Софія Челяк програмна директорка BookForum

Лотерея по-українськи

Статті
28 Вересня 2022, 12:31

Повномасштабна атака Росії стала останнім дзвоником для міжнародної спільноти. Світ був спершу приголомшений самою жорстокістю вторгнення, потім — своїм невіглаством щодо країни, в яку Росія вторглася. Виявилося, що українці відмовились здатися на поталу військовій силі, котра на позір переважала: ані за 72 години, як прогнозувала західна розвідка, ані після семи місяців повномасштабної війни. Виявилося, що українці нескорені. Виявилося, що їхня непокора має історію, про яку світ нічого не знав. Виявилося, що зовнішні уявленя про Україну були сформовані імперськими наративами Росії. “Лотерея по-українськи” Софії Челяк придивляється до дивовифжних українців, що відмовляються від готової моделі жертви та протистоять ворогові цілеспрямовано і не втрачаючи почуття гумору. Робота написана у межах “Української лабораторії” — проєкту Українського інституту в Лондоні, організованого у партнерстві з Українським ПЕН та Українським інститутом за підтримки Британської ради в рамках Сезону культури Велика Британія/Україна.

Апартаменти воєнного стану

У маленькій квартирі на тридцять п’ять метрів квадратних, комфортній для життя однієї людини, куди ми приїхали, постійно живе п’ятеро людей. Усі з’їхалися, щоб звільнити свої житла для тих, хто був змушений покидати свої домівки і тікати в невідомість. І це не поодинокий випадок: разом почали мешкати колишні подружжя, колишні коханки з коханцями, родичі, які бачилися раз у житті, коти, собаки та рибки, які погодились миритися одне з одним. Спали на матрацах, у спальниках, на дивані, втрьох на двоспальному ліжку. Але це ще дрібниці — у Іри в квартирі були заброньовані спальні місця навіть на підлозі.

Анна відривається від зуму, обіймає мене уже типовими для нас усіх обіймами, які промовляють тобі: «я така рада, що ти є і ти поруч». Максим обіймає так само і каже:

— Софіє, танцюй, у нас є пляшка вина. Привіз Ірин друг із Польщі, журналіст.

Я сідаю у червоний фотель під вікном, запалюю сигарету — і розумію, що все майже як завжди. Зараз буде вечеря, зараз ми зможемо трохи не працювати і вперше від початку говорити довшими реченнями, аніж: «Тут три сім’ї з Донеччини. Я можу поселити дві. Знайдіть місце для однієї». У нас буде нелегальне вино.

Відчепіться від нас, будь ласка

Це було до дефіциту бензину, але ще за сухого закону. Максим забрав мене на машині з роботи за сорок хвилин до настання комендантської години, коли почув, що мої гості зі східніших областей не доїхали.

Максим займається альтернативною освітою. Від початку повномасштабного вторгнення він допомагає вчителям та учням налагоджувати навчання в евакуації, а також возить гуманітарну допомогу в регіони, близькі до фронту. Одного разу його машину розстріляли. Він дуже довго шукав скло на заміну, і якийсь час його дорожезна тачка була заліплена скотчем. У нього відстрочка від служби, але він потрохи готується піти воювати. Свята людина.

У ті дні траса Київ–Львів була суцільним затором. Родина з маленькою дитиною, яка мала жити в мене три дні, вирішила заночувати в коридорі готелю. Добре, що в коридорі були місця. Залишатися самою на початку повномасштабної війни означало дві речі: що в тебе ще є квартира (це добре) — і небезпеку (не дуже добре). Ти могла не почути сирену і загинути від прильоту ракети. По Львову поки що нічого не прилітало, але ти звикала до думки, що смертна. І кожен день, у якому ти залишилася жива — був як виграш у лотерею: сьогодні тобі пощастило.

