Льодовиковий період

На всесвітньо відомих Dream­­works і Pixar можна зустріти українських аніматорів. Творчі колективи деяких іноземних студій ледь не наполовину складаються з вихідців із пострадянського простору. Наші художники отримують на міжнародних фестивалях різноманітні нагороди. Натомість в Україні знайти місце під сонцем їм не так просто. Єдина державна студія «Укранімафільм» зараз існує лише на папері. А приватні студії потроху згортають виробництво через кризу. Тож вітчизняна мульт­справа переживає важкий період лихоманки й потребує термінової реанімації.

Загальний діагноз

Озвучувати традиційні нарікання на брак державної підтримки анімаційної галузі нині вважається ознакою поганого смаку, бо давно зрозуміло, що чиновники не поспішають створювати механізми розвитку й законодавчі ініціативи для порятунку анімаційного кіно. Натомість вони час від часу згадують про проблеми української анімації, збирають наради з творцями мультиплікації, обіцяють створити робочу групу, розробити/прийняти нову концепцію чи проект та збільшити грошові потоки. Далі цих бюрократичних посиденьок справа не рухаєть­­ся – це наочно підтверджує відсутність нових мультиків на наших екранах і стан справ у єдиній державній студії «Украніма­­­­фільм». Починаючи з весни минулого року, вона перебуває у анабіозі – проекти заморожені, аніматори на безстрокових «канікулах». Чиновники з Держслужби кінематографії ко­­мен­­тують цю ситуацію просто: «Облад­­нання на студії недешеве, і його потрібно ефективно використовувати, тобто вміти заробляти не лише на державних замовленнях». Із ними можна погодитися, звісно, якщо спиратися на здоровий комерційний глузд і не очікувати суттєвих фінансових вливань від держави. Деякі аніматори саме так і роблять – підзаробивши на комерційних проектах, намагаються знімати своє кіно. Здебільшого це так звані фестивальні короткометражки, зроблені за допомогою комп’ю­­тер­­них технологій, які не вимагають оренди приміщення, великого штату та спеціального устаткування. Інші йдуть шляхом виживання – замість того, щоб оплачувати власні авторські проекти (такий підхід може дозволити собі далеко не кожен) чи шукати під них інвесторів, «оживлюють» персонажів реклами, кліпів чи гейм-індустрії.

Ще одна альтернатива механізмові створення анімації на держзамовлення – приватні студії – загального стану речей не змінюють, адже левова частка їхніх стрічок не «осідає» на вітчизняному ґрунті, оскільки їх розробляють під замовлення іноземних інвесторів (здебільшого це мультсеріали для європейських каналів). До того ж самі «приватники», скошені торік кризою, закрили навіть найамбіційніші проекти, що в рекламному запалі порівнювалися з голлівудською продукцією найвищого штибу. Це й не дивно, якщо врахувати, що економічна криза «накрила» не лише українські комерційні студії, які тільки-но почали ставати на ноги, а зачепила й дрібні і, навіть, потужні американські студії (нещодавнє оголошення про продаж Mi­­ramax студією Walt Disney – не зайве тому підтвердження).

Пропозиція без попиту

Анімація відіграє значну роль у формуванні національної ідентичності. Й це не пафосні слова – варто прислухатися до думок психологів, які стверджують, що мультфільми є основним інструментом впливу на свідомість дітей. Отримуючи інформацію у вигляді образів, дитина формує з цього фундаменту свій світ і модель поведінки. А світ чи не кожної української дитини сповнений спайдерменами, шреками, бетманами та іншими вигаданими істотами американського маскульту, яких ще й непогано продають у вигляді іграшок. Іноді туди вклинюються мармизи нових російських героїв – альошпоповічєй та «іжє с німі». Про зміст і форму цих мультфільмів можна дискутувати довго, але хіба це змінить ситуацію? По телевізору так само вправно крутитимуть історії про криваві походеньки злюк-бобрів, про аномалію у вигляді котопса, а також шкід­­ників-тарганів, мальованих джекічанів та інших створінь, яких важко розпізнати й якось означити. «Це страшно, що такі мультфільми показують на нашому телебаченні. Адже анімація – продукт для дітей. Вона значною мірою виховує й закладає в голови маленьких людей певні принципи. А що закладуть такі стрічки… тяжко навіть уявити», – каже ветеран української анімації Євген Сивокінь.

