Вітчизняне політичне болото зненацька розворушилося. Певні, ледь помітні, бродильні процеси в ньому, звісно, ніколи не припинялися, але з початком епопеї, пов’язаної з поваленням Дмитра Разумкова, булькотіння стало набагато гучнішим.
І не дивно. Партійний скандал, винесений у публічну площину, буде коштувати президентському проєкту чимало балів. Це означає, що попереду велике перегрупування, яке відчиняє двері можливостей для тих, хто опинився поза процесом. Деякі аналітики впевнені, що Зе-партія після показового розлучення зі своїм колишнім лідером може втратити 10–15% прихильників. В Офісі президента начебто навіть замовили аж два закриті соціологічні дослідження, щоб бути в курсі реального просідання та спробувати відповідно відреагувати. Але ображений Разумков не єдиний, хто відкусить у Зе-тусовки шматок електорату. Добрячий удар по цій ватазі наніс також офшорний скандал. Заховані мільйони «95 кварталу» для багатьох фанатів чесного вчителя Голобородька, за якого вони голосували в особі Володимира Зеленського та який обіцяв зарплату в тисячі доларів, можуть виявитися занадто токсичними. Тим паче, на відміну від Чехії, скажімо, в Україні оприлюднена розслідувачами інформація про нечистих на руку чиновників не викликала зацікавлення в правоохоронців. Намагання заглушити скандал зміщенням акцентів чи переведенням стрілок ще й підтвердили популярні серед громадян невтішні істини про те, що вірити політикам не можна, бо вони всі однакові та завжди брешуть.
Урешті, хоч як це парадоксально, але й дивна смерть колишнього «слуги народу» Антона Полякова певним чином також кидає тінь на владу, навіть коли ця влада до неї й не причетна. Тим паче після нещодавнього показового замаху на друга президента Сергія Шефіра, у якого нібито, як виявилося, міг бути конфлікт із президентом за погано заховані в офшорах гроші, про які стало відомо журналістам. Такі історії завжди провокують появу численних чуток та конспірологічних теорій.
Читайте також: Підозрілий час
У будь-якому разі осінь, як і обіцяли політпророки, і справді перестає бути нудною та набирає яскравих барв. У багатьох людей, які волею долі кілька років тому опинилися за бортом вітчизняної політики, сьогодні з’являється чудовий шанс у неї повернутися. Не скористатися ним було б нерозумно. Але й щоб скористатися, також треба чимало попрацювати. Принаймні для того, щоб проаналізувати свої минулі помилки та випрацювати стратегію поведінки в нових реаліях. Часу на це було задосить.
Безумовно, обговорюваний персонаж, який поповнив поважну армію людей за бортом, — згаданий уже Дмитро Разумков. Він за час протистояння з колишніми соратниками добре наростив свою впізнаваність, і коли ще не став завидним політнареченим, то принаймні почав цікавити тих, хто шукає собі в команду нові перспективні обличчя для творення свіжих проєктів. А те, що він не збирається завершувати свою політичну кар’єру, а навпаки налаштований кидатися в бій, він і не заперечує. Його фраза, кинута на брифінгу після звільнення, доволі промовиста: «Раніше говорили, що з голови Верховної Ради ніколи не було президентів, сьогодні ми цей запобіжник прибрали».