Читайте також: На фронт без повістки. Чому на дев’ятому році війни все ще існують добробати

Місто ставало порожнім десь за годину до початку комендантської (тобто близько дев’ятої вечора), а вдень набирало обрисів неприступного бастіону, що готовий прийняти удар: усе було в мішках та в блокпостах. Наш багажник нагадував мобільний склад військової частини. У нас було три бронежилети, чотири каски, знеболювальні різної дії, костюми хімзахисту, турнікети, ізраїльські бандажі, десять базових аптечок, дві коробки з консервами, три каністри бензину та ще купа всякої дрібноти. Завтра увесь багаж мав відправитися на Харків. Усе мій друг зібрав за пів дня, коли дізнався, що хлопці виїжджають наступного ранку. У той час у Львові можна було дістати УСЕ необхідне для передової. Наше місто стало головною базою сортування спорядження та гуманітарної допомоги, а українці збирали кошти і скуповували будь-яке спорядження по всій Європі. За декілька днів бронежилетів та турнікетів не можна було купити в Польщі, а ще за тиждень були вичищені запаси в Німеччині.

Отак намотуючи кола між блокпостами та перераховуючи гроші на армію, ми рухалися до нашої української мрії: щоб від нас нарешті відчепилися росіяни — і ми змогли спокійненько жити як незалежна країна.

Фемінізм в Україні переміг

— Офіційна заява: фемінізм в Україні остаточно переміг: дівчата рятують країну, а ми готуємо вечерю, — каже мій друг Андрій.

Він працює в IT, війна застала його у відрядженні за кордоном. Уранці 24 лютого авіасполучення над Україною закрили, рейси скасували. Андрій подолав тисячі кілометрів, а потім пішки переходив кордон. Чоловікам заборонений виїзд із країни до кінця війни. Андрій це розумів, але не міг не повернутися. Одразу після повернення він пішов у військкомат, проте його відправили назад зі словами: «Хтось має заробляти і купувати дрони. Якщо буде потрібно, ми подзвонимо».

Отож, троє хлопців готують вечерю, а ми з дівчатами допрацьовуємо. Анна веде перемовини з юристами-міжнародниками, ми чуємо, як проскакує раз за разом слово «трибунал», але з чемності ігноруємо розмову. Анна — адвокатка, свого часу була однією з наймолодших партнерок у юридичній компанії. До війни вона працювала з бізнесами, але з 2014 року почала брати правозахисні проєкти. Її клієнтами, як правило, безоплатно, ставали жертви політичних переслідувань — вона активно лобіювала питання звільнення українських в’язнів Кремля. Від моменту повномасштабного вторгнення Анна почала збирати докази воєнних злочинів, що допоможуть звинуватити росію у злочинах проти людства та геноциді.

Іра постійно на телефоні: «Так, ми поселимо вас у Кракові, з-під кордону вас забере Вітек… А у Жешуві на вас чекає сім’я, приймуть на три ночі, далі організуємо вам доїзд до Праги чи Відня, куди скажете». До цього вторгнення Іра була арткураторкою: організовувала виставки українського мистецтва в Європі, а також привозила європейських митців в Україну. За роки роботи вона зібрала величезну мережу контактів по всьому світу, що зараз дуже допомагало евакуйовувати жінок, дітей та літніх людей подалі від російських бомб та окупації.

Я готуюся до ефіру. Hабираю одного молодого, успішного та розумного письменника, щоб запросити включитися завтра у національний марафон — спільний ефір найбільших телеканалів країни, який транслюється цілодобово. Він витримує паузу і каже:

— На хуй ідуть усі інтелектуали. Я мобілізувався, я не можу, — і впевнено сміється.

Я розумію, що це він посилає себе і своє попереднє життя. І готується взяти в руки зброю. Я теж ржу в слухавку від цієї фрази. Іра відривається від дзвінків:

— Так смішно: я почала крізь сон домовлятися з сиреною, як із будильником. Домовлюся — і засинаю далі.

— Зрозуміли, ми тебе розбудимо, — не обертаючись від плити, каже Андрій.

— А можна я посплю? — Іра починає іронізувати.

— Ми не спимо — і ти не спатимеш.

— Або це буде пряме попадання — і нам уже нічого не поможе. Лотерея.

Починається тривога, ми спускаємося у підвал.

