У Франції XVIІ століття постає специфічний феномен аристократичної літератури, у якій автори, зокрема, міркують про природу людських почуттів. Якою мірою ваш роман «Любов сама» («L’amour seul», 2005) є спробою реконструювати цей жанр?
— Думаю, що в моєму випадку не йдеться про вкоріненість у літературу зазначеного часу. У моєму романі не вказані жодні дати, а є лише такі собі натяки, коли може відбуватися його дія. Це, наприклад, книжки, що цитують мої головні герої, або наявність певних перекладів творів, скажімо, Вергілія — якщо пошукаєте в інтернеті, то знайдете, коли вони з’явилися й були опубліковані. Я навмисне стираю будь-який специфічний контекст, за який можна зачепитися, читаючи мій роман. Його дія, гадаю, могла б розгортатися на зламі XVI і XVIІ століть, проте, як на мене, це не так уже й важливо, бо це мало що додає до історії, яку я розповіла. Для мене дія роману відбувається приблизно між 1580–1640 роками, до початку правління короля Людовіка XIV. Мені було важливо, щоб читач правильно зрозумів, про яку саме добу йдеться. Але я робила це завдяки певним алюзіям, чітким посиланням і таке інше, а не шляхом написання правдивого історичного роману, сповненого впізнаваних і типових для того часу елементів.
Чи йдеться в моєму романі про янсенізм? Культура, про яку ми говоримо в цьому контексті, згадуючи про Корнелія Янсена, — це гуманізм. Це самісінький початок діяльності Пор-Роялю (жіночий цистерціанський монастир, головний осередок янесенізму у Франції — Ред.), задовго до кризових подій, пов’язаних із цим місцем. Можливо, його настоятелька Анжеліка Арно, яка народилася наприкінці XVI століття, могла бути сучасницею головної героїні мого роману. Дослідження янсенізму справді вплинуло на мене, але якщо говорити про роман «Любов сама», там сильніші відсилання до ідей святого Аврелія Августина. Наприклад, ідеться про його погляди на природу людей, їхніх пристрастей та гріха — і тут немає чистої алюзії на Пор-Рояль. Але підкреслю, що в момент, коли я дописала роман, про який ідеться, я дуже багато працювала над науковими дослідженнями феномена Пор-Роялю. Але це не було головним джерелом і стимулом до того, щоб написати мій перший великий художній твір.
Читайте також: Іван Марчук: «Я бунтар від народження, ще з утроби матері»
Якими є ті специфічні інтелектуальні настрої, ідеї, довкола котрих побудовано ваш роман «Любов сама»? Власне, про що в ті часи міркували філософи та письменники?
— Аж до пізнього XVII століття в Європі панувала ідея, що чиста, пристрасна любов — лише та, що спрямована виключно на Бога. Натомість любов, спрямована на його творіння, проголошувалася неповною, малою та незначною, бо це почуття не стосувалося чогось божественного. Скажімо, кохання між чоловіком і жінкою крізь призму таких поглядів видавалося чимось неважливим.
Отож ідеться про добу, коли європейці ставили собі запитання, а що ж воно таке — любов? Чи можна уявити це почуття в його досконалій формі між людьми? Багато про це свого часу розмірковував гуманіст доби Ренесансу Марсіліо Фічіно, який у Флоренції займався перекладами творів Платона. Оце той інтелектуальний та культурний світ, ті настрої, на яких ґрунтується мій роман. Мій головний герой — учитель, філософ, і він, як і моя головна героїня, постійно шукає відповіді на запитання, про які йшлося вище. Між ними спочатку спалахує пристрасть, і вони розмірковують, чи позитивні, чи виправдані їхні почуття, чи дадуть вони змогу зробити щось таке, що матиме сенс?
