Логіка демократії

Авторитетний інтерпретатор спадщини Руссо, фахівець із моральної та політичної філософії Просвітництва, дослідник відносин демократії та капіталізму, генеральний секретар креативного інтелектуального проекту «Республіка ідей», головний редактор інтернет-журналу «Життя ідей» (La Vie des Idées), професор Нантського університету – це все Флоран Ґенар.

Пан Ґенар – відкритий інтелектуал, котрий легко поєднує академічне життя й медійну сферу. Це дає можливість здійснювати цікавий транзит складних філософських ідей – у доступній формі – для збагачення громадської думки і робити їх резонансними в соціумі. Адже демократична дискусія може існувати за наявності чіткої та доступної інформації. На таких позиціях стоїть редагований ним інтернет-часопис «Життя ідей».

Доктор філософії Флоран Ґенар відвідає Україну на запрошення Книгарні «Є» та Французького культурного центру в межах спільного проекту «Європейський досвід: Франція». Зустріч із філософом відбудеться 13 листопада в столичній Книгарні «Є».

У. Т.: Ви знані насамперед як дослідник творчості Руссо. Що вас найбільше приваблює в його спадщині, якщо дивитися на неї у фокусі сьогодення? Який Руссо потрібний сучасному соціуму: Руссо-атеїст, ліберал чи мораліст, що обстоював  рівність?

– Я вважаю, нині ми потребуємо творчого доробку Руссо в усіх його гранях, але особливо важливим є зв’язок, який він встановив між політикою, мораллю, антропологією та релігією. Руссо чітко пояснив, який відбиток накладають соціальні інститути на нашу натуру, що не існує незмінної натури, до якої прив’язується мораль, водночас зауважив, що нас творять соціальні зв’язки. Він довів, що оскільки вони хаотичні, ми відчужуємося від загального інтересу, зосереджуючись лише на особистих і забуваючи, що загальний інтерес – це і наш інтерес також. Ось чому він боровся проти нерівності, двигуна сучасної демократії.

Немає впорядкованої політики та моральної поведінки, адже нерівність настільки виражена, що набуває форм політичної, соціальної та економічної. Це означає, що не можна задовольнятися демократією, яка розвивається лише в одній формі. Це й є особливою рисою Руссо, що дає змогу збагнути сутність сучасного суспільства.

У. Т.: Доволі часто рефреном лунає критика Просвітництва як фабрики крайніх раціоналістичних доктрин і практик, що позначилися на сучасній політиці, техніці або цивілізаційному розвитку. Чи пропонуєте ви альтернативне, інструментальне чи доцільне прочитання Просвітництва? Можливо, з ним не все так очевидно?

– Передусім необхідно визначити, що ми розуміємо під Просвітництвом. Це критичне прочитання розглядає його як добу абстрактного раціоналізму, що є результатом критики німецьких філософів ХІХ століття. Необхідно остерігатись такого занадто загального трактування.

У ХVIII столітті цікавились не лише розумом та його впливом. Було висвітлено значимість історії, вплив звичок, важливість політичних переконань. Водночас, звертаючись загалом до принципу розуму, замислювались також і над тим, що йому непідвладне і не входить до його компетенції, а також над тим, що сприяє цивілізації (розвитку техніки, культури ввічливості, накопиченню знань), однак поставало також питання меж цієї цивілізації, необхідності постійної критики прогресу. Звісно ж, Руссо зробив великий внесок, але він не один.

У. Т.: На одному з західних форумів я почув цікаву думку, що цифрова епоха – це кульмінація потенціалу й інерції Просвітництва. Чи можливе, на ваш погляд, Просвітництво доби інтернету й комунікацій? Адже кожен студент за своїм ПК, блукаючи пошуковими системами, може відчути себе енциклопедистом, не гіршим за Дідро…

– Поза сумнівом, інтернет змінив уявлення про доступ до знань. Проте не можна однозначно стверджувати, що ми маємо справу з новою формою енциклопедії.

