Єдиний помітний успіх у просуванні процесу люстрації в Україні за останні місяці – що більшість населення вивчила це слово й хоча б приблизно розуміє, що воно означає. Якщо дуже коротко, то «Банду – геть!». Невелика різниця з вікопомним гаслом 2004 року «Бандитам – тюрми!», хоча те насправді значно давніше й належить іще В’ячеславу Чорноволові, себто відтоді прогрес незначний.
Найбільша проблема поточного періоду полягає в тому, що влада, справжня, яка визначає умови, не демонструє намірів робити їх іншими, а отже, й проводити радикальну зміну еліт у країні, а без цього окремі позитивні рухи окремих добромисних керівників заздалегідь приречені. При всій повазі та співчутті до президента важко погодитися з його відомою тезою, що наступні вибори автоматично, самі собою стануть актом тієї омріяної люстрації, бо правила гри не змінено, принаймні збережено мажоритарку, орієнтовану на підкуп консервативної і пасивної частини виборців; одіозні представники старого режиму (режимів) і надалі мають усі шанси впливати на хід подій. Виправдання гостротою моменту зайві: що менш ефективні владні механізми, то довше триватиме загострення незалежно від намірів та конкретних дій зовнішнього агресора.
Ні, помиляюся, найсерйозніша проблема поточного періоду – та, що можновладці не відчувають відповідного тиску знизу, спрямованого на зміну еліт. Адже «Банду – геть!» – надто абстрактно й нетехнологічно. «Банда» – це хто: всі, хто був задіяний у політиці до лютого 2014 року? Чи тільки ті, хто голосував за закони 16 січня? Ті, хто мешкає в Кончі? Ті, хто пересувається на Cadillac Escalade? «Геть» – це куди: на пенсію, в табір, на палю? Є підозра, що не всі громадяни встигли ознайомитися з текстом уже готового й досить детального законопроекту «Про очищення влади», який має проходити голосування в Раді вже наступного вівторка. І якщо під парламентом зранку не виявиться кворуму в кількадесят тисяч демонстрантів, а навряд чи стільки збереться, то в залі документ прокотять, і обиватель укотре переконається, що «всі вони однакові» й «так буде завжди». Бо на кожен акт саботажу не вистачить демонстрантів, а більшість пасіонаріїв або на фронті, або опікуються забезпеченням АТО замість держави.
Ідеться саме про це: не лише преса та громадські активісти, а й найширші верстви суспільства мають досягти принаймні поверхневого консенсусу стосовно мети й шляхів досягнення тієї самої славленої люстрації. До речі, майже всі посилання на прецеденти в постсоціалістичних країнах не надто переконливі, адже скрізь – від рішучої Польщі до млявої Болгарії – ішлося лише про викриття екс-працівників комуністичної таємної поліції, штатних і позаштатних, але не більше! Ніде, зокрема й у колишніх республіках Прибалтики, не було мови про усунення від влади просто чиновників попереднього режиму. Можна подивитися глибше й розглянути хід денацифікації в Західній Німеччині після Другої світової, але й там, по-перше, покарання чи певні обмеження не накладали автоматично на всіх колишніх членів НСДАП – тільки на тих, хто був задіяний у СС, СД й подібних злочинних організаціях, а, по-друге, все це чищення відбувалося під безпосереднім наглядом Контрольної ради, себто органу, підзвітного країнам-переможницям, а не власному урядові ФРН.
І тільки одна (!) держава учинила послідовно й безкомпромісно стосовно свого минулого. Це демократична Грузія, причому не відразу, а після 2010 року. За тамтешнім законом про люстрацію заборона обіймати будь-які посади у виконавчій владі та судах (а також керівні в освіті!) поширювалася не лише на колишніх працівників КГБ, а й на функціонерів КПРС будь-якого рівня. Водночас було заборонено комуністичну та нацистську символіку, використання в географічних назвах імен більшовицьких діячів, тобто проведено справжню послідовну дерадянізацію. До речі, хоча багато надбань Міхеїла Саакашвілі та його команди було спотворено після приходу до керма наступної проросійської адміністрації, ці норми діють і досі. Хай там як, але вони визначають клімат у країні.
Необхідно зазначити, що власне очищення влади скрізь у посттоталітарних державах (а це не лише колишні республіки та сателіти СРСР, а й Іспанія, Аргентина, Уругвай, Марокко, ну й передусім, звісно, Німеччина) є частиною ширшого процесу, який дістав назву «подолання минулого». Ідеться про самоусвідомлення: дослідження джерел, каяття, вшанування жертв, виховання й освіту, унеможливлення повторення сумного досвіду. Саме досягнення незворотності, а не забезпечення відплати є кінцевою метою всіх цих заходів.
