Він вважав себе пан-арабським лідером і політичним локомотивом Африканського Союзу, хоча лідери більшості арабських держав дивилися на нього, як на «блазня» та намагалися уникати спілкування із ним.
Наразі 69-річний Каддафі став першим лідером, убитим під час «арабської весни» – хвилі народних повстань, що прокотилися по Близькому Сходу, вимагаючи закінчення врядування автократичних правителів і більшої демократії. Муаммар Каддафі був одним із найбільш непередбачуваних світових лідерів, рішеннями якого часто, як здавалося, керували його особисті бажання і капризи, чим він призвів Лівію до міжнародного ізоляції, яка тривала багато років. Збоченні бачення світових проблем Каддафі принесло лівійському народу дуже багато лиха і горя.
Впливовий американський сенатор Джон Маккейн заявив: «Смерть Муаммара Каддафі знаменує собою кінець першого етапу лівійської революції. І хоча у деяких місцях ще тривають бойові дії, лівійський народ звільнив свою країну. Тепер лівійський народ може зосередити всі свої величезні таланти на зміцненні своєї національної єдності, відновленні своєї країни та економіки, починаючи перехід до демократії, захисту гідності та прав людини для всіх лівійців».
Сьогодні важливо спробувати спрогнозувати, яким може стати другий етап лівійської революції і як смерть Каддафі може вплинути на продовження громадянської війни у Лівії. Адже, враховуючи досвід Іраку, після повалення там диктаторського режиму і захоплення у полон Саддама Хусейна, не все може бути так гладко, як це здається сьогодні на перший погляд.
Якщо брати за приклад той же Ірак, то декілька місяців після падіння режиму Саддама Хусейна там було відносно тихо. Однак за цей час прихильники диктатора спромоглися перегрупувати свої лави і розпочати боротьбу з новою демократичною владою.
Тому досвід Іраку має не лише враховуватись при розробці моделі нової демократичної Лівії, а й і мають бути детально проаналізовані усі ті негативні чинники, котрі не дозволили встановити стабільність на іракських теренах. Крім того, не варто також ігнорувати і досвід сусіднього до Лівії Єгипту. Оскільки, не дивлячись на те, що революція в Єгипті тривала лише 18 днів, і після її закінчення вже пройшли місяці, ситуація у цій країні, як і раніше, залишається нестабільною і невизначеною.
Адже зовсім не факт, що після того, як Каддафі вже немає, його прихильники, в разі пробуксовування реформ і відсутності позитивних змін, не зроблять спробу оживити його культ, і прикриваючись його іменем, «запустити» маховик насильства проти мирного населення країни.
Хоча після ліквідації Муаммара Каддафі можуть виникнути й інші питання. Як це корелюється із принципами «арабської весни»? Адже набагато краще було б, якби диктатор сам постав перед народним судом і відповів за багатодесятилітній терор проти лівійського народу.
Можливо, тут варто звернути увагу на те, що його раптова, швидкоплинна смерть дуже чимось схожа на швидку ліквідацію румунського диктатора Ніколає Чаушеску. Бо, як і у випадку з Чаушеску, Каддафі вже не зможе багато чого розповісти про те, хто його підтримував під час повстання лівійського народу.
Варто лише звернути увагу, наприклад, на такий факт – в перші дні лівійського повстання диктатор захищався дуже мляво і явно виглядав подавленим. Але, після того, як його показали по телебаченню в шапці-ушанці з опущеними вниз вухами (і це під час лівійської спеки), ситуація для Муаммара Каддафі почала раптово покращуватися. То чи не було це сигналом для його друзів у Москві, яким він просить про термінову допомогу? Адже з часу появи диктатора в шапці по телевізору відсіч повстанцям раптом почала набувати зовсім інших ознак. І було помітно, що йому почали допомагати ззовні.
Можна сказати, що на початку революції у Муаммара Каддафі був вибір (як, до речі, і в його єгипетського колеги Хосні Мубарака): продовжувати боротися за владу чи покинути свою країну і податися до однієї із багатих арабських держав. Наприклад, до Саудівської Аравії, і там безбідно прожити в комфорті решту свого життя. Однак він цього не зробив.
