Київська школа анімації завжди мала впізнаване обличчя. Створені на українських студіях фільми вирізнялися поміж радянських мультиплікаційних стрічок самобутністю, іронічністю та легкістю. Вони й досі не втратили свого глядача, про що свідчать перманентні перевидання старих збірок вітчизняної анімації. Особливо це стосується серії мультиків «Усе про козаків», розпочатої фільмом «Як козаки куліш варили» у 1960‑х, – популярність цієї гумористичної епопеї випробувана роками й кількома поколіннями. Вже майже не залишилося тих, хто створив колоритні образи довганя, коротуна й силача, які постійно потрапляли в неймовірні ситуації. Оператор Анатолій Гаврилов – один з творців відомого анімаційного серіалу. Окрім «Козаків» його камера зафіксувала чимало мультфільмів, які здобули численні міжнародні нагороди й стали класикою жанру. Гаврилов упевнений, що київська школа анімації наразі не знищена, – вона й далі живе в людях, які передають свої знання наступникам. Однак їм доводиться використовувати цей досвід лише уривками, оскільки українська кіноіндустрія залишається поза увагою держави.
Колись «Київнаукфільм» була найбільшою науково-популярною студією в Європі. Вона славилася на весь світ. Студію організували перед війною, в 1941 році на базі Київської кінофабрики. «Київнаукфільм» займалася неігровим кіно, здебільшого навчального спрямування. Звісно, в той час робили й пропагандистські фільми. Також знімали стрічки про тварин, техніку, фізику. Пам’ятаю, ми створювали навчальні мультиплікаційні картини про електричний струм для школярів. Загалом, на студії знімали близько 400 фільмів на рік. Я потрапив туди зовсім молодим, після закінчення школи. Якось відставний офіцер – військовий кореспондент сказав мені, що на київську студію навчальних фільмів набирають помічників оператора. Ми прийшли туди, нас моментально оформили, й наступного дня я вже вирушив у відрядження.
Робота помічника оператора здебільшого полягала в тому, щоб тягати важку апаратуру. Камера важила близько десяти кіло, плюс штатив, акумулятор, об’єктив. Після відрядження я вже влився в колектив, мені на студії сподобалося. Попрацював там до 1952 року, доки не мобілізували в армію, а коли повернувся, мене офіційно оформили асистентом оператора.
.jpg)
У ті часи було дуже складно стати оператором. Треба було пуд солі з’їсти, щоб дорости до цієї посади. Найпершим складним випробуванням стала зимова зйомка на металургійному комбінаті на Донбасі. Ми тоді мали зняти цілий фільм, я відповідав за установку експозиційного режиму, мав вчасно навести фокус, зробити проби, а параметри були серйозні. Після таких двох фільмів отримав другу категорію асистента оператора. На той час організувався мультиплікаційний відділ, де зібрали художників, молодих випускників інститутів. Мене туди перевели, і я почав займатися мультиплікаційною зйомкою. Анімація була незвіданим полем, новим і цікавим.
Старе мультиплікаційне кіно дуже відрізнялося від звичайного. Якщо там натиснув на кнопку – дві-три секунди, й кадр уже є, то в мультиплікації специфіка інша – одну секунду екранного часу треба було знімати від однієї до трьох-чотирьох годин – залежно від складності сцени. Це дуже копітка, ювелірна робота. Тоді було дві провідні масштабні студії анімації – Московська та Disney. У них усі вчилися. Перекладали фахову літературу, статті, брошурки. Я знімав дуже багато матеріалу – поставу, міміку людей – усе, що могло знадобитися в анімації. В Disney завжди було реалістичне зображення руху, й ми намагалися їм у цьому уподібнюватись. А потім уже почав вимальовуватися власний стиль. Коли ми зробили перший фільм, він був трохи наївний, але досить симпатичний за рухом. І вже в 1963 році наша стрічка «Ведмежа і Той, що в річці живе» режисерки Алли Грачової здобула гран-прі на фестивалі в Чехословаччині.
На студії «Київнаукфільм» створювали якісні фільми. Тоді не було картин нижче другої категорії. До того ж, у радянські часи ми усвідомлювали, що анімаційні стрічки можуть впливати на суспільну мораль. «Впливати» не обов’язково в негативному сенсі, адже мультики несли добро, любов до ближнього, повагу до старших. У кожному фільмі були свої зерна, що проростали в свідомості людей.
Мультики про козаків і досі популярні, оскільки вони добрі. Коли нам принесли сценарій, режисер Володимир Дахно з аніматорами створили три головних персонажі – й вони одразу всім сподобалися. Перший мультик козацької серії зробили в 1967 році, останній – у 1990-х. Потім ще були спроби відродити цей анімаційний серіал. Тоді ще жив Дахно, й ми відзняли 25% чорнового матеріалу «Як козаки криницю копали». Але не було державної підтримки, й усе це вщухло.