Із ним навряд чи погодяться українські канали, які масово закуповують іноземний продукт не першої свіжості, – це набагато дешевше й вигідніше, ніж замовляти в наших аніматорів мультиплікаційні серіали (чи, в крайньому разі, повний метр). Така ситуація й спричинила те, що українську мультиплікацію вітчизняне ТБ показує вкрай рідко. Режисери-аніма­­тори, котрі створювали чи створюють короткометражки, в один голос кажуть про свої фільми: неформат. Десятихвилинні стріч­­ки нікого не цікавлять. Таким чином, короткометражні надбання півсторічної роботи київських кінематографістів у рідній країні стали непотрібними. Натомість Росія нещодавно купила все «неформатне», що було створено на студії «Київнаукфільм» за п’ятдесят із гаком років. Для їхніх «РТР», «ТВЦ», «Першого каналу» та багатьох інших гравців медіаринку український продукт усе ж залишається «у форматі».
Чільниця Держслужби кінематографії Ганна Чміль розповідає, що гроші, які отримує країна від продажу мультфільмів, розподіляють виключно в межах галузі. Тобто кошти йдуть лише на розвиток анімації, а автори фільмів не одержують жодної копійки, адже всі майнові права на те, що зроблено під замовлення держави, належать Україні. Щоправда, право інтелектуальної власності в автора не забирають і він може демонструвати картину на фестивалях та форумах «із метою самопрезентації чи реклами». Чміль не задоволена, що автори фільмів почасти залишаються на узбіччі, але такою була специфіка договору між державою й автором у радянські часи, й ці принципи працюють дотепер. Хоча нині схема укладання угод потроху змінюється, та їх кількість прямує в бік зменшення.  

Для вітчизняних кінопрокатників анімаційні стрічки українського виробництва теж є «неформатними». Короткометраж­­ки можуть потрапити на широкі екрани тільки в межах фестивалів, а повний метр у нас майже не створюють. А коли б навіть і створювали, хтось мав би займатися його промоцією. Наймати з цією метою спеціально навчених людей творці мультфільмів не можуть – дорого, розкручувати своїми силами – теж не вихід, далеко не кожен художник здатен поєднати в собі таланти митця й комерсанта. Стрічкам, зробленим на державне замовлення, також складно опинитися в кінозалах, оскільки окремого рядка «на промоцію» у фінансовому плані немає, а тиснути на прокатників держава не може – не ринковий це підхід.

Моя анімаційна Україна  

Загалом представники української анімації, навіть з огляду на проблематичний період, не зникли безслідно. Безумовно, ситуація невтішна, але Євген Сивокінь, озираючи свій 50-­­річний досвід у мультиплікації, каже, що бувало сутужніше, й нічого – вижили. Зараз аніматор викладає в університеті ім. Карпенка-Карого, а також у Національному університеті культури й мистецтв. Продюсер і аніматор однієї з провідних студій «Сахалтуєв продакшн» Адріан Сахалтуєв розповідає, що підготовкою режисерів-аніматорів займається університет театру, кіно й телебачення. А от самих художників, які б могли якісно та швидко втілювати задуми режисерів, не так уже й багато. Сахалтуєв згадує, що й сам проводив курси для охочих робити мультфільми. «З 10 студентів, які прийшли на курси, виходить 1-2 людини – не більше! Бажання й можливість – різні речі. Мультфільм – це зовсім не лег­­ко. Це важко, монотонно, марудно. Ось не всі й витримують. Більшість думає, що це весело, захопливо. А тут потрібна посидючість, навички в малюванні й акторстві, а ще несамовитий потяг до цього заняття», – розповідає аніматор.

