Саме так «багатіли» свого часу ті, кого згодом більшовицька влада, тавруючи куркулями й ворогами народу, вивезла вагонами в Сибір. Так жили його предки, і так живе він.
Реінкарнація «куркуля»
«Я вісім років у аграрному бізнесі. Раніше всяке було, але цього року твориться повний «бєспрєдєл», – фермер помітно роздратований. – У мене сьогодні поїхала машина в Бобровицю, це за 100 км. Маємо там контракт із комбінатом хлібопродуктів. За 100 км «КамАЗ» віддав даішникам 400 грн. Яка буде собівартість цього зерна… Воно на КХП гривню коштує.
А ще сушка, збирання, ця «данина» на дорогах, та й не тільки там…»
Іще зі школи Григорій Ткаченко прагнув працювати на землі. «Я селянин із діда-прадіда. По батьковій і материній лінії всі мої предки розкуркулені. Тоді треба було здати те, що ти непосильною працею нажив, і зберегти своє життя й сім’ю, але ми ото всі такі вперті, – іронізує Ткаченко. – Там пів-Сибіру моєї рідні. Ніхто не повернувся. Жахливі були часи. Коли в радянській школі писали твори про те, ким хочеш бути, то я вказував, що збираюся стати трактористом, хоча мріяв – агрономом. Тоді агроном асоціювався мало не із заступником голови колгоспу, а як ним зробитися синові тракториста й телятниці? Це ж як в анекдоті: лейтенантом син може бути, капітаном і полковником теж, а генералом – ні, бо в генерала є свої діти».
Але Ткаченко таки став агрономом. У 15 років пішов учитися в Бобровицький радгосп-технікум, згодом закінчив іще й Сільськогосподарську академію (нині Національний університет біоресурсів і природокористування України). Потім устиг трохи попрацювати в колгоспі, побути бригадиром, управляючим і зрештою «дослужився» до омріяної посади, але… «Маючи вищу освіту, сім’ю, діток, я заробляв тоді головним агрономом у товарному еквіваленті дві булки за день. Існувати на такі кошти було неможливо. Але з часом з’явилася надія. Після земельної реформи Кучми 1999 року почалося паювання майна й наділів. На той час нововведення сприйняли як довгоочікувані, дуже велика кількість людей кинулась до землі. Тоді ще була якась інфраструктура, основні засоби, оборотні кошти, можна було якось працювати. Але, протрудившись рік-два, розчарувалися, просто не вписались у цю колію, не змогли вести аграрного бізнесу. Тяжко було. Ніхто ж не працюватиме собі на збиток».
Однак Ткаченко не здався. На початку 2003-го, маючи коня й двох корів, позичив у сестри $200, узяв земельні паї (свій і дружини – разом трохи більше ніж 6 га). Посіяв ячмінь. «Нормально вродило, не обділив Господь Бог. Я віддав гроші, і ще якась сума залишилась». Тоді отримав іще паї тестя й тещі, взяв у борг уже $2500, купив трактор ЮМЗ, плуг і причеп, обробив землю, і знову не лише розрахувався з боргами, а й мав прибуток. Фермер возив до Києва картоплю на продаж: «Підіймався о 2:00, бо ж о 3:05 була нічна електричка. Дружина мішки до станції підвозила конем. Поїзд стоїть хвилину, за цей час треба було їх укинути, потім у Ніжині пересадка на іншу електричку – знову перекидати. Приїжджали в Дарницю (район столиці. – Ред.), де тоді був напівоптовий ринок. Там 2 км ту картоплю доводилося тачками тягти, тому гуртувалися, бо самому важко. Один стеріг товар, другий тягнув, третій на базарі…» Це були складні часи, згадує фермер: «І фізично, і через приниження».
Сумні перспективи
Коли справа пішла, люди сприймали досягнення Ткаченка по-різному. Фермер вирішив стати депутатом райради. Каже, що подався в мажоритарники, аби зробити маленький аудит: «Я розумію людей, які голосували не за мене, а за представників політичних сил, але не збагну тих, хто був проти всіх. А їх у селі назбиралося 27. Хоча тут немає жодного, хто не звертався б до мене з тієї чи тієї причини. Чим можу, тим допомагаю. Колись моя бабуся казала: роби так, щоб не втомився, і їж так, щоб не вдавився. Можна, звісно, за рахунок цих 35 людей, які в мене працюють, недоплативши їм по 100 грн, назбирати 3,5 тис. Але ж це один раз».
Тільки от чи працюватиме його велике господарство й надалі на повну силу та з користю, нині під питанням. «Рік тому я ще щось планував, збільшував штат, щось будував, розширявся, а на 2014-й у мене в планах згортати виробництво. А це означає зменшувати надходження в бюджет. У нас усі люди оформлені, всі своєчасно отримують заробітну плату. За вісім років існування мого підприємства я жодного дня не прострочив платежів за податковими зобов’язаннями, за відсотками банківських кредитів». Каже, ще торік, зібравши урожай і провівши моніторинг грошових надходжень, розподіляв куди їх спрямувати, що купити, реконструювати, кому допомогти.
А цього року єдине питання: як покрити накопичені борги? «Страшно і безперспективно дивитися в майбутнє, – каже Ткаченко, – бо його немає».
«Уся наша біда від корупції, – вважає фермер. – Корупційна мафія всунула свої щупальці всюди. Такі мутні часи настали, що навіть не знаю, яким завтра буде день, що нас очікує і що буде з державою. У нас величезний потенціал, треба змусити українську економіку працювати на себе. Скільки щороку відходить чорних грошей у офшори? Якби відтоку не було, то створювались би робочі місця, і наше «благополуччя» й сьогодення були б не такими жахливими».
