У передмові до збірки своїх репортажів «Людина з «монбланом» Олексій Полторацький застерігав читачів: «Людина — це автор. «Монблан» — це не гора, а найпоширеніша система вічного пера. Прошу не змішувати».
У 1920-х роках в українській літературі й журналістиці раптом з’явилися такі люди — не лише з «монбланами», а ще й із блокнотами й фотоапаратами. Вони вирушили в різні куточки України, у різні кінці Європи й Азії та привезли звідти стільки вражень, списаних сторінок і готових фотокадрів, що за якихось три роки народився, зміцнів і здобув собі славу український репортаж.
Здавна відома газетна форма репортажу поволі еволюціонувала. Газетярів початку 1920-х уже не задовольняла роль «фактоловів». Покоління «червоного ренесансу» шукало нових форм для втілення нових ідей, і з середини 1920-х їм стало затісно у традиційних жанрових рамках: ось белетристика — новела, повість, роман, ось публіцистика — памфлет, нарис, агітка. Їм хотілося експериментувати й поєднати вигадку, умовність із документом.
У листопаді 1928 року почав виходити «Універсальний журнал», який уважав, що «немає на світі такої речі, про яку не можна було б цікаво розповісти». Його автори звернулися передусім до газетного жанру нарису. Юрій Смолич згадував: «У нашому гурті так розподілилися літературно-
жанрові устремління: Мар’ямов і Йогансен — нарис, я — на той час наукова фантастика, Шовкопляс — пригодництво й детектив, Слісаренко — сатира. На нашу думку, українська література хибувала, не розвинувши саме цих, урбаністичного характеру, жанрів, і ми вважали себе мало не першопрохідцями на цій путі в загальному процесі української радянської літератури…»
Читайте також: Дикий, військовий і закордонний: найталановитіші графомани 20-х
А тут іще стали можливі поїздки не лише на периферію, а й за кордон. Журналістів, чи, як тоді казали, газетярів, відряджали редакції, письменників — Народний комісаріат освіти, якому вони підпорядковувалися, а Майк Йогансен просто їздив на полювання. Із цих подорожей, близьких і далеких, люди з «монбланами» привезли десятки репортажів, які друкувалися «з продовженням» у газетах і журналах, виходили окремими книжками.
Пригоди англійської люльки
Лідер українських футуристів Михайль Семенко з приятелями, переважно кіношниками з Одеської кінофабрики, називали один одного капітанами. Навесні 1928 року «капітан» Семенко подарував юному другові Сашкові Мар’ямову чорну прожилкувату люльку з коріння англійського вереску. Сашко вирушав у далеке відрядження і під час цієї подорожі мав люльку прокурити й повернути власникові, якому обіцяв: «Ви одержите її, капітане, насичену сіллю подорожей по двох морях, пропалену водночас англійським кепстеном і сонцем, скаженим сонцем Іранської землі».
18-річний Мар’ямов, гнаний мрією стати журналістом, примчав із Черкас до Харкова. Колишній редактор черкаської газети «Робітниче-селянське око» Веніамін Фурер, який зробив у столиці блискучу партійну й чиновницьку кар’єру, склав Сашкові протекцію, і юнак непогано влаштувався — репортером у «Робітничу газету «Пролетар». Мар’ямов одразу почав проситися у відрядження на периферію. Саме слово «периферія» підкупало будь-якого редактора, і його охоче посилали на Донбас, Азовське море, Поділля чи Полтавщину. Коли ж, почитавши ці перші репортажі, редактори переконалися, що перед ними збіса талановитий журналіст, пропозицій стало не відженешся. Молодого автора дуже швидко почали відряджати в далекі радянські краї та навіть за кордон.
