Лопатою по шайбі

Дива не сталося. Національна збірна вкотре провалила іспит на входження до еліти світового хокею. Провалила, хоча мала всі шанси вибороти перше місце в першому дивізіоні (група В) на чемпіонаті світу, що минулого тижня завершився у польському Торуні.

 

 

Звісно, можна дістати мікроскоп і, глянувши на куце вітчизняне хокейне господарство, відразу дійти висновку: ні, з цих бананів каші не звариш. Насправді у збірній достатньо досвідчених гравців, які пройшли вишкіл у північноамериканських, європейських та російських лігах, є чемпіонами різних країн: Клементьєв, Шахрайчук, Сімчук, Варламов, Гунько, Матвійчук та ін. Є доволі непогані молоді ключкових справ майстри (Андрій Міхнов). В управлінні збірною беруть участь колишні зірки українського хокею Христич, Бобровников і Завальнюк.

 

Немає тільки головного тренера. Тобто номінально він є – Олександр Сеуканд, але результатів його роботи – комбінацій, заготовок, тактичних ходів та схем, загальної зіграності колективу – ніхто так і не побачив. Українські хокеїсти у ви­­рішальному матчі проти Італії нагадували кволих кошенят, які наосліп пересуваються майданчиком. Розчарування якістю гри і розпач були такими великими, що телекоментатор (Денис Босянок) під кінець трансляції матчу волів мовчати. Надто було боляче коментувати цю ганьбу, надто неприродно виглядало все це ззовні – беззуба, безхребетна й подекуди просто бездарна гра: брак стабільних трійок нападу, невміння реалізувати більшість, цілковита відсутність комбінаційної гри, невиправдана заміна воротаря нападником, шість польових гравців на майданчику… Цей перелік можна продовжувати.

 

Так, команді наразі бракує лідерів та зірок. Але за вдалого керування національною збірною вона ще п’ять-шість років могла би бути твердим середнячком у хокейному світі.

 

 

Українська збірна цього разу пропустила небагато, просто в потрібні моменти не закидали, а підказати, як це зробити в тій чи іншій ігровій ситуації, просто не було кому. Значну частину матчу проти Італії українці провели в більшості, однак жодного разу не зуміли відзначитися, хоча відсоток реалізації чисельної переваги деяких сучасних клубних команд становить понад 80! А Олександр Сеуканд, як відомо, працює із «Соколом», який, своєю чергою, є основою збірної.

А як вам таке «ноу-хау», як шостий зайвий польовий гравець на льоду, за що наших карали нікому не потрібним штрафом? Якби це повторювалося двічі-тричі, то можна було б повірити у випадковість, але за весь чемпіонат наші з десяток разів припускалися такого «тактичного ходу». Це відверте нехлюйство і невміння керувати своїми підлеглими.

 

Не забуваймо, що в пасиві Сеуканда цього року провальний виступ не лише на ЧМ в Торуні, а й на передолімпійському турнірі в Латвії у лютому. Виліт «Сокола» з плей-оф вищої ліги відкритого російського чемпіонату хоч явище і з іншої опери, але в цьому випадку є ланкою того самого ланцюжка…

 

 

У Федерації хокею на чолі з Анатолієм Брезвіним (колишній голова Податкової адміністрації в уряді Януковича) наразі є нагальніша проблема, ніж національна команда: хто даватиме гроші на хокей, якщо збірна ось уже котрий рік поспіль не може потішити бодай виходом у вищий дивізіон?

 

Гаманець Сергія Тарути, який, до речі, фінансував хокей на прохання Віктора Ющенка, як відомо, не бездонний. Та й чи захоче він після неминучої «демобілізації» Віктора Андрійовича й надалі співпрацювати з ФХУ? Невідомо, де наступного сезону гратиме київський «Сокіл», яким буде чемпіонат України з хокею. У Калуші почав занепадати побудований у межах реалізації Програми розвитку українського хокею льодовий палац. (кому він там потрібний?) Під питанням виконання інших пунктів програми. Щойно виник майновий конфлікт зі спортивною базою на Трухановому острові. Криза позначилася на банках, на рахунках яких лежать хокейні гроші. А на носі, у 2010 році, кругла дата – століття виникнення хокею в Україні…

 

 

Над чим зараз слід працювати ФХУ? Насамперед над оновленням тренерського складу. Причому не потрібно вигадувати колесо. І Польща, й Італія, й решта наших суперників мали тренерів-іноземців, причому не росіян із їхніми амбіціями та зверхнім ставленням до неросійського хокею. Отже, в ідеалі головний тренер – швед або канадець. У контексті української збірної російська тренерська школа в особі Голубовича торік себе, грубо кажучи, дискредитувала. Перефразовуючи відомий вислів, він при­йшов, побачив та й утік. Це має бути нейтральна, не обтяжена спогадами про «спільне» минуле людина, яка має уявлення про заокеанський, європейський та російський хокей. Зрештою треба відкрити хокейні кордони України на Захід. А прихід російського тренера знову означатиме залаштункову метушню, якісь зв’язки, додаткові зобов’язання на кшталт: ти – мені, я – тобі.

 

Наступний крок – натуралізація одного-двох іноземців, які не можуть пробитися у свої національні збірні: росіян, канадців та американців (і не обов’язково українського походження). У складі збірної Італії, наприклад, новоспечених італійців більшість. За відсутності повноцінного внутрішнього чемпіонату, де виховувалися б свої кадри, й короткої лави власних гравців це чи не єдиний шлях, щоб додати до збірної свіжу кров.