Шість років тому в луганському житті з’явилося таке явище, як переслідування з політичних причин. Раніше ми чули про щось схоже лише в новинах і навіть у страшному сні не могли уявити, що таке може виявитися нашою буденністю. Але переслідування стали реальністю, до якої всі в Луганську нині звикли, адже з часом людина звикає до всього.
До війни Т. років із десять працювала у відділі кадрів великого навчального закладу. Важко сказати, чи можна було таку роботу й таку посаду вважати «хлібними». Але їй подобався колектив, вона сама закінчила цей заклад, тому почувалася там як удома. На початку літа 2014-го Т. вивезла додому багато документів. Жодних патріотичних мотивів чи грошових мотивацій у неї не було. На запитання схвильованих родичів (а жила Т. не сама) вона доволі невиразно пояснювала: «Люди просили». І справді, ще пів року після літа 2014-го колеги прохали її передавати через когось їхні трудові книжки, оформлювати звільнення, робити виписки. І вона все робила. Нею керували не принципи, а звичайне щиросердя — бажання по-людськи допомогти колишнім колегам, які вже за мить забували про її гуманний вчинок.
Перед під’їздом, де жила Т., часто зупинялися автівки, і вона передавала через десяті руки ті трудові книжки, які займали в її квартирі половину кімнати. Звісно, нею зацікавилися спецслужби «ЛНР». Почали чатувати під домом, викликали на допити, запитували, чому вона передає документи в Україну, чому працює з дому й узагалі навіщо їй усе це. Вона ж чесно відповідала: «Люди просили». Але Т., можна сказати, пощастило (у дивному луганському розумінні щастя). Її відпустили, хоча працювати в колишній установі вона більше не могла. Також її заборонили брати на роботу до довгого переліку установ «республіки». Непрохані «гості», допити й нічні виклики в певні «контори» вартували її близьким нервів і здоров’я. «Якби ти робила це заради грошей або за ідею, ми могли би зрозуміти, але навіщо було робити все просто так?!» — не раз лунало під час родинних сварок. Усі шість років Т. має великі проблеми з роботою, витрачає купу часу на її пошук, а коли знаходить, то на новому місці надовго не затримується. Утім, про свій «гуманізм» не жалкує.
Читайте також: Навіщо їм це
С. завжди був чудовим працівником. Молодий, енергійний, із власним поглядом на різні питання. Щодо останнього він, до речі, жалкував неодноразово. Керівник С. відчував у ньому майбутнього конкурента, але звільнити його з формальних причини не міг — С. не давав для такого жодних приводів. Причина з’явилася лише у 2014 році, коли С. — через оте спонтанне щиросердя — допоміг студентам: відправив їх на практику на підконтрольну територію України. Минув час, усі наче забули про той епізод, але невдовзі С. почав шукати нове місце роботи: чи ставку його скоротили, чи кафедру ліквідували. І, дивна річ, хоча сам він не виїжджав на підконтрольну територію, не мав ні проблем із законом, ні жодних скарг, у працевлаштуванні йому відмовили. Чому? Бо у «ЛНР» усіх нових співробітників-чоловіків при працевлаштуванні перевіряє «МДБ». До речі, на результати перевірки він чекав пів року, працюючи без заробітної плати. А у «МДБ» ніколи не пояснюють причин відмови. Лише за рік, скориставшись «зв’язками», С. удалось дізнатися, що до списку неблагонадійних він потрапив через оту «територіальну» практику, а поінформував кого треба його колишній керівник. Потім усе владналося — роботу С. таки знайшов. Але у «МДБ» йому пояснили, що працювати він тепер може в єдиному навчальному закладі «республіки», усі інші для нього закриті. Ніби й дали змогу жити та дихати, але з власної милості.
Читайте також: Територія «чесності»
Мій сусід Д. одразу ж переїхав із родиною до Києва. Важко сказати, які саме мав для цього причини. Ми, сусіди, навіть не знали, ким він працював до війни. Його матір також з’їздила до Києва й повернулась до Луганська зі сльозами — єдиний син житиме тепер далеко. Проте вони часто зустрічалися — діти відвідували її за найменшої нагоди. Жили в Києві, але всі свята відзначали в Луганську. Це мало завжди феєричний вигляд: безліч автівок із друзями біля воріт, музика до ранку, більярд, шашлики, танці. Їхні святкування були схожими на зустріч рок-зірки фанатами. Наша вулиця відвикла від такого — і від великої кількості гостей, і від гучної музики, і від грошей, які можна щедро витрачати на їжу та напої. Онука привозили з Києва на все літо й на зимові свята. Між тими зустрічами моя сусідка готувалася до них, а часто й сама їздила до дітей у Київ. А потім до нас прийшов дільничний. Узявся розпитувати про Д. Чим займається, ким працював до війни, як часто приїжджає і що він за людина. Ми сказали, що не знаємо такого. Мабуть, заходив дільничний тоді не лише до нас, а обійшов усю вулицю. І після цього як відрізало: Д. не приїжджав у Луганськ більше ніколи. Дім став тихим, без музики й гучних гулянок до ранку. Навіть онука перестали привозити, як колись. Раніше вся вулиця знала, як живе ця родина, все було на очах. А потім щось сталося й усе почало відбуватися за зачиненими дверима. І мені здається, в кожному з нас сусідка бачила причину цікавості «народної міліції» до особи її сина.
Читайте також: Тоді й тепер
О. почувалася останні шість років як риба у воді. Війна, звісно, їй не подобалась, але не заважала в реалізації її сміливих планів. Ба більше, вона вивозила на половину літа онука на море, бо мала на таке гроші від «лівих» заробітків. Коли хтось при ній говорив про війну, вона завжди серйозно відповідала, що треба нам усім більше працювати, щоб у «республіці» все налагодилося. Чути таке від неї було смішно: вона завжди брала хабарі, війна її у цьому не змінила. Тому фрази про «більше працювати» скидалися на гру в слова чи на театральний виступ. О. заарештували під Новий рік. Узяли прямо вдома разом із батьком і чоловіком. Причин ніхто не знав, а на роботі офіційною версією став лікарняний — мовляв, вона раптово захворіла. Хтось казав, що їх затримали через сина, який працював у одному з «міністерств», хтось називав причиною хабарі, а ще хтось переповідав, що вона взяла гроші й не відпрацювала їх… Коли О. випустили, вона була схожою на королеву у вигнанні. Повернулася на роботу й далі займалася тим, чим і раніше. Єдине — перестала так часто повторювати, що нам усім треба більше працювати, якщо ми мріємо про світле майбутнє «республіки».