Бездумно вживаючи закорінені в мові вислови, ми запрограмували ментальний стан, у якому нам тепер несподівано довелося жити. У своїй нещодавній колонці «Піклування аж до кінця» (див. Тиждень №17/2020) я писав про високу смертність від коронавірусної інфекції серед пенсіонерів і людей із хронічними хворобами, які перебувають у різних закладах для літніх людей. Учора я переглядав свій текст із виправленнями редактора. Щоправда, редактор ніде не вжив термін «люди похилого віку», зате аж сім разів у короткому тексті я побачив вислів «літні люди». І як альтернативу запропонував уживати замість нього слово «сеньйори». Це слово повсюдно зрозуміле в Європі, воно має латинський корінь і означає людину, просто старшу від решти. Я сам унаслідок вироку долі та статистики опинився у групі підвищеного ризику (65+). Мені анітрохи не смішно, коли мене визнають за людину «похилого віку» з усіма наслідками, які з цього випливають.
Криза може породжувати не тільки співчуття, а й бездушність. Від початку вибуху пандемії коронавірусної хвороби ми стали свідками гуртування суспільства (дарма що фізично відокремленого). Ми бачимо тих, хто виконує звичайні добрі дії, щоб нагадати старим, безпорадним людям, які перебувають на обмежувальному карантині, що їх не забули. Однак де-не-де помічаємо й жорстокість, рівень якої справді приголомшує.
Читайте також: Ефект доміно
На плакаті одного протестувальника проти надто суворого, на його думку, карантину в одному з американських штатів написано:
«Кволі мають впасти, а старі й так помруть. Поверніть нам свободу».
78-річний Джорджо Аґамбен, також уже немолодий італійський філософ, який, отже, перебуває у групі високого ризику, бачить у реакції світу на пандемію підтвердження своїх апокаліптичних поглядів. На його думку, «ми готові пожертвувати майже всім: нормальними умовами життя, суспільними стосунками, роботою, навіть дружбою, релігією й політичними переконаннями, щоб тільки уникнути ризику інфекції». Італійський філософ моралістично засуджує нас усіх: «Що це за суспільство, де немає жодної іншої цінності, крім прагнення вижити?»
Аґамбен пише: «Люди мають тепер почати жити в умовах перманентної кризи й надзвичайного стану, немов не здатні зрозуміти, що їхнє життя, зведене до чистої біології, не тільки втратило суспільне й політичне значення, а також позбулося емпатії та почуттів».
На іншому березі моря думки я виявив міркування рабина Шаї Хельда з інституту Мечон Хадар у Нью-Йорку:
«Як рабин і теолог, що споглядає етичну катастрофу в ставленні до «наших старших», я замислився над біблійною заповіддю, яка закликає «шанувати свого батька й матір свою». Гебрайське слово kabed, яке зазвичай перекладають як «честь», походить від кореня, що означає «вагу». Отже, на найглибшому рівні біблійна настанова полягає у ставленні до старших осіб як до тих, хто «має вагу».
І навпаки, Біблія забороняє «проклинати» батька-матір. Гебрайське слово tekatel, яке здебільш перекладають як «прокльон», походить від кореня, що означає «легкість». На протилежному кінці цього рівняння біблійний припис вимагає легкого ставлення до старших осіб, немов вони благенькі, «легкі» у своїй сутності.
Чому кажуть «старші люди»? У біблійному контексті обов’язок шанувати батька й матір ― це заповідь дорослим дітям. Біблія вчить, що коли стаєш дорослим, не покидай старших людей. Псалміст, коли молиться, то висловлює загальнолюдський страх і благає: «Не покинь мене в час старості, коли буде покидати мене сила моя. Не залиш мене!».
Читайте також: Хто править світом?
Чому про старших людей думають надто легковажно й до того ж не соромляться публічно висловлювати такі думки? Може, тому що в наших глибоко секуляризованих суспільствах людей вимірюють та оцінюють на основі їхньої економічної продуктивності? Якщо так, то легко ставитися до тих, чиї найпродуктивніші економічні дні минули, як до безвартісних, як до «людей похилого віку», як до маси без обличчя. Ми легко забуваємо, що старші люди ― це окремі людські індивіди, кожен із характерним обличчям і голосом, кожен із надіями та мріями, спогадами й жалями, дружніми та інтимними зв’язками.
Наших «молодих» слід спонукати засвоїти факт, що наша цінність як людей не залежить від того, що ми робимо, чого досягаємо, що створюємо. Кожен із нас неоціненний тільки тому, що нас такими створено. На нас зважали, поки ми досягли достатнього віку, щоб бути економічно продуктивними, і на нас зважатимуть, навіть коли ми перестанемо бути економічно продуктивними.
Різні релігійні й етичні традиції пропонують власні способи підтверджувати елементарну істину про життя людини: старші люди заслуговують на нашу повагу, а в разі потреби ― й на захист. Ознакою доброго суспільства, у якому варто жити, є його здатність опиратися спокусі відкидати беззахисних. Адже це трюїзм, що моральну структуру суспільства найкраще виміряти тим, як воно ставиться до своїх безпорадних членів, проте цю науку ми забуваємо дуже часто. «Станьте перед старими й засвідчіть повагу старим», каже Біблія. Зважайте на них, і завдяки цьому у вас буде більше людського», ― підсумовує рабин Хельд.