Другий важливий момент полягає в тому, що мені хотілося написати таку собі трохи навіть легендарну історію. Щось на кшталт того, як Данте писав про Франческу в «Божественній комедії», коли йшлося про абсолютну любов. Історія Елоїзи та Абеляра, Трістана та Ізольди — всі ці сюжети саме про те, про що йшлося й мені. Це історії про пристрасне кохання, які завершуються трагедією. Усі вони мають таку важливу домінанту: чоловічі персонажі — носії знань і культури, які жіночі персонажі високо в них цінують. Це відсилає нас до ідей уже нашого сьогодення: якщо ви — носії знань, то це також чинник вашої сексуальної привабливості для людей навколо. Це насправді дуже платонівська ідея про те, що любов може корінитися не лише у фізичній принадності, а й у пристрасті до ідей та інтелектуальному обміні.
Революцію 1789–1799 років називають моментом, коли у французькому суспільстві сталася ревізія ідей та зміна дискурсів, зокрема й щодо питань етики. Чи вплинули на це інтелектуальні рухи попереднього століття?
— Французька революція не мала прямого впливу на ці питання, бо тоді йшлося передусім про політику. Мені здається, що тут доцільніше говорити про те, що історик Фернан Бродель називав «довгою історією» — про еволюцію ідей, ментальності, поведінки, способу нашого мислення, почуттів і того, як ми любимо. А всі ці зрушення відбуваються протягом тривалого часу. Початок зміни ментальності європейців припадає на кінець XVI століття, але в XVIІ столітті цей процес спіткає велетенська криза. Якщо поглянути на те, про що писала мадам де Лафаєтт (Марі-Мадлен Піош де ла Вернь, графиня Лафаєтт, авторка одного з перших французьких романів «Принцеса Клевська» — Ред.), то побачимо, що в її творі героїня спочатку сподівається на щасливе кохання, а наприкінці ідею про саму можливість якихось щасливих любовних почуттів між людьми — створеними істотами — вщент розбито.
Цей настрій змінювався протягом XVIІІ століття, бо першу скрипку починав грати індивідуалізм, а також те, що люди в цей час потрошку ставали менш релігійними. Місце, яке Бог посідав у їхньому житті, зменшувалося. Відтак пристрасна любов усе менше спрямовувалася на Творця та все більше, крок за кроком, на інших людей. Ідея шлюбу за розрахунком, наприклад, доволі пізня. Одним із її батьків був Жан-Жак Руссо з його ідеями, висловленими в епістолярному романі «Юлія, або Нова Елоїза». Цікаво, що нині для багатьох зрозуміло, що любов і кохання між людьми, тобто творіннями божими, цілком виправдана, нормальна річ. Ми не ставимо питання, на яких засадах вона ґрунтується. Проте, багато хто розлучається, а шлюби розпадаються. Можливо, наші попередники в давніші часи не були дурними, коли ставили серйозне питання про те, що ж таке любов.
Сторге, агапе, філія, ерос — давні греки мали багато термінів на позначення різних відтінків любові. Але сьогодні ми менш точні в наших висловлюваннях. Тепер же французи використовують одне-єдине слово «aimer», щоб передати значення всіх тих грецьких термінів. Говорячи про Божу любов, носії давньогрецької мови вжили б слово «агапе». Натомість французькою вирази «j’aime Dieu» і «j’aime Marie» («Я люблю Бога» і «Я люблю Марію» — Ред.) мають те саме дієслово. Певним чином словник щодо цих понять скоротився, і тепер не такий уже й багатий. Це одна з причин, чому ми маємо проблеми: бо не усвідомлюємо чіткої різниці в значенні понять, про які говоримо.
Переклади античних авторів, заснування шкіл, хірургія — це короткий перелік справ, якими займається головна героїня вашого роману. Наскільки вона щаслива в тому, що їй вдається зробити протягом життя?
— Думаю, що в літературі мені подобається жанр трагедії. Тому вибрана мною історія не завершується хепі-ендом, щастям моїх героїв. Я ретельно дібрала ситуацію, з якої для них обох немає виходу. Мої герої різні за віком. Одружитися вони не можуть через нерівність походження та соціального статусу. Вони лишилися кожний наодинці із самим собою та не здатні подолати опір суспільства. Мій роман — не про створення сім’ї, щасливий шлюб та народження дітей. Іду значно вужчим шляхом, порушуючи більш універсальні, загальні питання.