Ткаченко нарікає на величезну кількість контрольних органів: «67 чиновників можуть прийти до мене, заламати руки і сказати: дай гроші. Про що можна говорити, про який розвиток, коли стільки дармоїдів ходить? Я знаю європейців, у мене в ЄС багато друзів-фермерів. Найцінніше в Європі – це повна чи майже повна відсутність корупції. Коли агробізнесмен навіть платить гроші, то він це робить, щоб пришвидшити якийсь процес, а ми – самі не знаючи за що». Утім, на питання, чи хочеться все покинути й емігрувати, Ткаченко признається, що покинути іноді хочеться, але виїхати за кордон – ніколи.
Жертви корупції
«Зі свого боку, ми віддаємо гроші на розвиток чиновництва, але не маємо ніякої підтримки держави, – каже Ткаченко. – Я багато країн у світі об’їздив. Нещодавно повернувся із Франції. Наскільки там усе просто! Якщо їхній фермер узяв кредит близько €1 млн під 4,2%, то 2% йому погашає держава. Отже, він має позику під 2,2% річних. Я зараз користуюся кредитом під 24%. Є різниця? Плюс там господарство отримує дотації близько €300 на гектар. До того ж у Франції кожен фермер має на 60–80 голів худоби маленький переробний завод, який від тих корів стоїть буквально за 15 м. А в нас зараз побудуйте міні-завод. Це ж неможливо! Та спробуйте бодай отримати документацію на 10 соток землі, не кажучи про щось складніше. То як нам розвиватися, якщо такі бюрократія і корупція? Щороку все тільки ускладнюється. Від 1 січня 2013 року фактично неможливо зареєструвати фермерське господарство, настільки все заплутано. Треба щось кардинально міняти. Чиновники цим не переймаються, або, може, й прагнуть звести нанівець усе наше сільське господарство. Ви знайдіть десь зараз у нас екологічно чистий здоровий продукт. Масло без сметани виробляється, ковбаса без м’яса, скоро хліб випускатимуть без борошна, бо це доволі-таки затратна частина».
До посадовців у фермера особливий «пієтет». Вочевидь, вони для нього є одним із найбільших лих, яке заважає розвиватись і йому, і державі: «Чиновник, коли приходить до влади, знає, що він не вічний і хапає скільки можна». Ткаченко є першим заступником обласної асоціації фермерів і головою районної, тож йому доволі часто доводиться спілкуватися з такими персонами: «Кажемо, люди добрі, що ж ви робите, ви ж задумайтеся! Готується земельна реформа. Ну сказали б, що земля через рік-два буде комусь там продана, чи китайцям, чи комусь там іще, – так ні, всі говорять, мовляв, законодавство у нас підганяється так, щоб на землі працювали українці.
А тим часом села гинуть. У містах наркоманія, алкоголізм, проституція. Далі так піде – в нас станеться не економічний, а соціальний вибух».
На земельну реформу фермер має свій особливий погляд. Хоч як це дивно, він категорично проти продажу наділів: «Я противник того, щоб земля була товаром. Ви ж розумієте, звідки така зацікавленість нею в латифундистських компаній. Вони акумулюють її з однією лиш надією – колись продати якомусь великому іноземному капіталу. Тому варто сказати так, як записано в Конституції: земля є надбанням держави і народу. Довгострокова оренда – будь ласка. На 10 років бери, добре хазяйнуєш – продовжуй, погано – відберемо. Питання були б ліквідовані. Ми поставили б в однакові умови що фермера з Лукашівки, що олігарха з Києва».
А ще Ткаченко переконує, що великі агроімперії приречені більшою мірою, ніж малі фермерські господарства. «Ви подивіться, вони постійно один одного перекуповують. Це суцільна плутанина. Вони неконкурентоспроможні проти таких господарств, як у мене. Крім того, латифундії – це стимулювання іноземного виробника, адже на сотнях тисяч гектарів вони застосовують надпотужну техніку, вироблену в країнах, де її ніколи не дозволять використати. Середній розмір німецького фермерського господарства 34 га. І ви уявляєте що 300–500-сильний гігант виїжджає на тамтешнє поле. Та його там екологи затоптали б. А все виробництво таких гігантів спрямоване на Україну, бо тут є Бахматюки, Губські, інші олігархи, яким це вигідно. Щоб досягнути сьогодні високого рівня рентабельності й продуктивності, треба мати тисячу, півтори тисячі гектарів землі. Максимум три. А латифундистські компанії, які є в Україні, мають і по півмільйона гектарів. І це тоді як у державі лише 30 млн орних земель. У Польщі максимально дозволено акумулювати 18 га, в Німеччині – 34 га, у Франції – 76 га. Але це Франція, де 5% чи 6% сільського населення, а в нас 30%, а в Чернігівській області 50%, то як їм жити?»
Незважаючи на проблеми й незрозуміле майбутнє, Григорій Ткаченко не шкодує, що став фермером. Каже, для нього це більше ніж бізнес. «Мені 46 років і все моє свідоме життя пов’язане із землею». Дуже сподівається, що справу продовжить молодший син. Хоча, схоже, на сто відсотків у цьому не впевнений.
На прощання просить наголосити на одній дуже важливій, на його думку, деталі. «Напишіть це: в домовину ніхто нічого не забере. І п’ять годинників на руку не почепиш, і на п’яти автомобілях не їздитимеш. Усього ми на цім світі не збагнемо й не вхопимо. Всі ми рівні перед Богом». А ще, каже, якщо в Україні всі раптом навчаться говорити правду, то ми змінимося на краще.