Мрійники

Тривога тривала до години. Ми повернулися у квартиру. Нас шестеро: троє хлопців та троє дівчат. У минулому житті ми працювали, ходили на тіндер-дейти, каталися в Берлін на вечірки і купували твори мистецтва. Ми були поколінням, яке не пам’ятало Союз. Ми фактично дітьми долучилися до Революції Гідності у 2013 році, коли керівництво нашої держави зробило неприпустиму річ — застосувало силу до беззбройних протестувальників. Першими смертями та колективною жалобою ми вибороли право вирішувати свою долю, доки не втрутилося керівництво росії, анексувавши український Крим та розпочавши вторгнення на сході країни. Десь тоді ми й подорослішали.

Читайте також: Позивний «Ярош»: «Найголовніше – бути готовим до втрати побратимів. Коли ти бачиш, як на твоїх очах убивають товариша, і ти вже нічим йому не можеш допомогти, – оце важко пережити»

Без досвіду, але навчаючись, ми стали частиною українського Youthquake. Ми любили моду, мистецтво, знали кілька іноземних мов. У двадцять навчилися розбиратися у вині та обійшли найбільші мистецькі галереї у світі. З 2014 року, коли у нашій країні почалася війна, ми зрозуміли, що смертні — і полюбили життя ще більше. Змогли побудувати успішні кар’єри у креативних індустріях чесно, з нуля і з вірою, що ми працюємо на нове майбутнє нашої країни.

А зараз для нас велика радість — мати змогу повечеряти разом. Хлопці поставили воду на пасту, почали готувати соус і мити овочі на салат (бо ми — буржуазія, яка їсть свіжі овочі у воєнний час).

Вечеря готова, ми розлили одну безцінну пляшку вина на всіх. На око, припадало десь по 6 ковтків на людину.

Miss Ukraine 2022

Андрій усе ще говорив по телефону, ми вирішили почати вечеряти без нього. Просто більшість із нас згадала, що не їли уже два чи три дні. І не тому, що не було чого їсти. Навпаки, у нас прокинулися збиральницькі інстинкти, що лишилися в спадок від минулих воєн та Голодомору. Ще з осені, від перших повідомлень про можливе повномасштабне вторгнення росії, ми інстинктивно закидали в кошик консерви щоразу, коли йшли на закупи. Тепер ми не їли, бо наш організм викидав стільки адреналіну, що міг функціонувати лише на каві та сигаретах, а про їжу згадували лише тоді, коли хтось ставив страву перед нами.

Іра почала:

— Знаєте, коли я вилізла сьогодні з ванни, то побачила себе у дзеркалі, вперше від початку. Тобто я дивилася в дзеркало, але щоб зрозуміти, чи рот не обмазаний пастою. А тут я подивилася, оцінюючи себе. Самі ребра.

— Ти фаталізуєш, у нас після перемоги буде країна моделей взірця 90-х: «героїнового»… перепрошую, тобто «воєнного шику»… Ми тут машину часу вигадали.

— Знаєте, я ніколи не вірив, коли у фільмах про Другу світову показували жінок із красивими кучериками, у сукнях і з червоними губами. А подивіться на Софію — в неї повний макіяж, ідеальна зачіска — так, ніби не війна зовсім, — насміхається з мене Максим.

Після його коментаря я згадую, що справді не змила макіяж після ефіру, і оце сиджу, як на вечірці. Коли я стала телеведучою, то терпіти не могла прилизані зачіски, підбори, макіяж. Тепер здається, що я — одна з десяти жінок у місті, яка носить мейк. Як правило, коли виходжу з роботи, змиваю його і збираю волосся у пучок, бо намальованою по вулицях мені йти дуже соромно. Сьогодні, поміж інших речей, я забула і про це. Але це він винен: заговорив мене.

Дні гедонізму

— Київ і далі безбожно бомблять… — каже Іван. Він — художник, завдяки Ірі його роботи побачив світ — і тепер вони у колекціях по цілій Європі. Після початку повномасштабного вторгнення він займається розробкою інтер’єрів у шелтерах для проживання тимчасово переміщених осіб.

