Локшина по-кандидатськи

Два роки тому Компартія України запропонувала ввести кримінальну відповідальність за невиконання передвиборчих обіцянок. Звісно, постраждали б від такої новації передусім самі комуністи – у їхніх виборчих програмах теж ішлося про «забезпечення заможного життя» й «турботу про соціально знедолених». Утім, передвиборчий популізм лишається звичним і безкарним. Карати мали б виборці, позбавляючи відвертих брехунів голосів. Однак українці вперто видають своїм «улюбленцям» мандати довіри. 

 

Під час чергової виборчої кампанії виборець, вочевидь, почує те, що звик чути: народ має бути соціально захищеним, в економіку потрібно залучати інвестиції, високі державні посади повинні обіймати професіонали, а бандитам – тюрми.

 

Єдина відмінність від попередніх кампаній – тлом цього разу стануть геополітичні теми: Україна має бути з Європою (чи Росією); Україна в НАТО (чи поза блоком). Вони, вважає голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента» Володимир Фесенко, не мобілізують виборця, проте дозволяють йому поділити кандидатів на «своїх» і «чужих». Віктор Янукович традиційно включає до своєї передвиборчої програми питання російської мови, прагнучи підтримки Сходу і Півдня країни. Арсеній Яценюк, ратуючи за євроінтеграцію, хоче сподобатися західноукраїнському електорату.

До геополітичних додаються інші «одвічні» проблеми. Зокрема, запровадження контрактної армії, доступна освіта, боротьба з корупцією, зняття депутатської недоторканності – ці передвиборчі штампи також слугують орієнтиром для виборця. «Правильно говорить», – тішиться народ, слухаючи загальновідомі істини. Вони не втрачають своєї актуальності роками, позаяк щоразу залишаються на папері. Масштабні соціальні програми вимагають зміни політи­чного та економічного устрою, тому за їх реалізацію під час кризи ніхто не братиметься.

 

 

Якщо під час президентської виборчої кампанії 2004 року перемогла стратегія боротьби «добра зі злом», тепер криза диктує новий порядок денний, наголошує Володимир Фесенко: «Хто переможе в номінації «найкращий антикризовий менеджер», той і стане президентом».

 

«Виборча кампанія будуватиметься на тому, що кожен основний претендент презентуватиме себе як рятівника нації, рятівника народу», – вторить колезі директор Агентства моделювання ситуацій Віталій Бала. Водночас, на думку Бали, вони вдаватимуться, як і під час попередніх президентських кампаній, до технологій компрометації суперників: довести не так те, що вони кращі, як те, що конкуренти гірші.

 

Загалом скупитися на обіцянки політтехнологи політикам не радять. Адже, за деякими даними, лише 2–3% виборців вчитуються в передвиборчі програми кандидатів і потім стежать за ходом їх виконання. До того ж найчастіше у програмах не наведено конкретних термінів виконання обіцянок, отже, і претензії висувати ніби немає за що.

 

Експерти прогнозують зменшення і без того невеликої ролі ідеології на майбутніх виборах. Саме тому різні політичні сили дають виборцям однакові обіцянки і так само однаково замовчують питання, скільки бюджетів України потрібно на виконання обіцяного.

 

Народний депутат Тарас Стецьків називає дві причини невиконання політичних обіцянок: «Перша – українські партії мають не ідеологічний характер, а вождистський. Виборець орієнтується не на партійні програми, а на прі­звища і харизми вождів. Звідси випливає необов’язковість виконання програми. Усе залежить лише від особистої популярності вождя. Друга причина – відсутність культури виконання політиками зобов’язань перед виборцями».

Утім, казати, що жодна з передвиборчих обіцянок не виконується, теж не можна. «Треба виокремити два види партійних програм: одна – для виборців, друга – для спонсорів», – пояснює політолог Валерій Бебик. Якщо першим політики нічого не винні, то другі влаштують депутатам «вирвані роки», якщо ті не виконають обіцянок, приміром, не пролобіюють закону, ухвалення якого в інтересах партійних спонсорів. 

 

Тому правильніше казати так: передвиборчі обіцянки виконуються, але не ті, що даються народу.