У Харківському драматичному театрі імені Тараса Шевченка «Березіль» відбулась прем’єра оновленої версії вистави «Шевченко 2.0» за п’єсою драматурга Дмитра Тернового у постановці режисера Олександра Ковшуна. Ідея постановки належить Борисові Гриньову.
Вистава, створена в Харкові, що перебуває під постійними ворожими обстрілами, за задумом драматурга мала розповісти про феномен особистості Кобзаря. Не в традиціях минулих часів, а як про справжнього живого чоловіка, максимально наблизивши цю величну постать до подій наших днів і кинувши у вир нинішньої трагічної історії України. Автор розвінчує холодний міф про совість нації, пророка й натомість являє глядачам теплий людський образ «…і пророка, і франта, і генія, і коханця… зовсім не того зашкарублого дідугана з вусами, образ якого нам довго нав’язували».
Рядок жанрового визначення вистави трохи задовгий, проте точно визначає емоційне підґрунтя для сприйняття постановки: «Це фантазійний простір, де за парадоксальною логікою сновидінь перетинаються факти у біографії Тараса Шевченка, викладені ним в особистому щоденнику, та алюзії на події сьогодення…».
Шевченко – Валерій Брильов, Піунова – Інна Островська
«Мені тринадцятий минало…» — всі вчили цей вірш Шевченка в межах шкільної програми, не надто заглиблюючись у суть написаного, зчитуючи перший найлегший шар долі поета й заучуючи вчительські штампи про важку кріпацьку долю хлопчика. Виразна сцена — вигадані школярики лякають сценічного Тараса Григоровича своїм байдужо-традиційним викладом історії дитинства маленького Тарасика. Перекрикуючи їхній піонерський запал, він вигукує: «Я не те хотів сказати!..». Але кому то цікаво? Ця сцена могла б слугувати зачином вистави, але виникне вона дещо згодом.
А поки міф і людина, поет і його внутрішній голос, пам’ятник і реальний чоловік з двох сторін куліс стрімлять одне до одного. Тараса (Валерій Брильов) виносить у порожній простір сцени наче вітром епох. «Напрочуд дивний сон мені приснився…» Він розбирає розкидані підлогою аркуші паперу і так повертається подумки до описаних колись у щоденнику подій. Отже, глядач опиняється у дивовижному фантасмагоричному просторі шевченкового життя з божевільними картинами світу в їхній безжальній тяглості.
Сценографічним образом темного огрому сцени художник Костянтин Пономарьов робить залізний задник зі стилізованими дверима-комірками. Це такі собі вічка часу, що активно використовуються в дії: трансформуються, розсуваються, відкриваються на різних рівнях, голосно перегукуючись металевим грюканням. Актори органічно обживають цю конструкцію-образ, який має декілька промовистих асоціацій — це і залізна завіса між двох світів, і заслона від свободи й здорового глузду, і посічена осколками снарядів стіна будівлі. А ще це місце вигаданого чистилища, в якому опиняється Шевченко, аби з пам’ятника перетворитись на живу людину.
Рядовий – Антон Гусак, дружина рядового – Марина Агеєнко
Сценічна дія не має лінійної сюжетної оповіді. П’єса, написана у вигляді діалогу з часом, дає простір фантазії режисера, й Олександр Ковшун вигадує оживлення давніх подій. Режисер користується записами Кобзаря як компасом у цій глобальній подорожі історією життя митця, в якій відбилась історія всієї України. Він ніби «гортає» сторінки щоденника Тараса, зупиняючись на найцікавіших, знакових моментах інтимних записів поета, що з плином часу втратили свою таємність і стали документом епохи. «Гортає» — і яскраво театралізує описані події, надаючи сценам потужної асоціативної енергії, метафоричної сили впізнавання ситуацій. Епічний стиль режисера існує на стику класичного традиційного театру і пошукових модернових течій. Сучасне оригінальне трактування сценічних прийомів і акторської гри, втім, не підкоряється традиційному — воно його переважує й вигідно підсвічує, віддаючи данину українському театру й перш за все, звісно ж, курбасівським традиціям. Таке тонке й точне чуття режисера народжує стильну емоційну виставу. Розумну, насичену енергією пошуку, побудовану на істинній театральній природі, з вишуканим естетським шармом, здатним відкрити глибокі сенси піднятої драматургією теми. Жива, рухлива структура вистави пульсує думками, відчуттями, дає поживу для емоцій і розуму.
Розмірковуючи над побаченим, я дійшла висновку, що вистава з таким художнім посилом могла з’явитися саме зараз і що це духовне послання найкращим чином зможемо зрозуміти саме ми сьогоднішні — настільки нерв вистави співзвучний часові сучасної України.
«Чи нема країни, щоб загарбать і з собою взять у домовину…». З цього Шевченкового рядка, зачину дії, сформується наскрізна ідея, проведена через виставу — віковічне протистояння України з північним сусідом, конфлікт світобудов двох країн.