Енциклопедія Дідро та Д’Ала­­м­­бера – це не лише доступ до знань, це структуроване й упорядковане критично опрацьоване знання. Статті мали утворити систему, відсилаючи одна до іншої, енциклопедисти прагнули створити коло освічених людей, які мали б між собою розвивати нові форми суспільного життя. Йдеться не про передачу розпорошеного знання без засобів для його розвитку.
Інтернет – чудовий винахід, але це спосіб доступу до знання, яким необхідно вміти користуватись. Його особливість полягає в тому, що він представляє не лише науковий дискурс, а є місцем зворотного зв’язку та точки зору, отже, місцем безпосередності, тоді як знання передбачає численні опосередкування. Одне можна стверджувати напевно: в наступні роки він надасть нової форми знанню та його репрезентації.

У. Т.: Ви займаєтеся цікавою темою – поширенням демократії у світі. Наскільки сильні нині суб’єкти поширення демократії, передусім євроатлантична спільнота (наприклад, ЄС, США)?

– Питання сили чи слабкості демократій занадто широке. Історія нас вчить, що вони можуть бути слабкими (Мюнхен) чи сильними (протистояння нацистській агресії). Звертаючись до населення Афін під час війни проти олігархії Спарти, Перікл зауважив, що демократія Афін є сильним режимом завдяки єдності громадян. Однозначно, си­­ла демократії зосереджується в її здатності викликати таку єдність. Це відбувається у постійних ваганнях. Демократичний режим послаблюється відмиранням його головного принципу.

Найгірше, коли громадяни задовольняються мінімальною демократією з виборами та гарантованими особистими правами. Коли вони вже не замислюються над своєю демократією, над тим, що їй загрожує, а що зміцнює. Приміром, коли вони думають, що рівність – це не демократична ціль, що розподіл ресурсів – не політичне питання.

Сьогодні може здатись, що «західні» демократії не мають сильної позиції. Безсумнівно, це так, якщо брати до уваги держави, що розвиваються. Тобто всі держави, які не є авторитарними режимами, але мають вправно нав’язані демократії (Бразилія, Індія). І можна сподіватись, що, скажімо, Росія чи Китай незабаром зазнають справжніх демократичних стрибків.

У. Т.: Видатний економіст і політолог Менкур Олсон свого часу порівнював – з погляду демократії – успіхи країн постфашизму (Німеччини та Японії) й невдачі країн посткомунізму (країни колишнього СРСР). Чому, на вашу думку, в пострадянських країнах одразу не спрацьовують рецепти поширення демократії?

– Таких рецептів немає. У 1980-х роках, у розквіт демократичних досліджень, сформувалося переконання, що демократія ідеологічно перемогла своїх суперників. Звісно, тоталітаризм розвалився, й можна сподіватись, що він не відновиться ніколи. Але ідея посттоталітарного тріумфу демократії веде до замовчування її справжньої природи та складностей. Наприклад, ця ідея змушує повірити, що демократія встановлюється  виборчим процесом, в той час як він є лише одним із аспектів, поза сумнівом, необхідним, але аж ніяк не достатнім.

Вона також породжує віру в те, що існують закони історичного розвитку, що демократизація торує чітко визначеним шляхом, проходить чіткими фазами, що є ідеальний шлях демократичних перетворень, яки­­ми б не були час і місце, де вони відбуваються. Саме на такому розумінні демократичних процесів ґрунтуються програми розвитку та підтримки демократії. Цей аналіз дав змогу розкрити їхню теоретичну й політичну обмеженість.

Можливо, вже прийшов час відмовитись від такого погляду на стан речей, переосмислити те, що робить демократію універсальною і забезпечує її поширення. Мені здається, що заглиблення в історію є більше ніж необхідність. Ще з часів античності досліджувати демократію, хоч би якою була її форма, – це завжди задумуватися над способами її поширення. Ось в такому ключі я намагаюсь сьогодні працювати.  

