І хоча не всім сподобається його інтонація, та й той, хто говорить, трохи затинається, проте вже сам звук та його децибели виявляють, що промовець живий і цілком дорослий.
Сюжет фільму розгортається в дусі кримінальних комедій. Двоє братів-невдах Марк і Яша отримують нібито в спадок частину ломбарду, але головує в ньому їхній дядечко, ще той пройдисвіт, котрий втягує їх в історію із золотом, пограбуванням і смертю. У багатоходовій комбінації беруть участь хитрий банкір, гопота з району, бандюки із СТО та нечисті на руку інкасатори. За всіма ознаками «Ломбард» бачиться прозорим омажем Ґаю Річі та Квентіну Тарантіно. Гроші, стволи, скажені пси та кримінальні розбірки разом із закрученим сюжетом про торбини із золотом і гумористичними діалогами – Левицький, здається, вибрав усі формальні ознаки знаменитих британця та американця і вклав це в добре продуману історію. Власне, сюжетна цікавість і жанрова складова роблять «Ломбард» непоганим зразком наслідування стилю та форми, та жодним чином не рятують від глядацького роздратування: стрічка має таку яскраво виражену аритмію, що кашляти хочеться. І саме через це Левицького розділяє з Річі й Тарантіно прірва. «Ломбард» структурно наповнений маленькими кульмінаціями, але між ними насичений гегами простір виявляється чи не порожнім – більшість жартів не спрацьовують або тому, що є задовгими, або тому, що погано розіграні акторами. Ситуацію не рятують навіть такі професійні коміки й «гегмени», як Андрій Бурим і Сергій Стахов. Причому знову ж таки у формальному плані все парадоксально-професійно: певно, режисер Левицький разом зі своїм другом оператором Олексієм Хорошком добре засвоїли перший іспит, складений на двійку, – фільм «Штольня» – і після семи років кліпмейкерства впевнено пересклали його – мізансцени (рух камери, різноманітність планів, акценти) розіграні на п’ять. А фінальна стрілянина і поготів є міцним профпридатним шматком, що має всі шанси стати прикладом для постановки екшен-сцен (як, до речі, й стартові титри, анімація яких є блискучою роботою, не гіршою за голлівудські зразки).
Крім ритмічних вад «Ломбард» містить і вербальну проблему: україномовний сленг не звучить брутально, як того вимагав зміст фільму, і ця штучність цілком лежить на сумлінні Левицького-сценариста. Хоча ні, не цілком, бо будь-яка обсценна лексика і мовна безкомпромісність тих-таки Річі й Тарантіно, які є їхніми візитними картками, вже на рівні сценарію не дали б змоги проекту «Ломбард» пройти експертну раду при Держкіно України. Та глядач цього не знає. Тож треба було б або виходити на рейтинг «16+» і ненормативні слова ховати за піканням, або придумати своє ноу-хау. У «Ломбарді» останнього немає – він загалом увесь є ноу-хау для України, і міцна трійка для нього не провал, а вартий уваги успіх.
Читайте також: За що отримують нагороди українські фільми