Пушкін 1836 року вустами свого героя вигукнув: «Не приведи Бог видеть русский бунт – бессмысленный и беспощадный!».
У «Пропущеній главі», яка не ввійшла до остаточної редакції повісті, ця фраза, що стала крилатою, доповнена й має такий вигляд: «Не приведи Бог видеть русский бунт – бессмысленный и беспощадный! Те, которые замышляют у нас невозможные перевороты, или молоды и не знают нашего народа, или уж люди жестокосердные, которым чужая головушка полушка да и своя шейка копейка». Ми ніколи не дізнаємося, чому автор вирішив прибрати з остаточного варіанта повісті продовження думки про російський бунт: можливо, розжована, вона втрачала свою гостроту й масштабне узагальнення. Не забуваймо, що на той момент минуло тільки 11 років після виступу на Сенатській площі й освічена Росія ще переживала наслідки невдалого перевороту. Нам утовкмачували в школі, що Алєксандра Сєрґєєвіча не покликали бунтувати, тільки щоб зберегти його для Росії (тепер-бо розумієш, наскільки безглузде враження справляє ця версія); хтось наполягає, що поет був неабиякий базіка й міг запросто мимохіть здати змовників. Але найпереконливіший поясненнями бачаться все-таки його добре знайомство із членами Південного та Північного товариств і той жах, який державник Пушкін міг почувати перед планами Пєстєля та Рилєєва. Згадаймо роздуми останнього про необхідність винищення всієї царської сім’ї, включно з дітьми: цю мрію здійснили пізніше більшовики. Якщо взяти до уваги все свавілля, яке вчинила революційна братія з Південного товариства на чолі з Муравйовим-Апостолом у місті Василькові та його околицях, а також революційні плани Пєстєля (встановити в Росії на десятиліття найжорстокішу диктатуру задля впровадження порядку і «единообразия»), в думках, то можна переконатися: кажучи про російський бунт, поет мав на увазі не тільки пуґачовщину.
Через рік із лишком чи два великий російський спостерігач Міхаіл Салтиков-Щєдрін в «Історії міста Глупова» одним абзацом геніально описав суть російського бунту: «Анархия началась с того, что глуповцы собрались вокруг колокольни и сбросили с раската двух граждан: Степку да Ивашку. Потом пошли к модному заведению француженки, девицы де Сан-Кюлот (в Глупове она была известна под именем Устиньи Протасьевны Трубочистихи; впоследствии же оказалась сестрою Марата и умерла от угрызений совести) и, перебив там стекла, последовали к реке. Тут утопили еще двух граждан: Порфишку да другого Ивашку, и, ничего не доспев, разошлись по домам». Це, власне, була барвиста ілюстрація до пушкінської тези про безглуздість і нещадність.
Не минуло навіть 50 років – і російські люмпени, скривджені діти тих самих Стьопки, Порфішки та Івашки, під проводом Ульянова-Лєніна придумали ще мальовничішу ілюстрацію до пушкінських слів, заливши країну кров’ю і знищивши всі паростки розумного, які ще вижили на їхній землі. Бунт зразка 1917-го закінчився захопленням влади, але в масштабах історії виявився безглуздим: країна загнулася, не зберігши надій на відродження.
Минуло близько сто років – і за тисячу кілометрів від Петербурга, де ворожив над своїми революційними ідеями Ульянов-Лєнін, у Києві, полетіли на землю пам’ятники йому. Україна вийшла проти спадкоємців справи «вождя світового пролетаріату», скинувши разом із монументом і продажного Януковича.
У Росії тут-таки одні назвали Майдан переворотом, бунтом, заколотом, докоряючи йому з якоїсь причини Небесною сотнею. Що вона загинула від куль російських і проросійських найманців, нікого особливо не цікавило. Інші одразу розцінили Революцію гідності, як позитивний приклад для східного сусіда, почали лічити дні путінського режиму й оголошувати, що влада вже закручує гайки, злякавшись російського Майдану.
Дорогенькі, роззирніться: який Майдан на російських просторах? Чи так приємно сидіти й думати, що влада тебе боїться, тому й закручує гайки? А потім затискає сильніше, бо хоч ти нічого й не робиш, але вона лякається тебе ще дужче? І так до масових репресій? Яка приємна впевненість у власній небезпеці…
Читайте також: Пітьма нової російської революції
Російській владі не страшні ніхто й ніщо всередині країни, і найменше вона остерігається власного народу, через пияцтво, дурощі, довірливість і байдужість якого найгірші покидьки його і стали керманичами. Тому ніякого Майдану вона не боїться, і правильно робить.
Знаєте, чим відрізняється Майдан від бунту? Майдан – це виступ непереможених. А будь-який колишній і можливий майбутній бунт у Росії – переможених. Усе дуже просто. На Майдан вийшли ті, хто хотів чесного життя і прозорої влади, ті, хто не втратив волі до свободи. Хто трохи знайомий з історією, той знає: в Україні якщо й траплялися бунти, то переважно козацькі – за свої землі. Тоді як російські, красиво названі в підручниках з історії селянськими повстаннями, мали на меті зміну злого правителя на доброго. Досвід кріпацтва у Росії та Україні непорівнянний: законодавчо кріпосне право було закріплене в Україні 1588-го, через сім років після скасування Юрієвого дня, що спрадавна існував на Русі. У Росії селянські бунти помітно почастішали у XVIII столітті, коли настав апофеоз кріпосництва: кріпаків оголосили нерухомим майном.
Пушкін тільки частково мав рацію: російський бунт не був безглуздим. Нещадним – так, безглуздим – ні. У Росії існувала доволі химерна монархічна свідомість: для селян головною складовою держави був їхній «сход», «мир» – їхня опора, община, основа. Государ, звичайно, залишався найголовнішим, але, попри свою милостивість, далеким, як Бог на небесах. І селянські бунти спалахували насамперед за свою общину, комфорт у власному середовищі. У самозванцях на кшталт Пуґачова люд вбачав захисника, а не революціонера. Уже в ХІХ–ХХ століттях, община почала відмирати, а потім через низку причин і зовсім зникла разом із селянством. Настала епоха люмпенства.
Читайте також: Деспотія vs стихія. Про історичні корені "русского бунта"
В Україні, що пройшла загартування Січчю, колективна, соборна свідомість збереглася краще. Той карикатурний «хохол», який «не з’їм, то понадкушую», народився в люмпенському мозку російського безштанька-ледаря, вже привченого за допомогою більшовиків не поважати чужої власності й пишатись убогістю.
Люмпен, як і раб, теж здатен на повстання. Але він, зазвичай, виступає не за власне благополуччя, а проти чужого, а раб – не за свободу інших, а за те, щоб мати своїх рабів. Якщо в Росії колись і відбудеться бунт, повстання, виступ (не важливо, як його назвати), це буде бунт скривджених, голодних і переможених. І навіть віддалено він не буде схожий на Майдан.