«Разом 12 років. І який маємо вигляд — загадка для нас обох…»
До повномасштабного російського вторгнення вони жили в місті з прекрасною мирною назвою — Мирноград. Сюди, на Донеччину, батьківщину своєї дружини Оксани, Віктор перебрався понад 10 років тому.
Сьогодні Оксані — 50 років, Віктору — 53. Познайомилися в Інституті очних хвороб і тканинної терапії імені В. П. Філатова в Одесі. Обоє втратили зір у дорослому віці: вона — через трагічний випадок (на жінку напали невідомі й облили кислотою), він — унаслідок інфекційного ураження очей.
«Медсестра опікового центру, де я лікувалася, підвела Віктора до мене, поклала його руку на мою і сказала знайомитись», — пригадує Оксана. Розповідає, що лікарі наполегливо намагалися врятувати її очі: дев’ять складних операцій, тривала виснажлива реабілітація. І важке прийняття реальності: здатність бачити втрачено назавжди. Жінка зізнається, що довго ні з ким не хотіла спілкуватися.
«Віктор був наполегливий і делікатний водночас. Приходив просто поговорити. Коли відчував, що не маю настрою, мовчки йшов собі. Умів бути дотепним, підбадьорював. “Їдьмо до мене на Черкащину гусей пасти”, — жартував. Потім ми роз’їхалися — кожен до себе додому — і спілкувалися далі через телефон. Швидко збагнули, що нам цікаво разом та хочемо бути поруч», — усміхається моя співрозмовниця.
Весілля мали скромне, але душевне: з квітами, свідками, невеликим почастунком для друзів. Рідних поставили перед фактом: пішли до РАЦСу, розписалися, а вже потім оголосили про цю знаменну подію. Не всі розуміли й схвалювали їхнє рішення, навіть найближчі. Бо люди — це завжди люди…
Віктор народився в Криму, 19-річним переїхав із батьками до Кузьминої Греблі на Черкащину. Про півострів часто згадує як про райське місце на землі. «Клімат чудовий, море, ліси… Дитинство, юність мої там минули… Друзі, спільні походи. Весело було». У селі на Черкащині працював на фермі трактористом, мав хобі — розводити голубів. Був майстром на всі руки. Таким залишається й нині: попри те що не може бачити, усе робить своїми руками.
До трагічного випадку Оксана працювала продавчинею. Душа товариства, весела, легка на підйом. Мала багато друзів, але після того, як сталося лихо, багато хто з них зник з горизонту. «Я їх не засуджую, значить, такі з них друзі», — резюмує Оксана.
Разом 12 років, але ніколи одне одного не бачили… «Це така нездійсненна мрія — дізнатися, який вигляд у мого чоловіка, — усміхається співрозмовниця. — Подруга моя намагалася мені допомогти, пояснити. Але я так і не зрозуміла до кінця…»
Навколишній світ Оксана й Віктор відчувають нині на звук, дотик, завдяки уяві й спогадам. Так само — «на дотик» — вони відчули війну. І дотик той був пекельний.
«Ніколи раніше не розуміла, що означає вислів “волосся рухається на голові”. Під час обстрілів збагнула»
«Коли о п’ятій ранку 24 лютого 2022 року зателефонувала племінниця Віктора з Кузьминої Греблі й сказала: “Нас бомблять”, ми не повірили. Як бомблять? Хоча розмови про те, що буде велика війна, ми чули з 2014-го, — розповідає Оксана. — У Мирнограді віддалені вибухи лунали давно й регулярно. Але ми навчилися не звертати на них увагу.
Ми, незрячі, живемо вухами. І пересування техніки трасою навесні 2022-го поруч з нашим домом я добре чула. Це було щось страшне: ти не розумієш, чи воно ліворуч, чи за будинком, чи ще тут, чи вже проїхало. Постійне гудіння на нерви дуже впливає. Пішла до лікаря, поскаржилася, що не можу спати. У відповідь почула, що в мене дуже бурхлива фантазія. Бо як я можу знати, що відбувається, якщо не бачу. А були такі моменти, коли друзі, знайомі казали: це добре, що ти всього цього не бачиш, бо то просто жах.
