Один-єдиний раз у житті довелося мені зустрітись і порозмовляти з паном Вайдою. Це було вісім років тому на Берлінському кінофестивалі після прем’єри його фільму «Катинь». Режисер був геть змучений, виснажений, і, здавалося, бесіди не вийде. Усе-таки за 80 людині. Ми почали спілкуватись — якось мляво, ніби чергу відбуваючи. Видно було, що він утомився. Але раптом запитав: «А ви теж думаєте, що мене у вас у Росії проклянуть за цей фільм?» І в очах промайнула іскорка зацікавленості. Я на секунду задумалася. «Проклянуть, пане Вайда. І скажуть, що кінокартина заполітизована, а Вайда проплачений», — я була цілком щира. Він раптом засміявся, а затим похитав головою: «Не сумніваюся, що таких патріотів знайдеться чимало в нинішній Росії. Точніше тих, хто вважає себе патріотом, а насправді сумує за Сталіним і чекає на повернення Бєрії. Ну я, звісно, умовного Бєрію маю на увазі. А думаєте, в нас у Польщі таких мало? Я вже чув, що фальсифікую історію, що Радянський Союз не винен у Катинській трагедії… Я навіть не сперечаюся з такими. Хто не хоче розуміти очевидне, тому безглуздо будь-що пояснювати».
«Катині», можна сказати, пощастило. Зняв би Вайда цю стрічку на кілька років пізніше — і в Росії вона не мала б шансів, доки при владі ті, кому нестямно кортить переписати історію. При цьому «Катинь», одна з найпотужніших кінокартин постановника, гранично неполітична й емоційна. У ній немає правих і винних, але є вантаж пам’яті й воістину епічний плач за марними жертвами — не тільки польськими. Вайда тоді знайшов єдино правильну ноту, найдоречнішу інтонацію, з якою можна було розповісти про цю трагедію, що стала і його особистою, дуже інтимною: у Катині від радянської кулі загинув його батько — Якуб Вайда, кінний артилерист.
Для справжнього гуманіста, яким був Анджей Вайда, особиста трагедія була невіддільна від загальної — і навпаки. У тій розмові він визнав: «Звичайно, «Катинь» багато в чому автобіографічна. Але навіть якби мій батько не знайшов смерті там, у Катинському лісі, я все одно вважав би цей фільм автобіографічним. Надто вже тяжко постраждала Польща, надто багато людей було втягнуто в цю трагедію, щоб я почувався осторонь неї».
Читайте також: Пан Анджей, Архітектор Уяви
Це почуття причетності — велика рідкість навіть у справжніх митців найвищого польоту, але у Вайди вона мала характер вічно оголеного, перманентно хворого нерва. Від найперших своїх фільмів він знімав так, що глядач, навіть найпростіший і найменш підготовлений, опинявся віч-на-віч, душа до душі з трагедіями та драмами всієї країни. Вайда вмів пробудити почуття причетності й в інших.
Уже найперша робота режисера — «Покоління» — відкрила цю його особливість. Після другого фільму, під назвою «Канал», стало зрозуміло: у польському кіно почалася нова ера. 30-річний Вайда показав війну так, як ніхто доти: для нього кінець Другої світової означав початок нової трагедії. Звільнення обіцяло нові кайдани. Уся країна ридала від безсилля на заключних кадрах стрічки: побачивши світло в підземній каналізації, де вони намагаються врятуватись, герої, кілька повстанців, кидаються до отвору, що веде на світло, на волю, на повітря. Але його заґратовано. Ось вона — свобода, до якої ішли ціною втрат, смертей, крові — а її не дістати. Чи то свобода за ґратами, чи то ми самі.
Це було одкровення великого митця, котрий раніше за інших зрозумів, що світло наприкінці тунелю — фікція, міф, що за свободу тепер, після війни, доведеться ще довго й тяжко боротись. А заключний кадр наступного фільму — «Попіл і діамант» — відразу ввійшов у історію світового кіно. Молодий Мацек (його зіграв улюблений Вайдин актор, талісман режисера Збіґнєв Цибульський), котрий відстрілявся на фронтах Другої світової, але вже в мирний час продовжив свою війну — тепер із комуністами, корчиться в агонії на звалищі, вмираючи від випадкової кулі. Вайда любив такі метафори: вони були прості для розуміння, але сповнені настільки великих експресії та світла, що їхня простота дорівнювала простоті давньогрецької трагедії.
Він ловив у одній людині відображення всієї країни, він був очима, вухами й нервом Польщі. Ті ґрати, які режисер показав іще в «Каналі», стали пророцтвом. Польща на десятиліття потрапила під колеса партійної бюрократичної машини, яка прикотилася зі Сходу, з Радянського Союзу. Вайда краще за багатьох розумів драму країни, яка й без того намучилася за свою історію, — розтерзаної, сто разів розділеної, придушеної. «Людина з мармуру», одна з найкращих кінокартин Вайди, стала дослідженням польського новотвору — розчавленої отією партійно-бюрократичною машиною особистості, що відслужила в ній гвинтиком і була викинута як непотріб. Наступний фільм постановника — «Людина із заліза» — був уже про тих людей із мармуру, котрі об’єднались у рух «Солідарність», щоб розвіяти нарешті морок радянського режиму. Зрозуміло, в Радянському Союзі кіномитець надовго став персоною нон ґрата.
Читайте також: Анджей Вайда про маму, тата, Харків та Катинь
Для будь-кого, хто хоч трохи відчуває кіно, відхід Вайди — велика втрата на особистому рівні. Такого поєднання скрупульозного, навіть інтимного, дуже дбайливого інтересу до кожної окремої людини з даром узагальнення, вмінням побачити в малому велике, а у великому — мале, приватне, не було, мабуть, більше ні в кого у світовому кіно. Вайда всюди шукав людину: і в масштабних фільмах-фресках на кшталт «Землі обітованої» чи «Пейзажу після битви», і в історичних драмах на кшталт «Пана Тадеуша» або «Дантона», і в комедіях (котрих, утім, було в нього зовсім небагато ). Він досліджував мікрокосм людини, щоб крізь нього, як телескоп, дивитися на неосяжний світ.
Вайда зібрав навколо себе цілий сонм найкращих акторів країни. Першим і найвлучнішим поцілянням був Збіґнєв Цибульський, що став іконою покоління 1960-х. Безглузда смерть цього артиста під колесами потяга стала для Вайди особистою трагедією. Розбилась ікона. Пішов друг. Але хтось мав з’явитися на зміну. Вайда вибрав Даніеля Ольбрихського і зняв один зі своїх найсумніших фільмів — «Усе на продаж». Ця робота стала немовби передачею естафети від Цибульського Ольбрихському. З останнього ікони не вийшло: надто вже любили першого. Та й узагалі ікон на ікони не міняють. Хоч Ольбрихський був і є безсумнівним улюбленцем Польщі. Вайда привів у кіно тоді ще зовсім молодих Єжи Радзівіловича, Анджея Лапіцького, Войцеха Пшоняка, Кристину Янду, Маю Коморовську. Тепер це імена-легенди.
Колись і Анджей Вайда стане легендою. Але наразі ще рано. Поки що він занадто відчутний, близький. Іще здається, ніби до нього можна доторкнутися, поговорити з ним. Надто живий він, щоб стати людиною з мармуру.