Бразилія. Двічі поспіль на пост президента країни обирається вихідець із найбідніших прошарків суспільства – лідер Партії трудящих Луїш Ігнасіу Лула да Сілва (у 2002 та 2006 роках). Хоча він і не наважується на активні «ліві» реформи, за час його керування країною в Бразилії на 20% поменшало бідняків.
Аргентина. 10 грудня цього року президентом країни стала Крістіна де Кіршнер, яка змінила на цьому посту свого чоловіка Нестора Кіршнера, котрий був президентом з 2003 року. Вона планує продовжити політику свого кабальєро – члена «лівої» партії «Фронт перемоги». Кіршнер виграв на виборах після економічної кризи 2001–2002 року. За його правління темпи економічного зростання сягали 8% щорічно.
Уругвай. У 2004 році країну очолив лідер лівої опозиції «Широкий фронт» Табаре Васкес. Завдяки впровадженню реформ його рейтинг щорічно зростає на 3–5%.
Болівія. У 2005 році президентом став Ево Моралес – лідер партії «Рух до соціалізму» (іспанський акронім котрої «MAS» означає «більше»). Вперше в історії Болівії президентом став індіанець. На попередніх виборах 2002 року він також був одним із лідерів президентських перегонів, проте тоді зайняв лише 2-ге місце. Моралес в усьому намагається копіювати лідера Венесуели Уґо Чавеса. Він також намагається протидіяти США, проте дещо з іншої причини – Моралес очолює рух болівійських кокалеро (вирощувачів коки) й виступає проти знищення плантацій коки у своїй країні.
Чилі. Після 15 років правління лівоцентриської коаліції на пост президента у 2006 році обирається кандидатка від Соціалістичної партії Мішель Бачелет. Вона обіцяє виборцям надати економіці країни соціальної орієнтації й зменшити розрив між бідними та багатими, який є одним із найбільших у світі. Для чилійців вона уособлює абсолютно новий тип політиків – розведена мати двох дітей (від різних чоловіків) та агностик за релігійними поглядами.
Еквадор. Завдяки соціалістичним гаслам на підтримку «простих людей» та антиамериканській риториці 15 січня 2007 року президентом країни стає Рафаель Корреа. На його інавгурації були присутні президенти Венесуели, Болівії, Бразилії, Чилі, Нікарагуа, Перу й навіть Ірану. З огляду на такий склад гостей цю подію аналітики охрестили «антиамериканським самітом»..jpg)
Нікарагуа. У 2006 році до влади повернувся лідер Сандиністського фронту національного визволення Даніель Ортеґа. Перше його президентство тривало з 1985 по 1990 роки. Тоді команданте Ортеґа роздав селянам поміщицькі землі, поставив під контроль держави підприємців та ввів безкоштовну медицину. Проте пізніше програв вибори правим політичним силам внаслідок економічної кризи, що виникла після припинення Нікарагуа допомоги з СРСР. Зараз же Ортеґа багато в чому повторює дії Чавеса й вірить в успішність соціальних реформ. Основну ж підтримку всередині країни він планує отримувати від церкви. Заради цього Ортега підтримав навіть закон проти абортів.
Венесуела. Уґо Чавес керує країною з 1998 року. Експерти називають його учнем й послідовником Фіделя Кастро й вважають, що саме Чавес розпочав другу хвилю поширення соціалізму в країнах Латинської Америки. Попри всю його епатажність та деяку наївність у висловлюваннях, Чавес роздав селянам 3 млн га землі, налагодив продаж найбіднішим громадянам продуктів за пільговими цінами й скоротив робочий тиждень. Зменшення бідності, що спостерігається в країні, зумовило економічне зростання на 12% в середньому протягом останніх трьох років – це один із найвищих показників у світі..jpg)
Куба. «Острів Свободи» є першопрохідником у насадженні соціалістичного режиму в Латинській Америці. Команданте Фідель Кастро вже півстоліття керує країною. Він очолив уряд Куби ще у 1959 році, а у 1976 – став президентом. Незмінним з того часу.