Сучасний прорив української анімації – це, безперечно, пластилінові стрічки Степана Коваля «Йшов трамвай №9», «Злидні», «Хочу бути твердим». Дебютний мультфільм режисера «Йшов трамвай…» став переможцем конкурсу сценаріїв на грант президента України. Його виробництво запустили в 1999-му, а вийшов він у 2002 році. За трирічний період бюрократичної тя­­ганини й безгро­­шів’я можна було поставити не один хрест на задуманому мультфільмі. Та з допомогою свого вчителя Євгена Сивоконя Степан Коваль усе ж завершив роботу над стрічкою. Результат вийшов вельми красномовний: диплом на фестивалі «Кіно-Ялта 2002», Головний приз на МАФ «Крок-2002», а також «Срібний ведмідь» Берлінського МКФ (2003).

Зараз Коваль очолює одну з провідних українських студій «Новатор-фільм». Основна діяльність фірми – створення пластилінової й традиційної анімації переважно для реклами й телебачення. Також студія отримала держзамовлення на створення циклу невеликих мультфільмів (3-4 хвилини) «Моя країна – Україна». Це буде 26 серій, у яких рудий кіт зі своїм другом Сашком розповідатимуть історії і легенди про різні куточки України. Насправді така ідея зовсім не нова, й Коваль у своїх інтерв’ю цього не приховує. Аніматор вже мав нагоду попрацювати над подібним проектом, щоправда – в сусідній Росії. У циклі «Гора смарагдів» московської студії «Пілот» мультфільми поєднано спільним «об’єднав­­чим» девізом – казки народів Росії. Поміж іншого Степан Коваль створював і мультфільм «Злид­­ні», який знімали за мотивами гуцульської народної казки. В стрічці вередливі створіння – маленькі недоладні злидні, оселилися в будинку простих українських селян Петра та Марічки й усілякими способами намагаються зруйнувати їм життя. Таким чином і гуцульські «Злид­­ні», й українські «Лис та Дрізд» Наталі Чернишової (за мотивами казки Івана Франка), й вірменські, й дагестанські казки стали частиною великого російського проекту, що, начебто, об’єднав усі країни пострадянського простору. Звісно, хочеться вірити в те, що в ідеї «казок народів Росії» немає нічого агітпропівського, а лише маркетинговий і творчий ходи. «Не знаю, що мали на увазі автори. Але деякі політики не оминають можливості використати проект у своїх цілях. Мене, наприклад, деякі тамтешні функціонери звинуватили в тому, що я навмисне зробив злиднів російськомовними, а героїв україномовними. Але ж це абсурд – убачати тут якийсь підтекст. Зреш­­тою, вони спокійно могли все переозвучити, але ж їм потім не буде до чого чіплятися», – розповідає про свій російський досвід Степан Коваль.  
Заручившись і цим досвідом, і підтримкою влади, Коваль створює цілком новий вітчизняний проект із очевидним національним забарвленням. Окрім цього, автор найвідомішого українського «Трамваю…», мо­­же й не усвідомлено, зібрав під одним дахом розпорошені сили української мультсправи, що вкрай важливо для відродження та нового творчого поштовху потужної київської школи анімації.

Засохлий Борисфен і знеструмлені дроти

Приклад вдалого розвитку у віт­чизняних реаліях продемонструвала перша приватна студія «Борисфен – С». Її організував 1990 року продюсер Віктор Слєпцов, а вже через рік, спільно з американцями, запустили ще одну студію – REF-Borisfen, яка створювала анімацію для заатлантичного ринку. Зокрема й для серіалу «Пітер Пен» (Fox Te­­levision), а також низки інших каналів. А ще через три роки на українських аніматорів накинули оком і французи. Борисфенівці організували нову україн­­сько-фран­­цузьку студію «Бори­­сфен-Лю­­тес». Такі темпи розвит­­ку, здавалось би, забезпечували студії сонячне місце під немальованим, а справжнім і теплим, сонцем світового рин­­ку анімації. Проте нещодавно «Борисфен» закрився. Найбільша сучасна анімаційна студія пустила у вільне плавання близько 200 професійних аніматорів. Причина проста, навіть тривіальна – брак коштів і відсутність іноземних замовлень. З огляду на це всі запитання про існування і процвітання української мультиплікації відпадають, ад­­же якщо зникають студії зі світовим ім’ям і великим технічним потенціалом, то що говорити про молоді українські фірми, а тим паче про тих, хто намагається створювати авторську анімацію.     