Можна скільки завгодно дорікати (до речі, невідомо кому), що на початках незалежності в Україні не провели аналогічної операції, але тоді це було технічно неможливо не лише через цілковите домінування у владі радянської номенклатури, включно з першим та другим президентами. Треба визнати, що таке гасло не мало підтримки передусім у рядових громадян. Частина з них були класичними комуняками, тільки дещо розгубленими, частина – звичайними совками, боязкими й, за великим рахунком, безпринципними, частина – прагматиками, які швидко зрозуміли можливості саме такої соціально-політичної конфігурації. Сегмент безкомпромісних прибічників нової України, побудованої на засадах демократії, економічної свободи та соціальної справедливості, бачився замалим для тиску на систему зсередини, а зовнішні впливи, хай там що казали б нинішні ватніки (мовляв, усіма українськими президентами керували з «Вашингтонського обкому»), – не те, що мінімальними, а практично від’ємними й обмежувалися лекціями та нотаціями.
Читайте також: Закрита Рада, асоціація і люстрація
Найпоширенішим виправданням опортунізму стосовно спадковості українських еліт став аргумент «у нас усі були в КПРС», інакше кажучи, будь-які досвідчені кадри так чи так пов’язані з радянським минулим, а наявні дисиденти є радше деструктивною силою, нездатною виконувати менеджерські функції. В цьому була дещиця правди, але згадаймо, чого справді досягли «досвідчені»: занепад економіки, розкрадання більш-менш ліквідних активів, зростання бізнесу із криміналом, формування держави, головний пріоритет якої – персональне збагачення всіх причетних до ухвалення рішень. Чи було б гірше, якби до влади два десятиліття тому прийшли пасіонарні дилетанти? Запитання зостається риторичним.
Ефективні еліти з’являються, коли існує тиск знизу. Ідеться передусім про громадські рухи та ЗМІ, як скрізь у світі, але водночас і про широку громадську думку, яка вже є і надалі залишатиметься фактором поточної політики. Привид нового Євромайдану відтепер витатиме над кожним чиновником, заважаючи до кінця захопитися звичним процесом маніпуляцій і дерибану. Принагідно згадаймо доволі велику частину активного населення, яка має досвід відстоювання власних цінностей зі зброєю в руках і навряд чи толеруватиме кричущі неподобства.
Понад те, на відміну від ситуації початку 1990-х у нинішній Україні не бракує молодих людей із дипломами MBA та сучасними уявленнями про світ, мотивованих не збільшувати статки, а досягати амбітних проектів у масштабі регіону чи країни. Забобони на кшталт «старий уже накрав, а молодий крастиме більше» матимуть сенс, якщо не зміняться принципи взаємодії в державі та соціумі, а вони, хоч і повільно, стають інакшими. Ідеться не про вік (усі пам’ятають цирк із «молодою командою» колишнього київського мера), а про незадіяність у давніх схемах і зв’язках.
Що ж стосується можливого кадрового голоду, то варто повернутися до позитивних прецедентів у наших «товаришів по нещастю», передусім до практики реформ у Грузії: адміністрації Саакашвілі вдалось у традиційно корумпованому середовищі, обтяженому традиціями корпоративізму і трайбалізму, заангажувати потужний резерв перспективної молоді, яка не бажала й не вміла діяти в застарілій системі координат. Менш сприятливих стартових умов і переконливішого результату годі шукати. А Україна має додатковий ресурс трудових мігрантів, серед яких не лише чорнороби в Італії та Португалії, а й менеджери в Лондоні та Купертіно, штат Каліфорнія.
Тобто головною перешкодою для ротації держапарату й усунення від влади одіозних представників досі діючого політикуму є передусім психологічні гальма в тих, хто може й має забезпечити необхідний тиск і температуру процесу. Вочевидь, для заохочення потенційних активістів потрібні позитивні приклади того, що тиск суспільства ефективний не лише в екстремальних умовах протистояння з «Беркутом», а й у прозаїчніших декораціях щоденного відстоювання законних вимог громадянина й громади. Є історичні моменти, коли саме суб’єктивний чинник є вирішальним. Схоже, зараз, в умовах смертельної небезпеки, Україна переживає саме такий момент.