«ЛНРівська» машина часу: назад у 1990-ті

Суспільство
10 Березня 2020, 16:55

Приятелі, які виїхали кілька років тому з Луганська, іноді питають у мене: чим живе місто зараз. Іноді іронізують: які справи у «столиці»? Відповідаючи їм, я ніби актуалізую свої знання про стан справ навколо, бо з часом я давно вже перестала сприймали деякі зміни дійсно як зміни, ставлячись до усього як до дивної норми сьогодення.

 

Дуже багато хто навколо мене потурбувався оформити собі місцевий, а потім вже й російський паспорт. Мотивів у людей декілька: без місцевого паспорту не влаштуватися на офіційну роботу, не оформити пенсію у «республіці» та соціальні виплати. Окрім цього діє так званий стадний інстинкт: коли всі стурбовано біжать за тим паспортом, то, може, мені потрібно теж? Принаймні я оформлюю його собі, хоча не можу назвати й кількох причин, чому він мені став потрібним. Коли друзі питають про мою кампанію з оформлення місцевого паспорту, я не можу нічого їм відповісти окрім невиразного «як усі». Подруга, дізнавшись, що я подала документи на місцевий паспорт, зітхнула так, ніби я сама себе інфікувала невиліковною хворобою: «Навіщо він тобі? Я ненавиджу усе «республіканське», але живу тут. Я буду останньою, хто піде оформляти той паспорт, коли без цього вже не можна буде тут жити». Мою акцію з оформлення паспорта не зрозуміли не лише ті, хто живе поза межами «республіки», але й ті, хто живе поруч. Я й досі почуваюся диваком, котрий з якогось переляку побіг у паспортний стіл, хоча гострої потреби у цьому не було. А додайте до цього суму мого хабара у 5000 рублів аби мені зробили це без черг, і я буду взагалі здаватися багатьом божевільною. Мене дійсно провели транзитом поза усі черги, я не чекали ані хвилини, прийняли мене у вихідний день, але коштувало мені це 5000 рублів, окрім 400 рублів необхідного державного мита. Здивувала мене кількість людей, хто чекав дактилоскопії або шансу пройти всередину паспортного столу через зачинені двері.

 

Читайте також: Тоді й тепер

 

Найсильнішим враженням для мене було те, що усі стіни відділення міліції були в орієнтуваннях на розшук: розшукується хлопець, якого забрали люди в камуфляжі з дому наприкінці серпня 2014 року; розшукується чоловік, який зник дорогою на роботу у липні 2014 року… Я читала це декілька хвилин, і у мене мурашки пішли тілом від страху – сотні зниклих під час бойових дій! Десятки тих, хто зник після. Я ж ходила тим літом містом дуже багато, шукаючи їжу, ліки дитині, памперси. Я могла бути однією з тих, хто просто розчинився у повітрі того страшного літа… Ще сильнім враженням для мене була картинка, коли паспортистка цього відділення умовляла знайому оформити у неї паспорт. Жінка не дуже розуміла, навіщо він їй потрібний, то скоріше віднікувалася, а паспортистка наполягала: я все зроблю, ви лише сфотографуйтеся та дайте мені ксерокс необхідних паперів. Ця розмова була дуже схожою на бартер бартер – я вам паспорт без черг, а ви мені потім щось зі свого боку корисне. До речі паспорт російський отримують зараз з декількох причин: оформити там пенсію та влаштуватися на роботу. Інших причин я просто не знаю. Не зустріла жодного “патріота”, хто б це робив з якихось ще мотивів.

 

Інша цікава тема – реєстрація у «республіці» автотранспортних засобів. Поясню інакше – «республіка» таким чином поповнює казну. З 1 січня 2020 року усіх власників авто буде оштрафовано, якщо вони не пройшли реєстрацію. А таких – тисячі, хто не встигає цього зробити. Якщо розглядати мій випадок (доволі типовий, до речі) жодний з опитаних не зміг мені чітко сказати, як мені вирішити питання. Навіть, робітники ДАЇ, до яких я звернулася, не змогли нічого мені прокоментувати. І чим більше і дізнавалася, тим складнішим мені здавалося моє питання. Колишній власник авто давно вже мешкає в Росії. Українського паспорту в нього вже немає. Приїхати не може. Всі ці складові мені були необхідними аби пройти ту реєстрацію. Я витратила місяць аби знайти принаймні колишнього власника, перевіривши з півсотні його однофамільців у соцмережах. Але ресурс часу хоча б не гроші. Далі я почала шукати тих, хто допоможе вирішити це складне питання без власника.

 

Читайте також: Де в «Новоросії» гірше

 

Знову скажу, мій випадок доволі типовий, тому за мої гроші я з легкістю знайшла того, хто все зробив за мене максимально швидко. Я лише платила. Найдивнішим для мене було те, коли мені призначили зустріч під МРЕО о пів на восьму ранку, а там було вже стільки людей, що я ледь знайшла місце, де залишити авто. І це були не просто клієнти, на місцях були усі робітники установи, ніби й не облишали робочих місць на ніч. Всі працювали, а гроші переходили з кишень автовласників до кишень робітників системи. Це був двигун, який не на мить не припиняв роботи. Потім мені призначили другу зустріч – останню. Я пришла у зазначений час, працівник ДАЇ вигукнув моє прізвище (йому зателефонували перед цим) і я за хвилину отримала нові номерні знаки та новий техпаспорт на мене. Люди стояли годинами перед будівлею ДАЇ, їли хліб, займали чергу з ночі. Той чоловік, який погодився мені допомоги прикрутити нові номери, чекав техніка, який найчастіше знаходить невідповідності у техпаспорті та авто – то колір не відповідає, то технічні характеристики, а все це знову час, знову гроші та нерви. Коли я їхала звідси, я відчувалася переможницею. Приятелька привітала – всі знають, наскільки це складна та коштовна процедура з переоформлення транспортного засобу на себе в «республіці». Моє авто стало дорожчим після цього на кілька сотень американських доларів…

 

Але крім цього місто та люди живуть цілком звичайним життям – чекають на опалення, купують овочі на зиму, шукають роботу, шукають кваліфікованих майстрів, роблять ремонти, народжують дітей, помирають. Останнє чомусь відбувається все частіше. І серед мого списку контактів в телефоні за ці п’ять років поменшало не менше ніж на десятеро друзів – тих, хто не просто переїхав звідси, а раптово пішов з життя. Це теж показник життя зараз – його швидкоплинність, швидкоплинність подій. Як і якість усього, що везуть нам сюди – найгіршого за найбільші гроші. І ще якоїсь миті я відчула, що знову живу у дев’яності, коли труси та торти продавали разом, і це було цілком нормальним явищем. Але тоді у мене було відчуття світу у кишені та прекрасного безмежного життя попереду, а, зараз, на жаль, ні.