Київська школа анімації була дуже потужна. Вона ніколи не стояла на місці, режисери, аніматори постійно розвивалися, стежили за тенденціями, експериментували, досягали чогось. Ми весь час шукали щось нове. Був певний вплив празької, югославської шкіл. Володимир Дахно, Давид Черкаський, Євген Сивокінь прийшли в студію мультиплікаторами. Це люди, котрі схоплювали все на льоту – будь-які нові форми. Вони почали створювати роботи, цілковито різні як за малюнком, так і за змістом, які завжди мали авторське обличчя. Попри те що зараз усе заглухло через брак фінансування, не можна сказати, що київська школа анімації повністю знищена – вона залишилася в людях, котрі передають свій досвід молодим. Ці знання не можуть зникнути, розчинитися, тому залишається надія, що все колись таки відродиться.
Раніше анімація була складним мистецтвом. Треба було відзняти багато матеріалу, ідеально відшліфувати всі рухи, перевірити кілька разів чорновий матеріал, виправити недоліки, а вже потім промалювати й перенести контур на целулоїд, розфарбувати, знову перевірити й віддати на зйомку. Наступний крок – монтаж, звести докупи малюнки, музику, репліки та віддати в друк до лабораторії.
Зараз студія «Київнаукфільм» називається «Національна кінематека України». Був один режисер, який її так назвав, чому, певно, й сам не знає, а ми тим більше. Цю установу складно назвати наступницею «Київнаукфільму». Це й не приміщення для збереження архівів, адже їх практично немає. Після розпаду СРСР частину українського архіву повернули з Москви (ми, коли здавали готову роботу, вихідні матеріали обов’язково передавали туди на збереження). Деяку продукцію – кіно- та фотозйомки – залишали в нас на студії, але ж її якось потрібно було зберігати, а тоді виникали проблеми то з електропостачанням, то з опаленням. У нас лежало багато унікальних матеріалів наукового спрямування, підводних, повітряних зйомок – і все це зникло. Зараз студії практично немає, коли нас скоротили, ми почали працювати над проектами за договорами, в штаті майже ніхто не працює.
Нам не потрібно нікого мавпувати. Краще створювати свою анімацію на вже напрацьованій базі. Проблеми в талантах немає – зараз є багато енергійних людей, здатних створювати чудові роботи. Молодь щось намагається робити: Сахалтуєв-молодший організував студію, Степан Коваль час від часу тішить новими мультиками. Однак здебільшого молоді українські аніматори змушені працювати за кордоном або тут виконувати замовлення з інших країн, оскільки вони гарні фахівці й не вимагають за свою роботу великих грошей (у нас усе дешевше – і павільйони в студіях, які здають під зйомки реклами та серіалів, і послуги людей, котрі працюють у кінематографічній галузі). Ніхто не бажає сидіти й чекати з моря погоди – доки профінансують вітчизняний проект.
Торік ми створили з Євгеном Сивоконем чудовий фільм «Врятуй і збережи». Хоча доля стрічок, що їх у нас виробляють, сумна – зробили й поклали на полицю. Єдине, що рятує – фестивалі. Але ж треба зробити кіно для масового глядача, щоб це був цілісний твір, який давав би результати.
Ми ще не доросли до потужних приватних анімаційних студій. Тому цим має опікуватися держава. Наразі наші аніматори змушені виживати, хто як може – хтось робить мультиплікаційні вставки в рекламах, хтось малює комп’ютерні ігри. Студія «Борисфен» жевріє. Після того як її очолив Тома Дигар, там створювали переважно анімацію для французьких проектів. А зараз немає навіть цього. Якби в нас була державна мережа прокату, все було б по-іншому, це могло б навіть відродити українське кіно. Раніше ж кінематограф приносив колосальні доходи, більше давали хіба що горілка й цигарки. Існували кінотеатри, які крутили виключно мультфільми.
Наша влада не усвідомлює важливості анімації. 3D по суті зробило революції у мистецтві оживлення, з ним більше можливостей і менше часових затрат. Тож технічні можливості дозволяють доволі швидко створювати якісні стрічки. Можна було б робити анімацію для шкільних програм, якби її замовляли. Й хоч усі прекрасно розуміють необхідність подібних проектів, але далі розмов нічого не рухається. Зараз якщо ми робимо хоч один фільм на рік – це вже результат. Ось Мінкульт обіцяв гроші на виробництво повнометражного фільму, але якщо вони дадуть їх у кінці року, що з цього? Їх же не реалізуєш. Дивно, але навіть у 1990-ті було легше працювати- тоді хоч якось фінансували анімаційні стрічки.
[1679]
БІОГРАФІЧНА НОТА
Анатолій Гаврилов
1932 р. – народився в місті Києві
1950 р. – став помічником оператора на студії «Київнаукфільм» (1955 р. – асистент оператора, 1967 р. – оператор)
1967 р. – вступив до Всеросійського державного інституту кінематографії імені С. Герасімова
1969 р. – перевівся до Київського державного інституту театрального мистецтва імені І. К. Карпенко-Карого
1972 р. – член Спілки кінематографістів
1988 р. – лауреат Шевченківської премії
1996 р. – викладач Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого. Як оператор працював над 165 стрічками.