Євідомий вислів «хто до двадцяти років не був лівим, у того немає серця, а хто після двадцяти ним залишився, тому бракує розуму». Днями згадався інший крилатий вислів, автора якого встановити не вдалося: «якщо ти гадаєш, що ти такий розумний, то чому в такому разі такий бідний?» Чомусь саме зараз ці два афоризми життєвої мудрості зійшлися в контрапункті. Музика навіяла.
Музика останніх місяців звучить лівим маршем. Інформприводи один красномовніший від іншого. Петро Миколайович посварився з Леонідом Івановичем. Грач звинувачує колишнього партайгеноссе в опортунізмі, корупції та, який жах, у розпусті! Симоненко збирається подавати на нього до суду за наклеп. А Грач створив власну КПРС. Натомість Симоненко урочисто оголосив про перехід в опозицію. А в Запоріжжі тим часом справу хлопців, що відірвали у Сталіна голову, передали до суду, одного з дітей через стан здоров’я відпустили під підписку, восьмеро сидять третій місяць. Умови, розповідають, санаторні – волосся дибки стає. І як фінальний акорд комуніст Юрій Соломатін, член ЦК і колишній нардеп, запропонував спорудити пам’ятник Сталіну... в Києві на Європейській площі (вона ж колишня Ленінського Комсомолу, а до того – Сталіна).
Це що: гримаса, останні корчі, чи навпаки, симптом червоного рецидиву? На перший погляд, звичайні передсмертні судоми: за останніми опитуваннями Центру Разумкова, якби вибори до Ради відбулися сьогодні, КПУ набрала б 3,6%. Враховуючи скандал у шляхетному сімействі й необхідність ділити один електоральний шматок, не виключено, що «старі» та «нові» комуністи навіть не пройшли б до парламенту. Сталося б те, що вже спіткало соціалістів та, прости Господи, вітренківців. Україна могла б зітхнути, що позбулася ганебної хвороби, яка коштувала їй мільйонів людських душ. Звісно, навряд чи було би хоча б так, як у Німеччині, де в більшості людей згадка про націонал-соціалізм на інстинктивному рівні викликає сором, жах і біль. У нас все одно залишаться пенсіонери, яких пізно перевиховувати, а також диваки, маргінали, але комунізму як явищу та політичному фактору було би покладено край.
Це якби йшлося про саму мелодію, без диригента. Але ж хіба таке тепер буває? Проаналізуйте статистику голосувань комуністів у Верховній Раді хоча б за останній рік і простежте, як коливалася лінія партії синхронно із диригентською паличкою Чечетова. Це незалежно? Це безкоштовно? Взагалі-то рахувати вартість лахів, які надягають на себе депутати, скидається на лакейство. Але коли йдеться про публічного політика, що захищає інтереси знедолених, заради наукового інтересу можна подолати природну бридкість і оцінити костюмчик, авто й хатинку головного ленінця – тут претензії його колишнього однопартійця цілком обґрунтовані. Інакше кажучи, якщо ти після п’ятдесяти залишаєшся комуністом, тобі не бракує ані розуму, ані статків (ані серця – погляньте на молодят!) Хіба що менеджерських здібностей, тому що в країні, де офіційна середня зарплата – $280, середня пенсія – $140, а типовий березневий рахунок за комунальні послуги – під $70, жалюгідний рейтинг лівої партії в 3,6% заслуговує на сувору догану із занесенням «за розвал роботи».
Тож поки КПУ співає про свою опозиційність, група других скрипок пожвавилась: як сформулював останній головний ідеолог СРСР, «чертовски хочется поработать», особливо якщо це усуває конфлікт між серцем, розумом і статками. Гадаю, зараз відбувається змагання за роль кращого партнера олігархів, відповідального за лівого виборця. Хтось закине мені: невже не можна повірити в щирість чужих переконань, якщо вони радикально суперечать твоїм? Відповідаю: не можна. Я належу до генерації, яка вивчала історію КПРС у різних її ракурсах із 8-го класу середньої школи до 5-го курсу університету, й чудово пам’ятаю, як класики характеризували колаборантів із буржуазією, не кажучи вже про церкву (див. CV фігурантів, які аж рясніють записами як про депутатські посади, так і про офіційні нагороди від РПЦ).
А тепер резони влади. Зрозуміло, що неприпустимо втрачати контроль над полем протестного електорату, яке в результаті «реформ» неминуче розростеться. От і міркують, кому довірити виконання партії «червоних» у майбутній виборчій партитурі, особливо якщо розмови про перехід до мажоритарної системи залишаться розмовами. Опозиція має бути керованою як справа, так і зліва – це ази політтехнології, а їх на Банковій пам’ятають не гірше, ніж я історію КПРС.