Ми приблизно знали, коли прилітає. Зазвичай о третій ночі. Тож усі чекали, не спали. Прилетіло — усе, можна лягати. Потім почали бомбити місто о десятій ранку. Ну а далі — нескінченно… Біжиш вранці в магазин щось купити — і бігом назад. Питної води не було — проривалися в приватний сектор до криниці. А потім уже страшно стало виходити з під’їзду.
Коли стався перший великий приліт, пів школи рознесло. Так шкода, гарна школа була, незадовго перед тим ремонт зробили… А коли поруч із нами, на шахту, прилетіла ракета — то був кінець світу.
«Лежу на підлозі, і Вітя кричить: «Не надумай вставати!». Тоді відповзла в дальній куток». Так і лежали кілька годин, поки почули, що сусіди по під’їзду ходять. Тільки після того змогли вийти подивитися, що там… А коли влучили КАБом, то нас там, слава Богу, уже не було…»
Вони кілька разів виїжджали з рідного Мирнограда на Черкащину й знову поверталися. Усе ж таки рідні стіни — навіть на дотик — найрідніші.
Але щоразу повернення було важким.
«Заїжджаєш у Донецьку область — і з’являється відчуття, що все чорне навколо. Я не кажу про вибухи, які постійно лунають. Жах відчуваєш на доторк. Ніколи не знала раніше, що це таке, коли рухається волосся на голові. Коли скальп ходить туди-сюди. І потім тут, у горлі, клубком стоїть страх.
Коли ми спускалися в підвал під будинком — туди, де люди консервацію зберігають, до нас навіть собаки забігали й трусилися від страху. Тварини дуже бояться вибухів. Ми ховалися від обстрілів у підвалі, але розуміли, що це не врятує… У страху ти не орієнтуєшся. Не можеш їсти, не можеш спати, скручуєшся, ніби втискаєшся в себе. І якщо будеш постійно в такому стані жити, ти ж можеш збожеволіти. Воно того не варте. Хоч би як шкода було того майна, того дому, особливо, якщо ти 10 років збираєш гроші й робиш ремонт, а потім усе кидаєш… Але минає час і розумієш, що без цього всього можна жити. Головне — жити. Коли ти спиш спокійно, прокидаєшся спокійно…
Хоча додому все одно хочеться… Кого не запитаю зі своїх знайомих, які виїхали, усі прагнуть повернутися. Та Мирноград нині — фактично зона бойових дій… Залишились одиниці: хтось своїх кізочок не хотів покидати, комусь просто немає куди їхати. Сьогодні дізналися про знайомого, також незрячого. Був приліт — і його дім склався, як картковий будиночок. Він там так і лежить під завалами, бо в місті немає служб, які дістали б».
«Добрих людей у світі більше. Бачимо це душею»
У Кузьминій Греблі подружжя мешкає в колишньому будинку Вікторових батьків разом з татом Оксани, племінницею Надією та її двома дітьми. Чоловік Надії захищає Україну на фронті. Мама Оксани залишилася в селі біля Павлограда. «Забрала б її сюди, але хата тісна, місця мало на всіх, — пояснює жінка. — Ми хотіли тут, у селі, дім купити, але на будинок із хорошим побутом коштів поки що бракує».
Оксана й Віктор розповідають, що самостійно ведуть господарство. Мають курей, гусей, котів. «Вітя і цвяхи забиває сам, і ремонтує, дрова пиляє, пічку топить. Навіть шити може. А я перу, готую, прибираю, консервацію на зиму заготовляю, — пояснює Оксана. — Раніше мені окріп у банки допомагали розливати, а тепер призвичаїлася сама. Буває, запитують: “Як ти готуєш, якщо не бачиш?” А я слухаю, як борщ кипить… Знаю, коли час вкидати овочі.
Купили нову електричну духовку — навчилася пекти шарлотку, торти. Ліниві голубці люблю готувати. Капусти нашаткували. Я шинкую, Вітя трамбує.
Часто куховаримо разом з Надією. Ми дружно живемо. Єдина допомога, якої потребуємо, — це сходити в магазин і доїхати в лікарню, якщо захворіємо».
