«Вічний» президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв не може абстрагуватися від того факту, що понад третину, якщо не більше, його населення становлять етнічні росіяни, які компактно розселені на північних територіях на кордоні з Російською Федерацією. І Кремль у будь-який момент може забажати їх «захистити». А зобразити на російському найправдивішому у світі ТБ «жахливі звірства» казахів проти росіян – питання техніки, тим більше що методологія вже відпрацьована у Грузії та Україні. Назарбаєв поки що дає собі раду, стримуючи найнебезпечніші деструктивні елементи, насамперед представників Семиріченського козацького війська, налаштованих украй шовіністично. Казахстанська Феміда без жодних комплексів давала цим отаманам великі терміни ув’язнення, що протягом багатьох років мало ефект.
Білорусь є великою геополітичною звабою для Кремля. Адже приєднання її до Росії було б наочним утіленням багаторічної демагогії про «слов’янську єдність», «русскій мір» тощо. Крім того, це прямий фронтальний вихід на кордони Європейського Союзу і можливість ще жорсткіше шантажувати Захід. Білорусь об’єктивно, через відсутність там громадянського суспільства, через багаторічну тотальну проросійську пропаганду (і не лише з боку Москви, а й з боку самого Лукашенки) є значно легшою здобиччю, ніж Україна.
Лукашенка ізолював свою країну від західних сусідів, максимально ускладнив відносини з Польщею, Литвою і Латвією.
Казахстан менш привабливий, бо далекий від Європи (а Росія зацікавлена насамперед у європейських справах, де сподівається на переважаючий вплив), близький до Китаю (Піднебесна має свої інтереси в цій країні, тож навряд чи спокійно дивитиметься на сваволю там свого північного чи то партнера, чи то супротивника).
Будь-які струси в Казахстані можуть дестабілізувати весь регіон Центральної Азії з непередбачуваними наслідками. Тому ситуація Назарбаєва дещо краща від ситуації Лукашенки, якого можна задушити у «слов’янських обіймах», а в гіршому разі спробувати вдати те, що Пушкін називав «давний спор славян между собою». Нині бацька стає жертвою власної багаторічної риторики про інтеграцію, єдність, союз слов’янських держав тощо. У РФ всі ці речі розуміють дуже просто: як інкорпорацію Білорусі до складу російської держави. Лукашенка повинен був розуміти й передбачати, що рано чи пізно від нього зажадають реалізувати на практиці братні обіцянки. До речі, кілька років тому Путін уже публічно прохопився щодо того, як він уявляє той процес: спочатку поділ Білорусі на її шість областей, а потім входження кожної з них окремо до Росії на правах суб’єктів РФ.
Обурений Лукашенка тоді заявив, що навіть Гітлер не намагався розчленувати Білорусь.
Читайте також: Аби не було війни. Чому білоруси бояться Майдану
Деякі барвисті словесні образи Лукашенки тепер будуть використані проти нього, зокрема той, що нібито білоруси – це ті самі росіяни, але зі знаком якості. Отже, якщо сам президент Білорусі визнає, що білоруси і росіяни – один народ, то навіщо ж мати для нього дві різні держави, один народ неодмінно повинен об’єднатися…
Лукашенка нині є заручником своєї 20-річної проросійської пропаганди, тотального оспівування радянського «раю», всебічного бомбування білорусів радянсько-«ватяними» цінностями, і це протягом одного року важко змінити чи скасувати. Політики часто помилково думають, що в них усе під контролем, забуваючи про чинник політичної та ментальної інерції. Янукович теж уважав, що після року інтенсивних запевнень у неминучості підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом він зможе легко в один момент усе відіграти назад.
Білорусь підготовлена Лукашенкою до більш чи менш насильницької інтеграції до складу Росії. Тому білоруський керманич у цій ситуації вже є не політичним суб’єктом, а тільки об’єктом. Тут усе залежить від бажання чи небажання Кремля розширювати фронт протистояння на західному напрямку. Програвши з «Новоросією», Путін може взяти Білорусь як приз, що на певний час компенсує всі інші невдачі й проблеми.
Тим більше що, попри всі гучні заяви Лукашенки, у його країні можна ще раз використати «кримський варіант» і методологію «ввічливих людей», враховуючи, що совковість білоруських військових набагато перевищує аналогічний показник українських.
Путіну треба постійно тримати свій електорат у нервово-патріотичному стані, адже «кримнаш» починає потроху здуватися. А для цього необхідно дедалі збільшувати дозу геополітичних «збуджувальних речовин». Білорусь обіцяє легку прогулянку і чудовий психологічний ефект у російському суспільстві: «Ура! От уже й Білорусь із нами! Ще трохи – і ми дотиснемо цю кляту Європу!». Мільйони «ватніків» у РФ та Білорусі сприймуть аншлюс не як агресію, а як визволення братнього народу від диктатора Лукашенки (ніби Путін – демократ…), який продався Заходу й київській «хунті», і відновлення омріяного Радянського Союзу. Цілком можливо, що року так 1946–1947 більша частина населення Німеччини також була в захваті від відродження Третього Рейху. Саме на таку реакцію білорусів більше за інших попрацював Аляксандр Лукашенка.
