони більше нагадують постійно ворогуючі між собою секти, а не якусь єдину церкву, і мають не просто марґінальний, а гіпермаґінальний характер навіть в еміґраційному білоруському середовищі.
Єдиною об’єктивною підставою для автокефалії є державна незалежність Білорусі (як свідчить приклад України, цього зовсім недостатньо). Проте в поєднанні з гіпотетичною політичною волею Лукашенка навіть цього може виявитися достатньо.
Щоправда, тоді голова адміністрації Лукашенка так само спростував ці чутки, назвавши їх “бридкою провокацією”. Проте їх підтвердило джерело в оточенні екзарха Білорусі, митрополита Мінського і Слуцького Філарета. І вперше про ці переговори і їх гіпотетичну тематику повідомили грецькі телеканали (“Антена”, “Alter”, студія “NET” державного телебачення Греції etc.), і лише потім про це заговорила російські ЗМК.
Деякі експерти розцінили ці чутки це як сиґнал для великого друга російського президента, патріарха Московського Кіріла, який значно активніший у політичних питаннях за свого попередника Алєксія II, менше втручатися в справи Білорусі. Хоча про від’єднання білоруської церкви насправді не йдеться. “Абсурд, Лукашенко ніколи не наважиться розірвати стосунки з Московською патріархією”, – прокоментував ці чутки Аляксандр Федута.
Прикметно в цій ситуації також те, що Владімір Макєй вже не вперше спростовує чутки про кроки свого керівника, які можуть бути зовсім несхвально сприйняті в Росії. Проте якщо в відверто провокаційному характері заяв про можливе проголошення “автокефалії Білоруської православної церкви” можна не сумніватися, то європейської допомоги Білорусь зараз все ж потребує дійсно.
Як Євросоюз заплатить за Лукашенка
Алєксандр Лукашенко не задарма отримав свій надзвичайно високий рейтинґ, про який йшлося вище. Він підвищив базову ставку зарплати на 55%, довівши середню заробітну плату до 500 доларів проти нинішніх 380. Звісно, його рейтинґ пояснюється не лише цим – але економічний популізм є чи не найважливішим фактором.
Так, указом президента Білорусі від 27 вересня 2010 року № 490 “Про встановлення на листопад-грудень 2010 року розмірів мінімальної заробітної плати”, мінімальна заробітна плата встановлена в розмірі 400 тис. білоруських рублів (приблизно 133 долари), а годинна мінімальна заробітна плата в розмірі 2360 білоруських рублів (приблизно 0,8 долара). Таким чином, мінімальна заробітна плата збільшиться на 54,7%, а погодинна мінімальна заробітна плата – на 54,2%.
Зайве говорити, що це передвиборче підвищення заробітних плат є вмотивованим не економічно, а політично. Незважаючи на те, що підвищення дійсне лише на час президентської передвиборчої кампанії – листопад-грудень – за нього доведеться розплачуватись зростанням дефіциту бюджету (з 1,5% до 3%, за прогнозами експертів) та інфляцією. А покрити їх за рахунок дешевих російських енерґетичних носіїв, як це робилось завжди, вже не вдастся. Тож гроші Євросоюзу – та ще й в такій значній кількості – вельми знадобляться Лукашенкові.
Звісно, при цьому Лукашенко не збирається взагалі відмовлятися від російських грошей. Якщо їх не дають задарма, він постарається їх взяти з Росії іншими шляхами. Так, Білорусь задекларувала запровадження “дорожного збору” від 15 до 35 євро за проїзд по своїй території.
Оскільки це стосується всього Митного союзу Росії, Білорусі і Казахстану, то Білорусь хоче перетворитися на ворота цього Митного союзу (збір не сплачується за проїзд в межах Митного союзу без заїзду в треті країни), розмитнюючи вантажівки, які будуть іти з Європи до Москви на власній території.
Крім того, довго дурити Європу йому навряд чи вдастся. Білорусь занадто близько до Європи на відміну від Лівії для того щоб зберігати тоталітарний режим і статус союзника водночас. Тож рано чи пізно цілком можна очікувати ще однієї кризи у стосунках Білорусь-ЄС.
І знову Лукашенко знайшов вихід
Але Рада міністрів Білорусі вже підготувала проект директиви про лібералізацію економіки, який передбачає, зокрема, перехід з 1 березня 2011 року на вільні ринкові ціни і тарифи, за винятком мінімального переліку, встановленого президентом, – перш за все щодо продукції і товарів монополістів. Зокрема, пропонується при ціноутворенні скасувати обмеження надбавок в оптовій і роздрібній торгівлі і відмовитися від обов’язкового складання економічного обґрунтування рівня цін на товари і послуги, за винятком тих, щодо яких здійснюється державна регуляція.
Білорусів будуть м’яко готувати до ринкових відносин. А значить економічне диво білоруського соціалізму добігає свого кінця. Але це вже буде після цих президентських виборів. І задовго до наступних.