І треба йти саме туди, щоб, позбивавши носки туфель і стерши набійки черевиків, відчути, як жили в цих районах раніше й тепер так живуть корінні луганці.
Луганськ ріс із заводів та переселенців. Із початком будівництва заводів у ці місця стали з’їжджатися всі, хто хотів змінити своє життя, знайти кращі долю й заробіток. Поселялися тут сім’ями, а впродовж двох століть сім’ї росли, розширювалися, споруджували будинки, що мали кількох хазяїв чи продавалися частинами або цілком. Саме на цих вулицях можна відчути подих часу, легко знайти стару браму, пам’ятки історії, білені стіни, череп’яні дахи й маленькі вікна — для економії тепла й через дороге скло. Ні центр міста, ані спальні квартали кінця дев’яностих не розкажуть історії Луганська так, як це може зробити Вергунка. Для справедливості слід зазначити, що Вергунок дві — Велика й Мала. Мала більш елітна, тому що лежить на транспортній розв’язці, і навіть пішки від неї до центру міста можна дійти лише за сорок хвилин. Велика Вергунка починається за греблею і, крім великих ґрунтів, може похвалитися таким самим великим болотом на вулицях та не меншими проблемами з транспортом. На жаль, війна тільки загострила ці проблеми.
Поселялися раніше сім’ями. На одній вулиці можна було знайти десятки будинків з однаковим прізвищем їхніх власників. Так було простіше — зустрічатися в радості й допомагати одне одному в горі. Такі клани міцніші за сімейні зв’язки якудзи: чужинців туди не впускають, і може цілого життя не вистачити, щоби стати своїм на тих вулицях. Звісно, після 2014 року чимало будинків спорожніли. Їх помітно відразу неозброєним оком. Закинуті присадки, темні вікна ввечері, непофарбовані ворота. Крім цих видимих змін, є й інші. Стала змінюватися цінність робочих професій — те, власне, з чого починалося місто двісті років тому. Раніше ці райони Луганська були ремісничими: у кожному домі мешкали першорядні слюсарі, зварники, інструментальники, електрики. Рідше траплялися вчителі й іще рідше — лікарі.
Читайте також: Маріуполь. Простір альтернативної історії
Все-таки цей край був краєм робітників, а професії передавались у спадок. Вивчитися й стати добрим слюсарем вважалося правильним вибором. Ніхто не поривався змінювати вікові традиції. Ті, хто розривав ці зв’язки поколінь, зазвичай не затримувалися в нашому краю, а одержували квартири чи виїжджали до нового місця служби. Будинки, як і колись, вважають на наших теренах найбільшою цінністю, їх зберігають для дітей і онуків, часто всупереч власному здоров’ю, а часом і життю.
За останні три роки цінності суттєво змінилися, а крім вічного суховію на запорошених вулицях з’явилося відчуття вихолощення й миттєвості всього життя. Із закриттям заводів зникла престижність робочих професій, як і бажання жити й працювати, як це робили батьки та діди. Цінності й мотиви стали разовими: заробити – щоб поїсти, попрацювати – щоб щось купити. І сім’ї стали такими самими: громадянськими, швидкими, без будь-яких офіційних прив’язок одне до одного. І якщо раніше Вергунка була багата своєю школою — найстарішою в Луганську, дитсадками для дітей працівників заводів, непоганою лікарнею та своїм трамваєм, то зараз із цього всього залишилася тільки лікарня, тепер із репутацією сільської, а отже, і бідної. Школа перестала працювати 2014-го після обстрілів. Дитсадки закривалися протягом десятиліть, а територію, на якій вони містилися, продавали приватним власникам на забудову.
Центр Малої Вергунки — супермаркет «Апельсин» — усі ці три з половиною роки більше нагадує пародію на самого себе. Так, усе нібито те саме: назва, наповнення, суть. Але кількість товарів, освітлення й сама атмосфера стали тьмяними, блідими, з поправкою на час і вічне безгрошів’я мешканців цього краю. Трамвай пішов у минуле того самого літа, що й школа, а переоцінити значення цього старовинного виду транспорту (відкриття першої лінії Луганського трамвая датують 1934 роком) для міста неможливо.
Читайте також: Славутич — місто, яке шукає себе
Дивно: під час війни минулого століття він не припиняв працювати, а цієї війни протягом одного літа так і не пережив. І якщо раніше будинки та свої садиби люди прагнули зробити кращими, вихваляючись перед сусідами чи то акуратними клумбами, чи то охайним городом, то зараз будівельне сміття вивозять прямо на трамвайні рейки, а вогнища розпалюють просто на трамвайному кільці.
Попри те, що Вергунку я знаю все своє життя, дивно, що кращою вона ставала тільки перші два десятки моїх сорока років. Хоча й до того Вергунка була багата садами, своєю греблею, індустрією, системою водовідведення, а музикою цього краю був протяжний гудок заводу, який оголошував зміну й перестук трамвая на рейках. Якщо уявити ці складники розвиненої структури краю, то в цій умовній анкеті буде більше мінусів: робота — її найчастіше немає, заводи — стоять, трамвай — не працює, школа — розвалена, гребля — пошкоджена, лікарня — у плачевному стані, а мешканці дедалі частіше представлені старцями й жінками, тими, хто або вже не може виїхати, або чекає на чоловіків, які звідси поїхали.
Читайте також: Як «місто на С.» стало для мене Смілою
Що залишилося незмінним — звичаї, терпіння, люди, робота на городах, щоби прогодувати сім’ю, прагнення викарабкатися з бідності й жити краще. І крилатий вислів, майже негласний девіз багатьох тут: «Мою роботу ніхто за мене не зробить». Тому тут звично терплять, звично чекають, звично місять вічне болото доріг і жмуряться на яскравому сонці. Звично багато працюють, хоча й не багатіють від того, а ще… звично багато п’ють, і немає гудка, який оголошує заводську зміну, немає перестуку трамвая на рейках, немає старої школи, за розбитими вікнами якої можна побачити тіні тих, хто в ній учився й мріяв жити, як і батько, і дід, і прадід, щоб стати кращим зварником на своєму заводі, щоби пропрацювати там усе життя.