Є партійне «народне віче», де збираються прихильники опозиції, а є позапартійний громадський сектор, який проводить просвітницьку роботу: працює вуличний університет, де розповідають про громадянські права та європейські цінності, організовуються телемости з майданами інших міст України. Луганчани з громадського сектору демонструють високий рівень самоорганізації: постійно діє громадський центр, спільним коштом купують необхідне обладнання, є власна охорона і навіть «контррозвідка», завдання якої – запобігати провокаціям. Ці люди щовечора розгортають уздовж головної вулиці міста 50-метровий український прапор, нагадуючи городянам про те, що вони теж частина країни.
І так само майже щодня євромайданівці в Луганську мають справу з опонентами. Їм протистоїть дуже різнобарвна, майже карнавальна публіка: російські «донские казаки», що досить впевнено почуваються на Луганщині; тітушки, котрих вербують з-поміж так званих лоялсів – фанатів місцевого ФК «Зоря», рух яких був штучно створений на противагу руху ультрас «Зорі», що налаштовані проукраїнськи; майже списані в тираж місцеві вітренківці; фольклорні колективи, які виганяють на мороз співати на тому місці, де євромайданівці планують проводити свої збори, і навіть людина в костюмі Діда Мороза, яка влаштувала «караоке на Майдані», щоб заглушити музикою виступи прихильників Євромайдану. Цирк та й годі.
Серед цього розмаїття провокаторів чогось не вистачає, а саме присутності Партії регіонів, яка уособлює всі гілки влади в Луганську. Зрозуміло, що витівки тітушків та «дідів морозів» відбуваються за її згоди та підтримки. Але публічно влада ставиться до присутності євромайданівців нейтрально, «з осудом» реагуючи на провокації проти них. Дійшло до того, що під час чергової спроби зриву показу фільму з альманаху «Відкритий доступ» одного з провокаторів особисто спіймав віце-мер Луганська, за сумісництвом голова міського осередку ПР.
Ця картина дуже відрізняється від того, що було в Луганську 2004 року, – тоді влада влаштовувала побиття опозиціонерів, напади на опозиційні штаби та редакції. У тих подіях неприховано брали участь правоохоронці та держслужбовці, на антимайдани зганяли тисячі бюджетників, публічної демонстрації лояльності вимагали від усіх – від депутатського корпусу до письменницьких організацій. Чому зараз влада на Луганщині поводиться так «по-вегетаріанськи»? Адже з 2004-го тут мало що змінилося, у керівництві чи не ті самі обличчя…
Можна сказати, що регіонали відчувають свою силу, тому й не «принижуються» до протидії якимось «збіговиськам грантожерів та політичних банкрутів». Але 2004 року в Януковича була реальна підтримка серед населення, що було залякане владною пропагандою, а нині на Донбасі ініціатора «покращень» сприймають, м’яко кажучи, скептично. З 2004-го коло людей, що підтримують проукраїнські та проєвропейські ідеї, значно розширилося, вийшло за межі груп політизованих активістів. На акціях євромайданівців можна побачити людей, які раніше сторонилися політики, але яких уже «дістало».
Розгадку можна побачити в подіях минулого року. Як відомо, до листопада 2013-го провідником євроінтеграції в Україні був нинішній президент Віктор Янукович. Відповідні вказівки були спущені донизу по вертикалі влади: «Дайош Європу!». Для луганських регіоналів, які пишаються своєю промосковською орієнтацією, це було важке випробування, адже «перебудовуватися» доводилося на ходу. Ще вчора вихваляли принади Митного союзу та дружбу з братньою Росією, а вже наступного дня їм доводилося вдавати, що весь час вони були непохитними євроінтеграторами. Навіть чергове українофобське «антифашистське» збіговисько в травні 2013 року треба було проводити під гаслом «До Європи без фашизму».
Після того як Віктор Федорович круто змінив курс, регіонали на Луганщині зітхнули з полегшенням. Доходило до абсурду: голова облради Голенко ще 15 листопада казав, що Європа – це перспективний ринок та джерело інвестицій, а вже 15 грудня гнівно звинувачував «імперіалістів» у тому, що вони мріють зруйнувати луганську промисловість. Проте певний осад лишився – ідеологічні метання ПР на Луганщині не додали їй популярності. Звісно, в пересічної людини пам’ять коротка, але такі глобальні зміни курсу протягом одного року пояснити вельми важко. Тому тамтешні керманичі ПР уже не дуже впевнені у своєму патроні, який сьогодні примушує казати одне, а завтра інше. Роблячи ризиковані піруети на зовнішньополітичній арені, Віктор Янукович зруйнував одну з ідеологічних підвалин своєї партії – незмінність курсу. Тому луганські регіонали не дуже рвуться на барикади контрреволюції і про всяк випадок зберігають реноме поміркованих політиків, доручаючи брудну роботу політичному маргінесу. А то ще Янукович знову потягне до Європи, й Голенку треба буде доводити, що весь цей час він душею був на Євромайдані.