У травні 1928 року Мар’ямов вилетів із харківського аеродрому рейсом нововідкритої лінії Харків — Тегеран. Рейс — це гучне слово для тогочасної авіації. Треба було зробити кілька посадок і пересадок. Армавір, Ростов, Махачкала, Баку, Паглеві — Мар’ямов добре знав, як пахне трава на цих аеродромах, так само як різницю між кабінами «Комети», «Дорньє» і «Юнкерса». Одна з його книжок так і називалася — «Аеродроми і порти» (1933). У Паглеві проводжати товариша прийшли двоє, які говорили українською мовою і розповідали про те, як у клубі місцевої філії «Персриби» йшла «Наталка-Полтавка» і хор співав українських пісень.
Іран тоді ще називали Персією, у країні якраз святкували скасування капітуляційного режиму (особливий стан, коли держава надавала іноземним громадянам на своїй території переваги порівняно з власними громадянами). Мар’ямов познайомився з видатним іранським письменником і громадським діячем Алі Акбаром Деххода, побував на засіданні Меджлісу, послухав Сеїда Гасана Модарреса, який критикував нового шахиншаха (через 10 років Модарреса вбили у в’язниці за гострі слова) і чиїм учнем був аятола Хомейні, велосипедом об’їхав усі райони й околиці Тегерана, зустрічався з редакторами найбільших іранських газет.
Читайте також: Quod licet Jovi, non licet bovi
Із Тегерана Мар’ямов автомобілем вирушив у напрямку Багдада — через Гамадан і Керманшах, далі радянських громадян не пускали англійці. В Ірані було запроваджено воєнний стан, на поліцейських блокпостах перевіряли перепустки. Перська провінція жила в глибокому середньовіччі.
В Ірані Мар’ямов провів півтора місяця, і скрізь його супроводжувала вірна люлька. Незабаром у «Новій генерації» з’явився репортаж «Лист із Персії» з присвятою Михайлю Семенкові: «Капітане! — писав автор. — Свою обіцянку я виконав. І люлька — при мені. Я пропалюю її чесно і ретельно, і в Харкові, вдома, вона краще за записну книжку нагадає мені всі дрібниці, всі кілометри моєї подорожі».
Уже наступного, 1929 року вийшла перша книжка Мар’ямова — збірка «Шляхи під сонцем (10 000 кілометрів)». Крім репортажу «Іран без чадри», до неї ввійшли розповіді «Країна за стіною» про Сванетію, де автор побував у серпні 1927 року, і два «українські» репортажі «На Озівських берегах» (про Маріуполь) та «Індустріальні пагорбки» (про Донбас). Двадцятирічний автор у цей час знову подорожував: у квітні 1929-го він вирушив як власний кореспондент «Робітничої газети «Пролетар» на криголамі «Літке» із Севастополя на острів Врангеля в Північному Льодовитому океані.
Арктика — то була мрія Мар’ямова, яку цього разу не вдалося здійснити. Із Владивостока його завернули, мовляв, українським читачам мало діла до арктичних експедицій. Мар’ямову залишилися враження тільки від тропічної частини рейсу, якій він присвятив книжку «Береги дванадцяти вод». Уривки з неї друкувалися в журналах, але самій книжці не судилося побачити світ.
У країні бурханів
Гео Шкурупія й Олексія Полторацького ніхто нікуди не відряджав. Улітку 1930 року вони самі вирушили в далекі мандри. Розгорнувши карту СРСР, вони постановили їхати якнайдалі, і це був Владивосток. Для молодих футуристів його було освячено іменем їхнього метра Михайля Семенка, який служив там під час Першої світової війни. І взагалі, як писав потім Полторацький, коли в їхній уяві поставали Байкал, Тигрова сопка, Іркутськ чи Верхньоудинськ, з очей починали сипатися іскри.
Отож хлопці взяли квитки й аванси під майбутні твори і на початку літа сіли в потяг до Москви, а звідти рушили транссибірським експресом на Далекий Схід. Експрес ішов 11 днів. Протягом п’яти днів за вікном мелькала сама тайга, і коли на вокзалі в Хабаровську пасажири почули чистісіньку українську мову переселенок, їм здавалося, що вони вже об’їхали довкола земної кулі й повернулися у вихідну точку.
