Знаєте, що страшніше за коронавірусну хворобу? Епідемія самотності, яка гуляє по «республіці» останні шість років. Ми постійно говоримо про війну, хоч би де зустрілися. Говоримо про колишніх колег, друзів, власний досвід, розірвані родини та розбиті надії. Це щось на зразок занози, якої ніхто з нас не позбувся. І що доросліша людина, то важче їй звикнути до нових умов життя. І ми ніби вже прийняли нову реальність, але живемо лише спогадами про минуле, які є нашим наркотиком, нашим щасливим минулим, нашими снами, від яких дуже важко просинатись у нову реальність. Про війну тут починають говорити з усіма, до того ж буквально зі старту. Іноді не вимагаючи відповідей, порад чи зворотного зв’язку. Говорять просто так, не сподіваючись на запитання чи співчуття. Я думаю, це велика проблема, з якою живе більшість людей у зоні військового конфлікту.
Ми бачимося з нею двічі на тиждень, коли чекаємо на дітей із гуртка. Я не знаю її імені, як і вона мого. Ми сидимо в коридорі й киваємо одна одній. Одного разу вийшло так, що ми сіли поруч і вона почала свою довгу розповідь, упродовж якої жодного разу не звела на мене очей. Улітку 2014 року її донька із зятем виїхали з Луганська. До речі, так тоді робили в багатьох родинах, вважаючи, що вижити потрібно передусім дітям. Вона залишилася. Було небезпечно, і через когось діти передали їй, щоб вона також виїжджала. Жінка зібрала речі, але розкладу автобуса не знала. На зупинці в центрі міста було багато людей, а автобус ніяк не приїжджав. Вона терпляче чекала, це взагалі її сильна риса — уміння зберігати спокій і чекати. Десь поблизу впав снаряд, її й багатьох інших на тій зупинці поранило. Разом зі своїм вузликом вона потрапила в лікарню. Поранення було у спину, і вона досі постійно розминає руку, як їй тоді порадив лікар. Запам’яталися жінці лише два моменти: печиво «Рошен», яким годували в лікарні, і той автобус, що того дня так і не приїхав. Величезний стрес від усього: від поранення, хаосу, невизначеності, а потім від кількарічної розлуки з дітьми й нового стану — самотності.
Читайте також: Навіщо їм це
З іншою співрозмовницею ми разом чекали під кабінетом хірурга. Мені треба було лише поставити печатку, але хірург був зайнятим і я не могла зайти. А інша жінка мого віку чекала на огляд під дверима його кабінету. Її «зачепило» в під’їзді, де вона переховувалася під час обстрілу. Їй, мабуть, пощастило, бо вона відбулася «лише» пораненням — на відміну від деяких інших. Вона розмірковує про металеві двері, які наче мали всіх захистити, і про силу випадковості: а якби вони залишилися тоді на вулиці? Осколок із неї вийняли, фізично вона тепер майже здорова, але постійно відчуває під шкірою щось, чого лікарі не знаходять. Із цієї самої причини вона не може носити щільний одяг — фізично відчуває той металевий уламок, якого нема. Цей хірург — черговий у списку, до кого вона звертається із проханням оглянути шрам — може, він щось побачить? Вона не схожа не божевільну. Звичайна жінка, дуже схвильована, розгублена й сумна. Вона запитує мене, як я думаю, чи будуть іще обстріли, бо нічого страшнішого вона не переживала за все своє життя.
Із моєю приятелькою, імені якої я не називатиму, ми бачимося часто й майже щоразу говоримо про те літо 2014 року. Було би дивно, якби ми оминали цю тему. Саме тоді вона залишилася сама: її син виїхав, і весь звичний уклад життя жінки завершився. «Я довго вчилася готувати маленькими порціями. Купувати лише на себе. Жити на самоті», — розказує мені вона. І потім ніби заспокоює себе: «Але я щаслива, що жила поруч із сином 33 роки, рідко якій матері так щастить». Жодних трагічних фраз про завершене життя, але налаштування проглядається в усьому: у погляді, емоціях, голосі. Вона роздала посуд, залишила лише той, що знадобиться на кожен день. Навчилася радіти кожному дню свого нового життя, але водночас цей кожен день минає із сином — нехай лише у спогадах, у серці. Це історія великої любові, яка могла би зупинити ріки й висушити моря. «Я часто не сплю і згадую наше минуле. Яким він був у дитинстві, як ми разом гуляли, як я бігала на молочну кухню. Я пам’ятаю все, кожен день. І тоді я дивлюся на екран телефона — де він. У мене є програма, за якою я можу бачити його місцезнаходження. Я знаю, де адреса офісу, як він їде додому та де знімає житло. І мені трохи спокійніше, ніби я перебуваю поруч».
Читайте також: Територія «чесності»
Наша історія — це історія втрат. Історія нового досвіду, який часто більше схожий на пристосування до умов. Так звикають жити з особливими потребами, коли все розуміють, але прийняти нових реалій не можуть. Так звикають жити без близьких, без житла й без роботи. Часто кажуть, що ми самі в усьому винні. Мовляв, ми прикликали війну, то нехай нам це буде наукою на все життя. Я думаю, що якби хтось іззовні чув усі ці історії повсякденного життя, то давно зрозумів би, що гіршого покарання для справжніх і несправжніх винуватців не може бути. Це дуже довгий термін ув’язнення із власною пам’яттю, коли не можеш нічого змінити. Не можеш позбутися спогадів, а будь-яке порівняння лише вказує на те, скільки ти втратив за останні роки.
Якоїсь миті нас із подругами страшенно тягнуло одна до одної. Ми писали: «У мене є вино, я можу приїхати!». І кожна з нас розуміла, що ці посиденьки не будуть веселими, як колись, коли ми годинами сміялись і ділилися таємницями. Ми розуміли, що це буде тією сіллю, якою ми посипатимемо одна одній рани. Хіба ми стали жити краще? Може, навчилися чогось? Може, щось знайшли? Ні, ми постійно лише втрачали: роботу, віру, друзів, близьких. Ми звикали жити в нових умовах і навіть чимось пишатися. І коли ми бачимося десь випадково, то швидко розбігаємося — щоб не встигнути заплакати одна при одній. Це завжди важко. Ми можемо говорити про дітей і колишніх колег, із якими є зв’язок, але це все лише примари минулого. І ми всі це розуміємо. Я не зустріла жодної людини, яка сказала б, що стала жити краще, яка стала щасливішою, яка за цей час нічого не втратила.
Читайте також: Тоді й тепер
Ми постійно говоримо про війну та втрати. Говоримо із незнайомцями у транспорті й на зупинках, говоримо в чергах. Ця рана відкрита в кожного, і не вірте тим, хто скаже, що навчився з цим жити. І водночас жодного разу ніхто й нікому не запропонував допомогти з цим новим досвідом, ніхто не навчив нас, як подолати все це, як пристосуватися до реалій життя. Ніхто не підготував нас до втрат і не навчив їх приймати, щоб жити далі.