У деяких європейських країнах ми бачимо розворот від демократії до авторитарнішого стилю правління. Це новий тренд у відповідь на певний запит суспільства чи лише тимчасовий не пов’язаний між собою збіг?
— Я гадаю, що частково це тренд. І ми маємо взяти до уваги дві речі. По-перше, якщо поглянути на демократію у світі, то її не стає менше, вона дуже стабільна. Сьогодні маємо таку саму кількість демократичних країн, що й 15 років тому. Тож не все так погано, як ми думаємо. І немає загальної дискусії щодо зменшення демократії. По-друге, є інший момент, який ми спостерігаємо, особливо в Угорщині. Це, поза сумнівом, серйозне згортання демократії. Воно є частиною більш широкої хвилі популістів. І певною мірою пов’язано не так із популярністю лідерів цього руху (за винятком Угорщини, де популісти мають близько 30% підтримки), як зі значним ослабленням старих політичних партій, як-от у Франції чи Великій Британії. Представники лівих політичних течій у Європі майже зникли, відкривши шлях цим новим силам. Тому мова йде здебільшого не про силу популістів, а про слабкість їхніх опонентів. Це є причиною нинішньої кризи популізму в Західній Європі.
Читайте також: Ірина Бекешкіна: «Такої кризи політикуму загалом у нас не було ніколи»
Ситуація в Угорщині дещо відрізняється. Тут можна бачити негативний ефект націоналізму. Цікавим фактом, який стосується Східної Європи, зокрема Польщі й Угорщини, є те, що за часів холодної війни, коли ці країни були окуповані радянськими військами, націоналізм був силою демократії. Тому що бути європейцем означало бути демократом. Тож на той період демократія та націоналізм мали єдину мету. Однак від подій 1989 року минуло чимало часу, фактично вже покоління. І якщо колись ворогом була тоталітарна Москва, то тепер це Брюссель. А націоналісти розгорнули свою боротьбу проти бюрократичного, але демократичного Європейського Союзу, хоча колись вони були рухом задля демократії. Люди просто забули, наскільки жахливим був комунізм, і тому зараз сфокусували свою недовіру саме на демократії.
Чи зачепив цей тренд нашу країну, чи бачите ви зміни в Україні?
— До цього востаннє я був в Україні 2015 року й помічаю деякі зміни: і погані, і добрі. Позитивним є те, що країна стала більш відкритою та демократичною, ніж це було за Януковича. У певному сенсі це схоже на часи Ющенка, які були дуже демократичними. Олігархи за Кучми або Януковича служили тільки одному господарю. Зараз усі вони служать багатьом покровителям, ця сфера є дуже фрагментованою і, як наслідок, демократичнішою. Водночас, як і в часи Ющенка, розквітає корупція. А також я чув про деякі зазіхання з боку Порошенка на демократичні норми. Я дуже стурбований атакою на неурядові громадські організації через електронне декларування та інші способи, які ми бачили в країнах на кшталт Казахстану чи Росії, але які зазвичай не притаманні вашій державі. Мене непокоїть також політизація питання позбавлення громадянства Саакашвілі. Я маю на увазі, що він може подобатися чи ні, однак це був чіткий приклад використання адміністративного ресурсу проти політичного опонента. Цьому немає місця в демократичних країнах. Отже, маємо й кілька негативних моментів за останні роки.
Читайте також: Die Welt: популізм у Європі, можлива торговельна війна із США та вплив російських хакерів
В умовах збройного конфлікту виникає спокуса створити сильну вертикаль влади з централізованим контролем усіх сфер як спосіб підвищити ефективність управління в непрості часи. Однак, зробивши це, Україна фактично перетвориться на аналог Росії, з якою вона зараз бореться. Як вирішити цю дилему?
— Ви маєте зберегти душу України, як це написано на Майдані: «Свобода — це наша релігія». Це дуже важливо. Не можна жертвувати українською ідентичністю на користь Путіну. Це він хоче, щоб Україна перетворилася на автократичну країну, він хоче поляризувати ваш народ, він активно заохочує насильницьке повалення влади. Ми цього не хочемо. Однак у цьому є одна практична річ. Автократичні режими зазвичай дуже закриті. Ми це бачили під час правління Кучми, коли все було дуже закритим, а тому для Путіна було набагато простіше роздавати хабарі, він міг приховано вирішувати справи з владою, підкупати політиків. Йому це подобалося, для нього такий режим був дуже комфортним. Однак після того, як Україна стала більш демократичною та прозорою, так чинити вже не можна, бо в політичному сенсі це означатиме смерть, така людина не матиме шансів перемогти на виборах.
Читайте також: Останній шанс генія популізму
Чи можна назвати події, що відбулися нещодавно у Вірменії, справжньою революцією?
— Ми можемо говорити, що це політична революція. Однак зарано робити висновки, що Вірменія стала демократією. Але що я вважаю найцікавішим у цій ситуації, то це ставлення Росії. Раніше Кремль дуже опирався таким змінам, якщо при владі перебував проросійський уряд. І Москва намагалася захищати таку владу від опозиції. Однак у цьому випадку гадаю, що для РФ нинішня ситуація є комфортною, адже вона вважає, що будь-який уряд, який прийде до влади, буде також проросійським. Тому вона може собі дозволити не турбуватися, їй просто байдуже. Наскільки я розумію її міжнародну політику, то Москва не надто переймається тим, якою є влада іншої країни, — демократичною чи авторитарною. Їм важливо тільки те, чи буде ця влада проросійською. Імовірно, Росія більше воліє до авторитарних режимів, однак здатна працювати з ким завгодно. Своєю чергою, для Вірменії це позитивний крок, який відкриває простір для плюралізму, з’явився хоча б шанс перетворити країну на демократичну, навіть попри те, що вона перебуває під потужним впливом РФ. Це ознака певних змін у зовнішній політиці Москви. Найрелевантнішим прикладом може бути Білорусь. Гадаю, що Лукашенка має хвилюватися. Адже той факт, що ти проросійський, не означає, що зможеш утриматися при владі.
——————————
Лукан Ахмед Вей отримав ступінь бакалавра в Гарвардському коледжі 1991 року, 1995-го — магістра в Каліфорнійському університеті в Берклі. У 2001 році отримав звання доктора філософії. Його дослідження сфокусовані на демократизації та авторитарних режимах у країнах колишнього СРСР та країнах, що розвиваються. Автор численних книжок і статей. 2006 року отримав нагороду за найкращу статтю від Американської асоціації політичних наук. Співдиректор програми Петра Яцика з дослідження України при Торонтському університеті та співголова редакційної ради Журналу демократії (The Journal of Democracy). Читає курси «Демократія та диктатура» і «Вступ до порівняльної політики». Професор політичних наук при цьому університеті.