Якщо чесно, то думаю, що головна героїня мого роману «Любов сама» не може бути щасливою. Вона хоче бути сама собою, підвищувати рівень своєї освіченості, писати літературні твори, хоче абсолютної любові — багато тих речей, які сучасний їй світ заперечує й не дає, особливо якщо ти молода дівчина з князівської родини. Її життя — це протест, революція проти тих бар’єрів та умовностей, які суспільство й доба ставлять перед нею. Вона чимось скидається на античну героїню Антігону, дуже молоду, чисту, котра бореться зі старими установками, упередженнями, обмеженнями, які на неї накинули.
Моя героїня живе в період, коли жінки могли фактично мати певний рівень свободи, який тривав до того часу, поки вони не демонстрували його публічно. Те, що вони робили приватно, було їхньою власною справою. Мені ж цікаво було створити таку літературну героїню, яка пробує відповісти на запитання, як можна реалізовувати бажання багатьох речей, які часто суперечать одна одній і які нерідко засуджує суспільство.
Хто ті літератори, котрі творили класичну французьку літературу XVII століття? Як у ній співіснували аскетизм, моралізм та барокова пишнота?
— Почну з того, що XVІІ століття було доволі довгим відтинком часу, який не зводиться до двох-трьох імен у літературі. Як на мене, то найголовніші, кого б варто було згадати в контексті цього часу, це, з певністю, Блез Паскаль. Це вельми важливий автор, перекладений дуже багатьма мовами. Усі знають про його твори «Листи до провінціала» та «Думки», і так є з самісінького моменту їхньої публікації у Франції. Також ідеться про герцога Франсуа де Ларошфуко й мадам де Лафаєтт, Жана-Батиста Расіна й Мольєра (Жана-Батиста Поклена), які були дуже важливими літераторами згаданої доби. Усі вони певним чином пов’язані між собою, бо рефлексують над тими самими теологічними питаннями. Цілком можливо, що Мольєр говорить саме про християнську благодать у своїх пізніх п’єcах. Там це видно ліпше, ніж у «Тартюфі», «Мізантропі» та «Доні Жуані». У його п’єсі «Лікар мимоволі» загалом ідеться про способи, якими можна вилікувати людську душу, зокрема й про августиніанські погляди янсеністів на це питання. Це ж таки питання порушує у своїх творах Паскаль.
Реформація та Контрреформація покликали до життя багато інтелектуальних рухів, яким ішлося не лише про теологічну, а й про соціальну та політичну проблематику. Чим у цьому контексті прикметні янсенізм та група інтелектуалів, що утворилася довкола монастиря Пор-Рояль у Франції, натяк на який є у вашому романі?
— Це окрема цікава історія. Янсенізм — термін, створений єзуїтами з полемічною метою, щоб сказати, що погляди монастиря в Пор-Роялі — єретичні. Самі ж учасники цього інтелектуального згромадження називали себе не янсеністами, а «друзями святого Августина» чи «учнями правди». Історія монастиря Пор-Рояля починається з того, що це був типовий контрреформаційний монастир без жодних проблем. Усе цікаве починається тоді, коли Корнелій Янсен, єпископ міста Іпр, помирає в 1636 році. По собі він лишає твір «Августинус, або вчення святого Августина про здоров’я людської природи, хвороби, медицину тощо» («Augustinus, sive doctrina S-ti Augustini de humanae naturae sanitatae, aegritudine, medicina etc.») — одну з найбільших робіт щодо св. Аврелія Августина, опубліковану того часу.
Єзуїти розуміли, що теологічні погляди св. Августина щодо благодаті були надто складними для пізнього XVI — початку XVIІ століть. Проблема в тому, що він говорив, що спасіння людини наперед визначене й людина сама не владна щось зробити для такої справи. Такі погляди не давали впевненості широким масам людей. Якщо ж мета полягає в тому, щоб говорити до багатьох і бути ними сприйнятими, церковний дискурс про свободу людини та дію благодаті доводиться адаптувати. Оцей середній шлях викладений у роботах єзуїта Луїса де Моліни. А тимчасом головний твір Янсена спрямований проти таких теологічних поглядів.