— Уявляєте, менш ніж місяць тому, за кілька днів до повномасштабного вторгнення, я танцювала у барі в Києві. На фоні тривожних новин ми жартували, що це останні дні гедонізму. Десь так і вийшло, але це було в минулому житті.

Довга пауза, ми відкриваємо новини. Читаємо про бої за Київ, Харків. Анна починає говорити, щоб заповнити паузу:

— Я купила собі золоту прикрасу. Перед собою виправдовуюся: в разі чого, поміняю її на буханку хліба.

— А якщо не треба буде міняти, що скажеш потім своїм дітям, яких ти народиш після перемоги? Що купила її під час війни?

— Ага, а вони уявлятимуть, що купила ти її десь у перерві між тим, що копала окоп і бігала з автоматом.

— А поруч по окопах пурхала Софія з її ідеальними кучериками і бажала глядачам вдалого дня.

— А ще я записалася на манікюр через місяць. Це найбільш далекоглядна річ, яку мені вдалося внести в календар, — Анна пригадала про цінності сталого розвитку і вирішила планувати не на день чи на тиждень, як робили всі в цій ситуації, а на місяць. Ми дивилися на неї як на божевільну героїню.

Війна виявилася не такою, як ми собі уявляли. Ми могли ховатися в укриттях, а потім іти у щойно відкритий ресторан, власник якого купує машину за машиною для фронту. Ми замовляли одяг від українських дизайнерів — і знали, що, крім відсотка, потрібного для підтримки виробництва, увесь прибуток вони перерахують на армію. Ми могли записатися на манікюр і дати роботу жінці, яка щойно приїхала в місто евакуаційним поїздом зі Сходу. Усе наше колишнє життя з вечірками, прийняттями у коктейльних сукнях було дуже далеким. Але все, що поверталося, — робилося для ЗСУ і заради перемоги.

— Раптом що, ми скасуємо запис, — жартує Максим, натякаючи, на рандомну ракету, яка може в будь-який момент впасти на будівлю, в якій ми перебуваємо. Ржемо вголос. Анна підвищує ставки у лотереї.

Основний інстинкт

— Ну що, друзі, тепер мені подзвонили усі мої колишні. Переживають, дорогі, — трохи з погордою повернувся до нас Андрій.

— Ну подзвонити — це одне. По мене уже їхали з безпечної Європи, щоб забрати з України і вивезти подалі від війни, — сміється Іра.

— Бля, і шо ти сказала?

— Спочатку послала. Потім сказала, що якщо він їде, у шелтери потрібні базові ліки. А я звідси нікуди не поїду: це моя країна, мій дім, якщо треба буде — я тут помру, — каже Іра.

— Андрію, а ти розказав своїм колишнім, що лібідо під час тривог працює так собі?

Навіть тут, у глибокому тилу, ми забули на якийсь час про секс і сексуальність. Ми продовжували ходити в одному і тому самому одязі щодня, бо підбирати гардероб — це додаткові зусилля. Щохвилини ми писали друзям із міст, куди прилітало: «Як ти?» А певні слова втратили свою гучність. Ми розуміли, що потрібно щоразу казати другові чи подрузі «я люблю тебе», якщо справді це відчуваєш. У ті ранки, коли цього не робили повітряні тривоги, любов до своїх і лють до ворога були тим, що допомагало нам підніматися з ліжка.

— А в мене, навпаки, все працює. Я сильно хочу хлопців у формі і народити від них дітей. Тільки як можна народжувати у світі, де неможливо закрити небо і де діти звикають спати в укритті, а всі ігри в них тепер про війну? — піднімає на нас очі Анна.

— Я сумую за сином. Постійно згадую день, коли посадив їх у поїзд. Мій син і моя дружина поїхали за кордон, я не зможу їх побачити найближчим часом. Повертаючись із вокзалу, я плакав. Але вони житимуть, — випалив Іван.