Декілька років тому в Україні стартував амбітний проект із назвою «Лапи та дроти». Це мав би бути перший українсько-аме­­риканський повнометражний три­­вимірний мультфільм. Його сценарій написав автор всесвітньо відомих мультфільмів «Мадагаскар» і «Лісова братва» Біл­­лі Фролік. Для такої багатообіцяючої справи навіть відкрили студію Umbrella Vision, яка створювала б 3D-мультиплікацію не гірше від американської. Проект стартував наприкінці 2007 року, а мультфільм обіцяли випустити в 2010-му. Наразі цей проект завис у повітрі, адже  студія призупинила свою діяльність «у зв’яз­­ку зі світовою фінансовою кризою».   

Дешеві заробітчани

Такий рідкісний не тільки в Україні, а й у всьому світі представник «дитячої» професії, як «худож­­ник-аніматор» завжди цінується високо і оплачується дорого. А відтак багато українських спеціалістів їдуть за кордон, де без проблем отримують роботу. Там наші аніматори в ціні, хоча за роботу їм платять менше, ніж своїм. Всередині 1990-х, коли анімація переживала черговий занепад, багато мультиплікаторів розбрелися приватними анімаційними студіями, які повиростали на життєдайному українському рин­­ку. Іноземні інвес­­тори швиденько вивчили вітчиз­­няні реалії – українці опе­­ративно і якісно змогли обслуговувати європейську кіноіндустрію. Для іноземців це вигідно з огляду на дешевизну робочої сили. Окрім того, українські анімаційні студії час­­то-густо працюють «начор­­но» для зарубіжних замовників. По суті, наших мультиплікаторів використовують як безлику робочу силу. Але через брак внутрішнього національного замовлення це цілком виправдано й зрозуміло.  

І ось тепер, коли криза вдарила по приватних студіях, спакувавши пензлі, українські мит­­ці рушили на Захід. Власник київської «Маркус студії», володар численних призів українських і міжнародних фестивалів Анатолій Лавренішин уже з нового року проміняє вітчизняну прописку на французьку. Його авторський проект отримав грант на реалізацію анімаційно­­го фі­­ль­­­­му у французькому містечку Ангулен (Прованс). «Це не замовлення, не комерційна анімація, а мій авторський проект повного метра. Я запропонував і там погодилися, в нашій країні це нікого не зацікавило, ні Мінкульт, ні приватних інвесторів», – каже режисер.

 Адріан Сахалтуєв, власник приватної київської анімастудії, вже понюхав мультиплікаційного пороху іноземного виробництва. За його плечима робота в провідних студіях США, Угорщини, Польщі та Чехії. А також праця з Оззі Озборном над створенням кліпу для групи Black Label Society. Це грандіозний проект, в якому українці брали участь разом із провідними канадськими та американськими студіями. А в Україні, на замовлення гурту Dress Code студія Адріана Сахалтуєва «примусила» Владіміра Путіна боротися із кінематографічним злом у кліпі на пісню «Вова рулить». За допомогою українських аніматорів російський прем’єр, наче Агент 007, долає злочинців, знищує злих персонажів із «Гарі Поттера», а також у образі Термінатора рятує Дмітрія Мєдвєдєва. Звісно, в Росії його не транслюють, а у нас мультик про «Вову» переміг торік на міжнародному фестивалі «Крок». Про специфіку заморську і вітчизняну Адріан знає із власного досвіду і каже, що українська анімаційна школа дійсно знана в усьому світі: «Вихідці із колишнього СРСР є практично на кожній великій студії по всіх світах. Наприклад, на найбільшій угорській студії, де я працював, було десь 70% «наших» – і українці, і росіяни, і білоруси, і навіть двоє грузинів. Наші аніматори є скрізь, і на Pixar, і на Dream­­works!» – резюмує режисер.

Звісно, можна тішитися з того, що українські мультиплікатори задіяні у масшатабних анмаційних проектах інших країн, однак на внутрішню ситуацію це не впливає. Те, що анімаційну галузь у країні потрібно «перезавантажувати» – очевидність. Зрозуміло, що лити гіркі сльози і розраховувати на радянський рудимент у вигляді державних замовлень можуть лише ті, хто звик до постійних бюджетних вливань, що потрапляють у переважно неконкурентноспроможні проекти. Держава у цій ситуації має виконувати роль не дійної корови, а радше вправного менеджера – створити умови для розвитку ринку передусім на законодавчому рівні. Зрештою можна задіяти різні механізми для того, щоб кінцевий продукт, зроблений українськими аніматорами, потрапив на наші екрани, – наприклад, запровадити квоти на вітчизняні мультики для телеканалів. Способів «оживлення» анімації існує чимало, головне, щоб стимуляція не перетворювалася на симуляцію. 