Власне, ще влітку, коли Каддафі не перейшов Рубікон неповернення, в нього гіпотетично залишався ще шанс таємно покинути Лівію і виїхати до друга – венесуельського диктатора Уго Чавеса, або ж до Ірану. Проте він за чотири десятиліття настільки «прикипів» до безмежної влади, що навіть не хотів думати, що вона все ж таки має свої часові обмеження.
Говорячи про визначення подальшого мирного шляху Лівії, варто також враховувати і досвід насильства і вуличних зіткнень у Ємені, Бахрейні і Сирії, а також і невизначеність із виборами у Єгипті. В цьому сенсі Туніс цілком здатен стати зразком і прикладом того, як представникам нового уряду можна успішно проходити довгий шлях до позитивних змін. Тому не виключено, що туніська модель розглядатиметься при розробці планів для майбутньої демократичної Лівії.
Якою б не була доля Каддафі, але після його ліквідації наступає абсолютно новий етап у лівійській історії. Хочеться сподіватися, що громадянська війна у Лівії, котра тривала сім місяців, на цьому закінчиться. Адже після цього цілком можна говорити про остаточне повалення тиранічного диктаторського режиму. Водночас для лівійців настають дуже нелегкі і відповідальні часи. Необхідно за короткий термін запустити процес політичної, інституційної і економічної стабілізації у цій країні.
Звичайно, якби Муаммара Каддафі вдалося захопити живим, то його можна було б судити в Лівії чи відправити до Міжнародного кримінального суду в Гаазі, як це сталося зі Слободаном Мілошевичем, для наочного прикладу тим диктаторам, які ще й досі залишаються при владі у світі.
Хоча з іншого боку, це могло б лише затягнути в часі перехідний період і спровокувало поглиблення в Лівії політичної кризи. Оскільки б це лише спонукало його прихильників до спроб тим чи іншим чином продовжувати боротьбу проти нової влади. А часу на це у лівійців немає, бо потрібно якнайшвидше відновлювати інфраструктуру та економіку країни, оскільки тривала громадянська війна нанесла великих збитків і стала величезною ресурсною втратою для лівійського народу.
Правління Муаммара Каддафі, котре було сповнене ексцентричних і сюрреалістичних методів реалізації лівійської політики, робило його більше схожим на мультиплікаційного персонажа, аніж на президента. А його відносини із Заходом взагалі не вкладалися у будь-які рамки осмислених дій і перебували за межами політичної логіки.
Каддафі порушив усі традиційні схеми і як президент, і як громадський діяч. І те, що він публічно видавав за пошук особистого політичного стилю, не лише понижувало статус його як лідера країни на міжнародній арені, а й автоматично перевело Лівію на маргінеси світової політики.
Отримавши Лівію до своїх рук, коли йому було лише 27 років, Муаммар Каддафі намагався за будь-яку ціну реалізовувати всі свої найменші примхи, і тому його діяння для оточення стало символом втілення у життя східної казки.
У його політичній ідеології перемішалося все можливе. То він видавав себе за антиколоніального агітатора, то за соціального пророка, гуру арабізму, африканського об’єднувача чи тренера терористів. Муаммару Каддафі іноді таки вдавалося адаптувати свій політичний стиль до світової ідеологічної моди, завойовуючи при цьому прихильність серед лідерів маргінальних країн третього світу та підтримку з боку Москви.
Патологічний нарцисизм Каддафі призвів до того, що усі 42 роки після захоплення влади він правив Лівією, не маючи жодних службових обов’язків. Бо йому більше подобалося видавати себе за «лідера революції», який стоїть над усіма і тому завжди правий.
Але, як би там не було, ера тиранії Муаммара Каддафі закінчилася для нього трагічно. Стаючи наочним прикладом для диктаторів усіх мастей, що за узурпацію влади і за знущання над народом доведеться рано чи пізно, але таки відповідати. І тому нікому від цього нікуди не подітися…