Чи має Разумков потенціал скласти конкуренцію чинному главі держави — окреме питання. Усе залежить від того, як розвиватиметься ситуація та хто візьме опального ексспікера під своє крило. Перспективи, які малюють Разумкову, доволі різні, але ключова функція, що він мав би виконати незалежно від назви проєкту, — стати локомотивом для відтягнення від «слуг» значної частини розчарованого електорату. Якщо історія про те, що Дмитра Олександровича патронує сам Рінат Ахметов, відповідає дійсності, тоді все може спрацювати. Сьогодні найбагатший олігарх країни хоч і співпрацює з чинною владою, та все ж не забуває й про особистий розвиток. Звикнувши розкладати яйця в різні політичні кошики, він нібито помаленьку почав творення нового політичного дітища — конкурента ОПЗЖ. Основою партії має стати колишнє партійне об’єднання, що створювалося для участі в парламентських виборах 2019 року. Обраний тоді формат не спрацював, старі обличчя а-ля Вілкул чи Кернес виборець проігнорував. Тому сьогодні вирішили розрізнені політичні тусовки спробувати звести під один новий бренд. Попередньо йдеться про об’єднання «Опозиційного блоку» Ріната Ахметова, «Україна — наш дім» Бориса Колеснікова, «Партії миру і розвитку» Вадима Новинського, партії «Порядок» Муси Магомедова, «Довіряй справам» Геннадія Труханова та «Наших» Євгенія Мураєва. Саме «Наші» й мали б стати основою проєкту, а Мураєв першим номером у списку, про що нібито сьогодні ведуться активні перемовини. Утім, саме для розкручення цього нового політичного проєкту можна було б використати розпіарений бренд «поваленого» спікера ВРУ. Проблема лише в тому, що до виборів залишається надто багато часу й на підтримку рейтингу доведеться витратити чимало грошей. Утім, Рінат Леонідович може собі це дозволити, адже його прибутки останнім часом тільки зростають.
Читайте також: Фасад влади
Урешті, сватають Разумкова не лише до клубу шанованого олігарха. Серед майбутніх його можливих партнерів називають і Володимира Гройсмана, який останнім часом помітно активізувався, і Віталія Кличка, проти якого ОП знову веде досить активні бойові дії. Сам Разумков ще на посаді спікера всіляко заперечував те, що займається творенням власних партійних структур, тим більше в партнерстві з вищезгаданими політиками, та називав такі розмови передчасними. Проте прямої відповіді на запитання про можливості співпраці також тактовно уникав. Схожу лінію поведінки вибрав і Віталій Кличко, якому не на часі привертати до себе увагу. Стосунки з ОП у нього й без того погані. У Зеленського підозрюють мера Києва в бажанні позмагатись із чинним президентом за крісло, тому Кличку доводиться бути якомога дипломатичнішим, щоб якнайдовше протриматися на своїх двох постах: мера та голови КМДА. Така поведінка виправдана не лише для нього, а й для інших охочих повернутися у велику гру, адже ОП занадто хворобливо ставиться до будь-яких конкурентів та всіляко намагається їх кошмарити, навіть коли вони не становлять особливої загрози, окрім як гіпотетичної.
Не інакше як спробою втриматися в інформаційному просторі та бодай частково відновити втрачені позиції можна розцінювати й постійну активність Арсенія Яценюка. Він не лише прагне щороку відкривати політичний сезон своїм Київським Безпековим Форумом, а й намагається бути постійно присутнім в інформаційному полі, активно коментуючи всі більш-менш вагомі події. Повертатися у велику політику самостійно Яценюк, очевидно, не зможе, але долучитися до створення нового політичного проєкту — цілком. Серед можливих його партнерів називають зокрема Володимира Гройсмана та Арсена Авакова.
Останній, щоправда, хоч і заселфився з колегами на форумі Яценюка, чим спровокував шквал конспірологічних розмов, поки що не заявляв серйозно про свої політичні плани. Побутує навіть думка, що між ОП та Аваковим існує якась негласна принципова домовленість про його неучасть у політичному житті в обмін на спокій та уникнення відповідальності за проколи. Схожий досвід в ексміністра вже є. У часи Януковича він також був змушений пригальмувати активність та відсиджуватися в Італії, чекаючи нагоди повернутися (чергової революції). Утім, цілком можливо, що не лише ОП міг поставити перед ексміністром свої умови, а й Аваков, подаючи у відставку, мав чим забезпечити свій спокійний відхід. Урешті, ходять чутки, що сьогодні чиновник активно займається пошуком майбутніх політичних партнерів. Розглядається кілька конфігурацій: і описана вище з Гройсманом та Яценюком, і повернення до Юлії Тимошенко, і самостійний похід. Є навіть варіант примирення та об’єднання зусиль із п’ятим президентом Петром Порошенком, але він чи не найскладніший для реалізації, зважаючи на амбіції двох політиків та непросту передісторію їхніх стосунків.
