життя — це щоденна вічність
закручена у спіраль
не втиснеш усю її в вірші
не вислизнеш з неї
на жаль
Цими вихідними в Києві виступив поет Іздрик. Жовтневий палац був повний. Але були й вільні місця. Публіка чекала віршів, Юрко більшою мірою виступив зі стендапом про те, що «життя гівно» і «людина зроблена з гівна і палок». Присутні почули про кілька життів, які прожив сам Іздрик (літературного редактора, алкоголіка, поета), про його музу Лєну («Лєна, знаєш, твоє волосся…»), про перемогу над алкоголізмом, про те, як почати писати вірші, коли тобі за п’ятдесят, і як писати по одному віршу щодня, про розмисли над народженням, смертю, ентропією («усюди хаос, усюди клята ентропія»), про складну долю жінок, самотність («самотність — це, мабуть, тепер найкраще»), про сенс (або його нестачу) життя («і життя наче вічно нікчемно мале»), про кохання («і щастя своє віднаходжу над прірвою»), секс («хоч би з ким ти не спала»), жінок, інших поетів (Жадану треба дати Нобелівську премію), бога («бо більше від бога у світі — нічого, лише безталанна оця круговерть»).
із минулих життів ти виходив немов з хвороби
не прощаючись — мляво махнувши рукою
залишаючи все що колись нерозумно накоїв
забираючи волю і рештки людської подоби
Звісно, Іздрик геній. Хоч він сам так і не вважає, а тих, хто так думає, називає шизофреніками. Для мене (певно, я теж шизофренік) його геніальність не в стендапі і не в усьому цьому моральному (чи антиморальному) спічі, який він проголошував. Прокламації мені не зайшли. Бо, як пише сам автор в одному зі своїх віршів, «той, хто говорить, що любить тишу, робить зазвичай це дуже голосно… сам вибухає вогнями, сиренами». Хотілося більше віршів і менше суб’єктивної життєвої філософії. Геніальність Іздрика в його поезії, а ще в тому, як він її читає. З надривом, хрипотою, «ніжно і ліниво». Я спіймав себе на думці, що ніхто, окрім нього, не може так виголошувати його вірші. В усіх інших, хто намагається це робити на ютубі, фейсбуці, тіктоці тощо, виходить абсолютно не так. Моя порада всім вам: читайте вірші Іздрика своїм коханим (або собі, якщо закохані в себе) на прогулянці в парку, у кафе за філіжанкою кави. Не читайте їх на камеру і упаси вас бог заливати свої версії прочитання в соцмережі.
Все що говорю я — майже без значення
Важить лише те що схочеш почути
Важить лиш те що ти зможеш побачити
Й те чого ти не зумієш забути
Не замислювалися, чому кожен свій вірш Іздрик починав словами: «а тепер послухайте, як його читаю я»? Хтось міг би вигукнути (заперечуючи постмодерністську тезу), що «автор таки не помер»! І Можливо, у випадку з Іздриком він матиме рацію. Допоки автор живе — намагайтеся слухати його версію вірша, оповіді. Бо, коли він помре, усе його «багатство» лишиться на розгляд численних інтерпретаторів. І нехай тексти поетів (живих класиків) уже самі по собі живуть і розвиваються серед їхніх шанувальників (як каже сам Іздрик: «якийсь вірш вибився в люди, якийсь став наркоманом»), ніхто не може читати їхні вірші так, як роблять це самі автори. Дякую Юркові за те, що ми маємо: «Молитва», «Nothing but sex», «Амнезія», «Джуманджі», «Be like bee», «Dog style», «Інший», «Time out», «От же ж».
і ніхто не підкаже, де пекло, де рай,
і ніхто не віддасть на відріз голови,
все давно ампутовано — ну і нехай:
хочеш жити — вмирай, хочеш вмерти — живи.