Основа кожної сцени — ігрова стихія, і вони існують як окремі мініспектаклі з власною потужною кульмінацією. Шляхом вдалого з’єднання цих мініспектаклів режисер виходить на цілісний, об’ємний твір. Тарас — і оповідач, і дійова особа кожної історії, і сторонній спостерігач із відстані часу. Ось він згадує про своє колишнє кріпацтво — і розгортається сцена з химерною істотою з екраном телевізора замість голови. Простір сюрреалізму, фантасмагорії, абсурду заповнює сцену, темним мороком тягнеться з часів Шевченка до теперішніх днів… Ця зловісна потвора чудернацько рухається, сичить, мов гадюка, фрази, що намертво приліпилися до того, хто їх сказав: будемо мочити в сортирі, якби бабуся мала певні статеві ознаки, вона б була дідусем, наші кордони ніде не закінчуються. Вона обходить по колу людей, що мовчки «внімають» — стан деградації «насєлєнія» таки наявний! Метафора образу пропагандиського рашистського зомбоящика знайдена точно, моральне кріпацтво цієї країни нікуди не ділось, просто видозмінилось.
Сцена весілля
Образ війни — на всі часи. Потяг, чоловіки з валізами, жінки у розпачі проводжають їх. Крики і плачі жінок підсилюються гіпертрофованою патетикою моменту прощання. Солдати приречено відправляються в топку історії. Режисер будує дію так, що чоловіки по черзі повільно спускаються під сцену. Фатум виразно демонструє постать когось інфернального в чорному каптурі. З лиховісними гримасами кожному вслід він із грюкотом сипле з відра вугіллячка у цю прірву вогняного забуття… І звучить невблаганний відлік-стукіт коліс потягів. Потяги війни… Колись ми знали про них із фільмів і книг, а нині й самі стали пасажирами тих печальних потягів, що везуть українців далеко від батьківщини.
Далі — розповідь Тараса про початок служби у засланні, де він разом з іншими служивими вислуховує запитання його благородія. Оголені, безправні чоловіки стоять, тримаючи шайки для бані, приречені на абсурдність системи. Карикатурному пігмею — його благородію — потрібен ослінчик, щоб дотягнутися до кожного солдата зі своїми дурнуватими запитаннями під не менш дурнувату російську пісню. Коло часів раптом розмикається, і замість миття чоловіків обприскує з дезінфектора фігура у захисному костюмі. Отакий привид Чорнобиля…
Подібна багатошарова асоціативність притаманна всім сценам, що виникають зі згадок головного героя. У діалозі з пам’ятником собі (Олексій Грідасов), вдягненис у промовисте жовто-блакитне вбрання, Тарас заперечує будь-який пієтет щодо власної персони, іронізує і демонструє здоровий глузд у ставленні до слави. В їхній суперечці виникає фраза, що стає містком у сьогодення — за російською культурою йде російська армія.
Сцена танцю курчат
Сцена з вигаданим вагоном харківського метро, куди заходить здивований Тарас і де дівчата, що їдуть з ним (Марина Агеєнко, Єлизавета Дубровська, Інна Островська), раптом перетворюються на курчаток і виконують веселий танок пустотливих курочок, вражає гумором цього пластичного жарту. Бешкет такий галасливий і милий, що хочеться назвати їх модним після цьогорічного радіодиктанту словом «пітятка». Водночас мінівистава «весілля офіцера російської армії» — це справжній бенкет акторської майстерності й можливостей творчої імпровізації (Віталій Мізяк, Ірина Роженко, Андрій Борисенко, Віолетта Яковчева). Досконала техніка виконання й виразний режисерський малюнок створюють галерею страхітливих, гіпертрофованих до безглуздя персонажів, вигляд яких піднято на найвищий щабель карикатурності. Пияцтво, дурість, обмани, кокошники, специфічні родинні цінності, нічого не змінилось із часом… на болотах.
Сцена весілля
Загалом структура всіх сцен базується на пародійному, глузливому, саркастичному. Події в них вибухають насмішкою, тонким гумором, гротеском у зображенні персонажів. З якою жартівливою елегантністю створено образ гендляра Торговця (В’ячеслав Гіндін), що доставляє замовлені товари у загублений у степах Новопетровський форт, де перебуває Шевченко! Актор віртуозно ліпить характер пройдисвіта, фіксує свій швидкий біг впізнаваною позою бога торгівлі. Золоті крильця на капелюсі, в руках — велика картата базарна сумка. Кумедність і зухвалість цього персонажа влучно доповнює загальну галерею образів, що творять гармонію змісту й форми яскравою театральністю.