Читайте також: Ілларіон Павлюк: «Творчість, в тому числі літературна – на зламі болю»
У 1620-х Жан дю Верж’є де Оранн, абат Сен-Сіран, який вчився разом із Янсеном у Левенському університеті, познайомив Анжеліку Арно, настоятельку Пор-Рояля, із «Августинусом». Пор-Рояль був жіночим цистеріанським монастирем, а згодом поряд із ним заснували й чоловічий. Саме там вирішили захистити погляди, висловлені свого часу св. Августином. Єзуїти мали в ті часи дуже впливове становище, і саме вони почали кампанію супроти августинців та проти Пор-Роялю. Їхні звинувачення були побудовані парадоксально: монастир звинувачували в єресі, хоча його представники фактично не були новаторами, а нові теологічні ідеї пропонували саме єзуїти. Так згаданий монастир та інтелектуальний центр янсенізму втягнули в теологічну суперечку.
Чому Пор-Рояль — важливе явище не тільки для Франції, а й для Європи? Ларошфуко, Паскаль та інші були пов’язані з ним або отримали там освіту. Так, класична французька література наскрізно пронизана ідеями св. Августина й близька до Пор-Роялю. З цієї причини не існує жодної питомо французької барокової естетики, бо у Франції того часу домінували Пор-Рояль та августиніанська ортодоксія.
Чому французький абсолютизм бачив в інтелектуальному русі Пор-Роялю загрозу для свого існування? Чи вилилися ці ідеї в подальші соціополітичні кроки, що змінили Францію?
— Людовік XIV був відвертим опонентом Пор-Рояля — королем, який закрив і зруйнував цей монастир. На це була низка причин. Його сповідниками були представники ордену єзуїтів, і король підтримував їхні погляди. Поряд із цим у нього були політичні причини не любити Пор-Рояль, про що, до речі, говорять дуже мало. Августиніанці вважали, що всі люди чітко однакові: немає різниці, жінки це чи чоловіки, злидарі чи королі, бо всі рівні в очах Творця. Людовік XIV насаджував у Франції абсолютизм, а ця теорія влади говорить, що король — посередник між Богом і людьми. Звичайно, що Людовік XIV боявся янсенізму, бо до нього належало багато з тих, хто підтримував Фронду. Також він боявся сум’яття, яке вони могли посіяти в суспільстві. Він розумів, що сильне просте християнство Пор-Роялю не зможе вмістити абсолютну монархію. У своїх мемуарах Анрі де Сен-Сімон називає причетних до Пор-Роялю республіканцями. Зовсім інше питання, що б це значило в XVІІ столітті.
Монастир Пор-Рояль знищили, але його ідеї довго зберігали свій вплив. На початку XVІІІ століття ще були люди, так чи так причетні до цього інтелектуального кола. Вони ж стояли біля джерел Французької революції. Наприклад, ідеться про абата Анрі Грегуара, який активно боровся за скасування рабства на підконтрольних Франції територіях. Він був першим автором, який написав повну історію Пор-Роялю. Було там і про одну з найголовніших його ідей: для справжнього християнства всі люди рівні, і немає вищих і нижчих, і тому немає жодної альтернативи республіці як формі правління.
——————
Лоранс Плазне народилася 1968 року в Парижі. Випускниця Вищої нормальної школи в Парижі, має ступінь PhD з літератури. До 1994 року навчалася в Принстонському університеті (США). Нині викладає в університеті Сорбони, членкиня Французького національного центру наукових досліджень. Авторка романів «Любов сама» («L’amour seul», 2005), «Травма і спрага» («La Blessure et la soif», 2009), «Диспропорція людини» («Disproportion de l’homme», 2010). Лауреатка Літературної премії Європейського Союзу 2012 року.