Зовсім осторонь поки що тримається колишній генпрокурор Юрій Луценко. Принаймні ніхто серйозно не говорить про його повернення у велику політику, але він ще, схоже, не збирається на пенсію. Формат, який він вибрав для підтримання політичної форми, доволі оригінальний. На «5 каналі» експрокурор веде авторську програму «Прямим текстом з Юрієм Луценком», чим наочно демонструє, що подальший політичний шлях розглядає найімовірніше в партнерстві з Петром Порошенком.
Читайте також: Подивитись у дзеркало. Як змінилося українське суспільство за 10 років
Одна дуже оригінальна групова політична заявка, видана в ефір, стосується трійки молодих професіоналів Олександра Данилюка, Руслана Рябошапки та Павла Клімкіна. Колишній секретар РНБО, ексгенпрокурор та, відповідно, колишній міністр закордонних справ ще минулої осені створили платформу для подолання криз, які перманентно заважають Україні розвиватися. З часом проєкт, очевидно, мав би розвинутись у щось більше, але, схоже, із реалізацією планів не склалося. За рік діяльності платформа видала тільки кілька заяв і не «вистрілила». Нова ж політична криза в Україні знову набирає обертів, і як її долати, не надто зрозуміло, як, врешті, кому, з ким та проти кого вигідніше дружити, щоб залишитися на плаву та вийти в лідери. Монобільшість лише почала по-справжньому дрібнитися, а переформатування партійних тусовок тільки-но починається. Процес перебуває на стадії зондування ґрунту та в кращому разі перемовин. Єдине, що з певністю можна сказати, — пауза не буде надто затяжною. Гравці поступово проявляються, і пазл почне невдовзі складатися.
Урешті, поки остаточно не проясниться ситуація з можливістю проведення позачергових виборів — президентських чи парламентських, досвідчені політики хтозна, чи ризикнуть ув’язуватися в гру, розуміючи, що фальстарт тільки нашкодить. Попри кризу, яку переживає партія влади, вона все ще міцна та має потенціал, щоб впливати на ситуацію. Наразі там начебто досі не відмовилися від плану проведення позачергових президентських виборів, але чи є сенс іти на авантюру — також поки що не вирішили. В ОП усвідомлюють, що цей шлях досить ризиковий, адже рейтинг Зеленського вже сьогодні суттєво впав і не факт, що план спрацює. Тільки погодитися на операцію спокушає можливість знову провести до парламенту якщо не монобільшість, то хоча б потужну фракцію. Але для цього потрібно, щоб наступні парламентські вибори відбувалися, як і минулого разу, — незабаром після президентських, коли ще рейтинг переможця не встиг просісти (а в ОП впевнені, що Зеленський знову може перемогти в перегонах, якщо в другий тур із ним вивести когось безперспективного). І суть проблеми полягає в датах виборів. Згідно з графіками, усе навпаки. Спочатку 29 жовтня 2023 року мають відбутися чергові вибори народних депутатів ВРУ, і лише 31 березня 2024-го перший тур виборів президента.
Розв’язати рівняння можливо й у інший спосіб: шляхом внесення деяких уточнень до Конституції, де в частині 1 статті 76 сказано, що нардепи обираються «строком на п’ять років», а в статті 77, що «чергові вибори до ВРУ відбуваються в останню неділю жовтня п’ятого року повноважень ВРУ». Зважаючи на те що позачергові парламентські вибори відбулися 21 липня 2019 року і графік теоретично змістився, то строк повноважень депутатів (п’ять років) закінчується в липні 2024 року. Утім, це лише теоретично, а практично для того, щоб втілити в життя такий план, потрібно 300 голосів, зміна Конституції та якесь пояснення, чому ці кроки не означатимуть спроби узурпації влади та встановлення партійної диктатури в країні.