Більшість виїхала з країни саме через дітей. Жінки кутали малюків у найтепліший одяг і везли по той бік кордону. Вони перетинали умовну лінію на землі, за якою небо закривали сили НАТО, — і ридали від розпачу, що залишили свій дім. Ми не знаємо, кому гірше: нам, хто тут залишився, чи тим, хто виїхали. Бути з того боку кордону, ближче чи далі, — це жити у нормальному світі, не втрачаючи зв’язку зі своїм світом, скаліченим. Коли ти в умовній безпеці, за лінією, сприйняття кожної новини загострюється. Жінки, що виїхали, поставили турботу про дітей вище за свої інтереси та своє психічне здоров’я. Вони самі в чужій країні, де не можуть дозволити собі няню, не мають батьків та партнера, які відпустять увечері просто прогулятися на самоті. Усе їхнє життя обертається довкола дитини, бюрократії і новин про жертви в рідних містах.

Але залишатися в Україні — це наражати свою дитину на небезпеку. Зрозуміло, що більшість не погоджується, щоб учасниками лотереї стали діти.

Парк розваг «Адреналінові гірки»

— Так, будеш розводити тут песимізм — виходь із квартири… Краще я тобі відео покажу, як байрактарчики підривають російські танки. Оці, де була колона — а потім її немає, — Максим тицяє в мене смартфоном з увімкненим відео.

Я підіймаю очі в сльозах:

— А якщо у нас більше не буде Києва, а якщо у нас більше не буде Маріуполя і Харкова?..

Адреналінові хвилі, на яких ми могли працювати на двох-трьох роботах і в перервах займатися волонтерством, змінювалися глибокими ямами розпачу. І головним завданням було підтримати людину — і витягти її якомога швидше, а потім працювати й працювати, щоб не було можливості знову впасти в яму.

— Навіть якщо вони в нас їх заберуть, ми їх повернемо. Дивися, байрактарчик летить небом, поля, поля-а-а-а… І дивися…

Бабах!

— Легше? Якщо ні, я поділюся з тобою вином. Так чи інакше, ці шість ковтків не вирішать нічого.

— Дякую, трохи легше. Не можу ж я забрати в тебе вино.

Ми передивлялися дуже багато контенту росіян, щоб знати, чим вони живуть. Нас від цього нудило, але зупинитися ми не могли. Усі ми вміємо принаймні читати російською. Це давало нам інструмент для того, щоб, будьмо відверті, знайти надію, що їхнє суспільство організується, почне протести, що поки ми боремося збройно, вони почнуть боротьбу зсередини. Наші надії були марними: натомість ми бачили у сторіз, як вони страждають від санкцій (серйозно?) і як погрожують нашому президенту.

Читайте також: Будні бійця на фронті. Наступ

Ми дуже рано подорослішали, як і більшість наших співгромадян. У той час, коли наші ровесники у західному світі думали, куди б вони подали документи після декількох gap years, ми керували величезними проєктами та засновували успішні бізнеси. Після Революції Гідності ми зрозуміли, що треба жити на повну і брати відповідальність за кожен наш крок.

Ми закінчили вечерю і допили вино. Було пару хвилин по дванадцятій — ми пішли спати.

Мстислав Чернов, Український військовослужбовець перед зруйнованим штабом Миколаївської обласної військової адміністрації на півдні України після російського удару. 5 серпня 2022

Українська мрія

На днях один відомий письменник запитав мене, чи знаю я, як будувати своє життя далі.

Я зрозуміла, що не знаю. Не можу планувати, не знаю, чи житиму завтра. Але ми усі впевнені, що все це недарма. Нам абсолютно не страшно. Ми, молоді, красиві та успішні, спимо втрьох на одному ліжку цієї ночі. Так, просто спимо. Усі наші збереження пішли на допомогу армії. Ми працювали по дванадцять годин на день задля своєї української мрії. Цікаво, що під українською мрією ми уявляємо кожен щось своє — але це байдуже. Головне — щоб росіяни від нас нарешті відчепилися і ми могли далі будувати кар’єри, сім’ї, робити ремонти в будинках не як спосіб подолати обсесію, а через певність, що завтра на них не впадуть ворожі ракети. Але це буде колись — коли росія від нас нарешті відчепиться.

Під ранок почалася тривога, але ми вирішили її проігнорувати. Ракети того дня не долетіли до Львова, ми вижили, наша молодість продовжилася ще на один день.

95