Зі світом вони спілкуються через гаджети зі спеціальними голосовими програмами. «Наші телефони читають повідомлення, контакти записуємо голосом. Ось ви мені телефонували, я диктую: “Юля, зберегти” — і записую ваш номер. Пан Микола — бізнесмен з Києва, який ці телефони продає, — також незрячий. То він з таким гаджетом і по навігатору ходить, і за кордон їздить. У нього і годинники, і ваги, і мультиварки, і пральні машини для незрячих є. Усім цим керують через телефон. Навіть рулетка є для вимірювання. Ми хотіли купити таку, але ще раніше вона коштувала п’ять тисяч гривень — дорого для нас… Єдине, що ми придбали, — апарат для вимірювання тиску з голосом. Ну й телефони — без них ніяк».
Та ще більше ніяк без людей. «Ми дуже залежимо від інших, — продовжує жінка. — Особливо в незнайомому просторі. Якось у Мирнограді вийшла надвір ввечері без палички й телефона. І втратила орієнтир. Сусід побачив, підійшов, провів мене додому.
Узагалі добрих людей у світі набагато більше, ніж злих. Нам дуже допомагають. У дорозі, наприклад. Колись ми потрапили в заметіль, автобус наш стояв довго. То нам незнайомі люди допомогли кімнату в готелі зняти, каву нам купували, пиріжки, а потім квитки».
«Як відчуваємо — добра людина чи зла? По розмові, голосу, — підхоплює Віктор. — Інтонація, навіть паузи в розмові кажуть багато. Душа відчуває, коли щось не те. По тому, як до тебе ставляться. Кілька разів було так, що відчував щось неприємне. Але переважно люди добрі, приязні. Розуміють, допомагають. Хоча я не дуже люблю просити. Стараюсь сам з усім упоратися».
Коли подали заявку на участь у польсько-українському проєкті «Родина Родині», в успіх не дуже вірили, зізнається Оксана. «Довго збирали документи, оформлювали, чекали. Отримали у відповідь два сердечка: жовте і блакитне. “Усе добре”, — сказали нам. Навіть не сподівалися, що допомога прийде так швидко. На кошти від проєкту картоплі на зиму купили, дров заготовили, продуктів запасли.
Знаю, є люди, яким набагато важче… Нас мало хто сприймає як осіб з інвалідністю. Ми ж усе можемо робити, не лежимо прикуті до ліжка. Але ніхто не задумується, як це — не бачити нічого, коли в очах суцільна чорнота. Спробуйте зав’язати очі й так пройти звідси до магазину. Це дуже важко…
Дякуємо всім добрим людям, польським родинам за людяність і підтримку».
«Намагаємось перевертати різні складні моменти, у всьому шукати позитив»
Знімати стрес, каже Оксана, їй допомагають книжки. «Останнім часом підсіла на фентезі. Вітя мій сміється: “У тебе то дракони, то ельфи”. А я в той фантастичний світ занурююся й менше думаю про погане та страхи. Раніше фільми різні дивилася, музику слухала, а сьогодні — тільки казки».
А Віктор знаходить розраду в голубах. Має їх тільки п’ятеро сьогодні, але кожного знає на ім’я, розмовляє з ними, годує. А на запитання, що дає йому силу, відповідає: «Дружина… Характер мені її сподобався від самого початку. Ніжна, добра, лагідна, турботлива. Переживає за мене. Мрію маю одну — тихе, спокійне життя. Набридли вже ці війни. Хочеться, щоб люди жили в мирі, злагоді й радості. А решта все буде. Було б здоров’я».
До того як втратила зір, каже Оксана, вона любила дивитися передачі про подорожі. «Океани, острови, далекі країни, розкішна природа… Світ чудовий. Тільки цього не цінують… А сьогодні читаєш — ураган, торнадо, пожежі. А все тому, що людина втручається у світ природи. Невдячні ми… Але я вірю в краще завжди. Життя триває. Ніколи не треба опускати руки.
А ще знаєте, який метод добрий? Перевертати ситуацію навпаки, у всьому негативному шукати позитив. Казати: поглянь, як добре, тобі пощастило. Ми так і намагаємось перевертати різні складні моменти, ставитися до всього з гумором. А як без цього?
А ще коли чимось зайнятий, то забуваєш, що ти не бачиш. Немає нічого неможливого. Людина до всього звикає. Їй усе до снаги».