Подібна насичена іронічна еквілібристика філігранного акторського виконання представлена в сцені знайомства Шевченка з новоприбулими офіцерами. Знову реальності часу існують паралельно. П’яні офіцери в далекому киргизькому степу… дивляться футбольний матч, де проти російської команди грає форвард української Андрій Шевченко. Протистояння безправного солдата Тараса Шевченка «моральній гидоті» вкрай нетверезих вояків вирішено масштабною сценою, де Тарас, хоч і у заглибленні сцени, та є центральною фігурою, купка п’яниць збоку, конструкція задника слугує екраном для демонстрації футболу. Ведеться абсурдний діалог про хохлів — двох Шевченків. Тут режисер повною мірою представляє «злий стьоб над алкореаліями сусідньої країни…»
Трагічна доля поета бринить на найвищій ноті відчаю. Втім, вистава працює на те, аби, нівелюючи бездушну «монументальність» Кобзаря, домагатися того, щоб Україну в світі знали не тільки за прізвищем футболіста Шевченка.
Кожна сцена має свій кульмінаційний пік. Та все ж, якщо говорити про кульмінацію всієї вистави, то для мене це був епізод з земляком Скобелєвим. Її вибудовано на емоційному контрасті. Затемнена сцена, Тарас і Земляк (Олександр Вірченко) сидять обабіч авансцени, співають… Тиха українська ніч… А потім розповідь про цього земляка з херсонських степів, якого по-звірячому прогнали через стрій. Емоційно-напружена картина: в димі й кривавому мороку світла на передньому плані — фігура солдата з оголеним торсом. Під звуки пісні та гучні удари актор виконує пронизливий пластично-трагічний етюд, у якому передано біль і непокору. Удари лунають і лунають, вони сприймаються як наруга над усією Україною через цього безправного кріпака. І знову постановник розмикає коло часів, і актор, піднявшись із підлоги вже у військовому строї, стане з цигаркою в руці, як наш полонений, розстріл якого рашистами вразив увесь світ. Так само, без патріотичного пафосу, перед смертю він промовить останнє «Слава Україні!». І раптом, виходячи з образу — бешкетно, чисто по-акторськи попросить у глядача з першого ряду прикурити… Подібні знахідки — просто театральна розкіш, гурманство!
Сцена в чистилищі, де вища сила в образі лікаря-психотерапевта (В’ячеслав Гіндін), для сміху з дзеркальцем отоларинголога, ставить запитання відразу двом іпостасям Шевченка, захоплює фантасмагоричністю того, що відбувається. Виразні ознаки пародії, якою досконало володіють актори, яскрава стихія нуртує, вирує, захоплює простір. Шевченко переконаний на вищому суді: я хотів би виглядати таким, як я є… справжнім, а не «Тарасом нерукотворним».
Прикметно, що всі актори працюють без взуття. В такому рішенні є своєрідна точність щодо втілення саме цього матеріалу, це дає відчуття справжності персонажів, якоїсь їхньої первозданності…
Таким самим справжнім постає Тарас у своїй останній любові до Піунової (Інна Островська). Кохання, вразливість, Шевченко — наче оголений нерв… На заднику — відео, де сучасні українські воїни не воюють, а танцюють… Як це життєствердно! Тарас у ніжному пластичному висловлюванні рухається навколо своєї коханої, романтичний присмак цієї сцени вражає. Піунова стоїть у крижаній байдужості, а поет благоговійно малює у повітрі її портрет. Крізь рожеві окуляри, в маренні власних бажань Тарас не бачить очевидного, і відчай зрештою збиває його з ніг. Навіть у снах доля не подарувала йому щастя.
Сцена пропаганди
У фіналі на гострі запитання нашої сучасниці, Ведучої (Віолетта Яковлєва), з якою Тарас пройшов вулицями зруйнованого Харкова, про його творчість у Російській імперії, поет пропонує не відповідь, а приголомшливу дію. Наскрізною ідеєю, що червоною лінією з’єднала всі сцени, режисер підводить до логічного завершення, на яке здатний Тарас Шевченко.
Він пройшов Україною через час, прожив із нами сучасні трагічні події, що тісно переплелися з трагізмом його власного життя. Так нерв вистави пульсує суголосно теперішньому часові…
Знову виразна метафора — він здатний «запалити», і не тільки думкою! В руках Тараса — каністра з бензином, і ось вже задник із зображенням московського Кремля, охоплений полум’ям… Під художнім посланням творців вистави поставлено підпис! Углиб темної сцени, як у вічність, підуть разом Людина і Пам’ятник. Нехай, не сумуймо, адже з Україною Тарас Шевченко вже назавжди.
Масштабний образ вистави, де гармонійно співіснують усі обов’язкові компоненти — розкішний музичний звукоряд (Олександр Щетинський), сценографія, спеціально написані пісні (Ілля Климов, Нікіта Богданов, Борис Гриньов), яким теж вдалося розімкнути час, — «Садок вишневий коло хати, а дрони як хрущі гудуть…», пластика, світло (Олександр Романов), шумові ефекти (Марія Голубнича, Микита Міщенко), доводять: із нашим Пророком, з феноменом його поетичного слова, з допомогою сили його незламного духу, з сенсом опертя на спадщину Кобзаря Україна здатна перемогти. І вистава «Шевченко 2.0» констатує це талановитим і чесним сценічним висловлюванням.
Фінал вистави