Найвідоміші анімаційні проекти останніх років

«Засипле сніг дороги», 2004.
Короткометражний мульфільм. Режисер: Євген Сивокінь. Здобув приз за найкращий анімаційний фільм на міжнародному кінофестивалі у французькому місті Клермон-Ферран.

«П’єса для трьох акторів», 2004.
Короткометражний мультфільм. Режисер: Олександр Шмигун. Анімаційна стрічка з ляльками та маріонетками про життя-театр і людей-акторів. Знімав фільм молодий оператор Вадим Ільков на «Укранімафільмі». А музику до «П’єси…» написав відомий композитор Вадим Храпачов.

«Злидні», 2005.
Короткометражний мульфільм. Режисер: Степан Коваль. Знятий за мотивами гуцульської казки. Приз глядацьких симпатій на фестивалі Animadrid у Мадриді.

«На грані», 2007.
Короткометражний мультфільм. Режисери: Артем Сухарев, Микита Ратніков. Диплом МКФ Молодість-2007 за найкраще короткометражне кіно.

«Лис Микита», 2007. Український багатосерійний мультиплікаційний серіал, знятий за мотивами однойменної поеми-казки Івана Франка. Виготовлений на замовлення товариства «Просвіта» на кіностудії «Фрес­­ки». Створенням мультсеріалу займалося 70 аніматорів. 

«Легенди України», 2008.  Багатосерійний телевізійний мультиплікаційний серіал, знятий за допомогою поєднання техніки класичної 2D-анімації та анімації персонажів, створених у 3D. Серіал виготовлено на замовлення Першого національного каналу на телевізійній студії телекомпанії «Арт-відео».

«Пригоди бравого вояка Швейка», 2008. 

Повнометражний мультфільм, створений за мотивами сатиричного роману Ярослава Гашека на студії «Ялта-фільм». Режисери: Роберт Кромбі та Манук Депоян.

«Врятуй та збережи», 2008.
Короткометражний фільм. Режисер: Євген Сивокінь. Нагороди: «Бронзовий витязь» МКФ-2009 у Липецьку, приз за найкращу кіноідею на фестивалі КіноЛев-2009 у Львові.

«Моя країна – Україна» – в роботі.
Анімаційний серіал про пригоди та подорожі веселих героїв у різні куточки України. Створюється на держзамовлення студією Степана Коваля «Новатор-фільм». Бюджет не розголошується

ДЕРЖМУЛЬТФІЛЬМ

У Державній службі кінематографії відзначають, що з 24 млн грн, які цьогоріч  передбачені проектом бюджету на кіно, 6 млн виділять на анімацію. На ці гроші, як мінімум, планують завершити повнометражний фільм «Хто боїться дядечка Бабая» режисера Наталії Марченко. Також у 2010 році планують до випуску телевізійний мультсеріал про Котигорошка й проект Степана Коваля «Моя країна – Україна». Для порівняння: торік на анімацію виділили 3,4 млн грн, але використали їх на виплату боргів. У 2008 році ситуація була дещо кращою – українські аніматори створили вісім повноцінних стрічок.

Види анімації

Графічна (мальована) анімація – об’єкти малюють вручну кадр за кадром, а потім їх послідовне «прокручування» створює ефект оживлення мальованих героїв.

Об’ємна матеріальна анімація – в кадрі працюють певні предмети, спеціально для цього зроблені. Це ляльки, пластилін, витинанка, сіль, голки тощо.

Комп’ютерна анімація – об’єкти створюють за допомогою комп’ютерів. 3D-анімація – герої таких мульт­фільмів об’ємні й рухаються в тривимірному просторі. У 2D-анімації персонажів малюють за допомогою комп’ютера в одній площині – це «знеособлений» аналог графічної анімації.