Читайте також: Без виграшу. Чому не повстає Білорусь
Якщо Путін ухвалить рішення брати Білорусь, то хто допоможе Лукашенці? Білоруську армію всі ці роки виховували як частину радянсько-російської, для її генералів, офіцерів і солдатів Білорусь – географічне поняття з невиразною історією та російською мовою. До опору незначну частину тих воїнів може спонукати хіба що особиста відданість диктаторові, але той стимул значно поступається відсутньому національно-патріотичному, адже всі ці роки в країні культивувався радянський, а не питомо білоруський патріотизм. Навряд чи Лукашенка зможе звернутися до тих 20–25% національно орієнтованих білорусів, яких він цькував протягом цілої своєї кар’єри, сформувавши в них глибоку недовіру і зневагу до себе.
Чи зуміє Лукашенка втриматися, здавши Москві все як регіональний російський володар, такий собі «Рамзан Кадиров» білоруського зразка? Кремль зможе безпосередньо керувати білоруськими областями без місцевих гауляйтерів штибу Лукашенки.
Є ще один чинник, вельми привабливий для Путіна. Приєднання Білорусі даватиме Москві можливість оточити Україну й тиснути на неї зі сходу, півночі, півдня (після загарбання Криму – ось чому півострів треба було захищати!) та південного заходу (Придністров’я), повністю розтягнувши українську оборону по периметру кордонів. Кидок на Білорусь можливий ще й тому, що російський президент (хоч би що казали підлабузники Порошенка) ще не зазнав у війні з Україною жодної поразки, яка змусила б його діяти обережніше. Лукашенка з його багаторічним промосковським курсом сам організував собі геополітичну пастку, виходу з якої, як здається сьогодні, практично немає. Білоруському диктаторові залишається тільки молитися, щоб не стати об’єктом ще однієї путінської інтервенції. А Путіну всеросійського екстазу «Білорусь-наша!» вистачить на 3–5 років інтенсивної пропаганди і промивання мізків своїх підданих. Реакція Заходу буде звичайною, себто боягузливою та безсилою. Звісно, не обійдеться без обурення, глибокого занепокоєння, порожніх погроз і вимог до Путіна «надати автономію», ні, «широку автономію» Білорусі… У західній пресі писатимуть про жахи режиму Лукашенки, мовляв, демократичне людство не так уже й багато втратило від ліквідації такої геть не демократичної держави. Щодо цього Захід має чималий досвід: хіба не про те писали, згадуючи Білорусь і називаючи її президента «останнім диктатором Європи», протягом 2000–2010 років?..
Читайте також: М'язи північного сусіда. До яких викликів готується білоруська армія
Але чомусь ніхто не переймався тим, що Лукашенка аж ніяк не більший автократ, аніж Путін. Зрозуміло, що критикувати, ганити й таврувати такого диктатора, як Лукашенка, набагато легше і безпечніше, ніж такого, як Путін, що ще раз засвідчує непринциповість і лицемірство демократичного Заходу, який навіть сьогодні намагається contra omnes, усупереч усьому торгувати і співпрацювати з путінським режимом, не думаючи про наслідки. Це змушує згадати слова Маркса про те, що за сотні процентів прибутку буржуа продасть навіть ту мотузку, на якій його повісять…
Запевнення Лукашенки, що він не дозволить використати проти України російські війська з території Білорусі, нічого не варті. Хто сказав, що його про щось питатимуть? Хіба хтось про щось питав президента Ющенка, коли в 2008 році російські кораблі з території України, з Криму, діяли проти Грузії? На теренах Білорусі вже є російські війська, у разі потреби угруповання посилять, а Лукашенку або ізолюють, або інтернують, або скинуть, замінивши на свого агента. Дружба з Росією – річ дуже небезпечна, краще тримати дистанцію, ніж намагатися їздити на спині тигра.
Президент Афганістану Хафізулла Амін був фактично відданим Радянському Союзу, але це його не врятувало. Коли в Москві вирішили поміняти його на надійнішу фігуру, Хафізуллу вбили радянські спецназівці (разом із п’ятирічним сином), голову відрізали і в целофані відправили до СРСР для ідентифікації: того вбили чи не того…
Можливості для політичного маневру Лукашенка має вкрай обмежені, однак саме він роками формував ситуацію глухого геополітичного кута, власноруч заганяючи себе і свою країну в цю безвихідь.