У. Т.: Щодо нерівності. В часи модерного марксизму пролетаріат розглядали як інструмент фундаментальних зрушень. Після Алена Турена та інших соціальних мислителів пролетаріат як концепт та ідеологічну категорію відправили на пенсію, натомість фокус було зміщено на захист прав працівників, подолання соціальної нерівності. Що, на вашу думку, нині є найбільшим джерелом соціальної нерівності – залежність одних країн від інших, жорсткий ринок праці, глобалізація та її наслідки?

– Глобалізація, як відомо, є джерелом нерівності та фактором вирівнювання, оскільки вона посилює нації, що розвиваються. Через це важко про неї судити однозначно. Всередині держави нерівність має регулюватися так, щоб не створювати перешкод проекту соціальної єдності.

Сьогодні це серйозний виклик демократичним націям. Це своєрідна можливість перевірити, чи вони повною мірою демократичні, тобто такі, які не розділяють понять свободи та рівності. Демократія, лібера­­льна за своїм визначенням, була схильною залишати соціальне питання поза своєю компетенцією, вважаючи, що індивідуальну свободу необхідно охороняти від втручання політичної влади.

Рух демократизації колишнього радянського блоку наприкінці 1980-х років посилив цей погляд: необхідно було визначити демократію зовсім чужи­­ми для політичної влади тоталітарних країн поняттями. Її необхідно було визначити як таку, що не втручається у розподілення ресурсів.

Однак ми бачимо, що демократії загрожує не авторитаризм держави, а економічна нерівність, що неодмінно супроводжується експропріацією влади, яка забирає права людини.

У. Т.: Як ви розцінюєте рівень демократії в Україні? Чи можливі якісь історичні паралелі, скажімо, з Францією? А якщо так, то з періодом якої республіки?

– Вкрай складно визначити «рівень» демократії. Якби ж ми мали в розпорядженні демократичну шкалу. Критерії, які дають змогу визначити демократію, такі численні (вільні вибори, де можлива конкуренція, а також розподіл гілок влади, існування опозиції тощо), що марно прагнути встановлювати чіткі пункти демократичного проекту, особливо якщо брати до уваги (а мені здається, що це треба робити!) всі способи боротьби проти утисків, викликаних нерівністю.

До того ж важко порівнювати історичні періоди. Французька Республіка мала тривалу хаотичну історію, де чергувались прориви й капітуляції, її важко порівнювати з істо­­рі­­єю посттоталітарної України. Фран­­­­ція постійно була змушена боротися проти диктаторських бажань, які заважали ритму її історії, починаючи з Французької революції (найкращою ілюстрацією чому є дві імперії).

Важко назвати цю боротьбу завершеною. Нині прагнення, яке характеризує президентство Ніколя Саркозі, – звести всю політичну легітимність до одних президентських виборів, – є частиною цього дик­­таторсь­­кого бажання, то­­му що президент респуб­ліки стає єдиним виразником нації.

Мені здається, в Україні інша проблема: демократія повинна боротись не проти централізації вла­­­­ди, а проти змо­­ви між економічною та політичною верхівками, які здійснюють політичний вибір.

У. Т.: В Україні була потужною політична філософія ще з часів Михайла Драгоманова, який, своєю чергою, надихався ідеями Прудона. Наскільки інтелектуальна Франція та інтелектуальна Україна можуть збагатити одна одну?

– Дуже необхідно примножувати зв’язки між інтелектуалами всіх європейських народів. Глобалізація має відбуватись також і у сфері знань і досліджень. У галузі політичної філософії без цього не обійтись. Ми можемо визначити, чим є демократичний розвиток, лише порівнюючи його з іншими демократичними розвитками, не для того, щоб звести їх до єдиної моделі чи шкали, а, навпаки, щоб збагнути особливості цього шляху.

Можливо, політична філософія Франції страждає від того, що займалася лише власною історією чи історією євроатлантичних країн. Поза сумнівом, дослідження політичних пристрастей у країнах колишнього радянського блоку становить для неї неабиякий інтерес.

Ось у якому напрямі необхідно сьогодні відновлювати просвітницький дух: накопичення знань реалізується через їхнє поширення, свобода реалізується через формування освічених громадян. В Україні, як і у Франції, у Франції, як і в Україні.

[2180]