Побували письменники в Іркутську, Владивостоку, Хабаровську, потім вирішили подивитися Бурятію і поїхали до Верхньоудинська, як тоді називався Улан-Уде. Тут і почалися пригоди. Редактором «Бурят-Монгольської правди» працював колишній редактор харківської газети «Вечірнє радіо», який загорівся влаштувати землякам незвичайну мандрівку. «Тут немає нічого цікавого, — переконував він Шкурупія і Полторацького, — треба їхати в Монголію». Там у прикордонному місті Алтанбулаг працював консулом його приятель. В Алтанбулагу, куди українці потрапили за прикордонною селянською перепусткою, консул почав наполягати: «Що ви тут побачите? Треба їхати в Улан-Батор!» У монгольській столиці радником міністра охорони здоров’я працював киянин Йосип Стрільчук. І тут уже Шкурупій і Полторацький не опиралися, адже Стрільчук — їхній давній знайомець, член Асоціації панфутуристів на початку 1920-х. Та навіть приятель не дав їм посидіти на місці. «Що тут такого в Улан-Баторі? — сказав Стрільчук. — Їдьте краще в пустелю Гобі, там якраз міняється радянська медична експедиція».
Читайте також: Із Харкова — в Арктику. Український рейс через тропіки за полярне коло
І Шкурупій із Полторацьким поїхали. У них була вантажівка «додж» і найдосвідченіший водій — татарин Ґата. Стрільчук визначив на подорож 10 днів. Плюс 20 днів на пошуки дороги. Плюс 3 дні на можливі поламки й ремонти автомобіля. Із собою він велів узяти цигарок, консервів, хліба й шоколаду орієнтовно на місяць подорожі. Купили 60 коробок консервів, 10 тис. цигарок, кілька хлібин і 5 кг шоколаду. Передсмертні листи Стрільчук порадив не писати.
«Утрамбований галькою майданчик на зразок автомобільного треку розміром із чотири України — оце центральна Гобі», — написав пізніше Полторацький. Їхали справді тиждень. Удень полювали на антилоп-дзеренів, уночі спали в хутряних спальних мішках і про всяк випадок пострілами з рушниці попереджали гобійських розбійників-хунхузів, що в них є зброя. Глибоко в пустелі подорожні бачили молитовний курган із гіпсовим бюстом Лєніна. Біля нього хтось поклав клапоть червоної тканини з написом: «Хай живе Лєнін, володар пустелі! Гомбожаб, голова колгоспу, член рев. партії». Експедиція побувала і в радянських колгоспах, і в буддійських монастирях, спілкувалася з піонерами і з ламами. Пили верблюжі вершки й солоний чай, страждали від спраги й оминали отруєні хунхузами колодязі.
Двоє українських письменників-футуристів були чи не першими європейцями в тих місцях. Полторацький постійно потрапляв у комічні ситуації. Дуже високий на зріст — 186 см, він викликав ажіотаж серед низькорослих тубільців, які збігалися на нього дивитися, наче на циркову розвагу. Монголи називали його «тимен» — верблюд, давши привід для жартів решті експедиції.
Щасливо відбувши двомісячну подорож до Монголії, сповнені враженнями Шкурупій і Полторацький повернулися в Україну й почали відробляти видавничі аванси. Шкурупій описав їхні пригоди в «Монгольських оповіданнях» (1932), щедро оздобивши їх фотографіями з тієї подорожі, а Полторацький віддав шану «літературі факту», яку практикували футуристи, і вигадав новий жанр. Його репортажна повість «Атака на Гобі» вийшла того самого року в тому самому видавництві. Шкурупія він вивів у повісті як письменника, а себе — як журналіста. Наприкінці письменник закидає журналістові, що в його репортажі забагато творчої вигадки. На що журналіст відповідає: «Припустімо, не все тут точно відповідає дійсності. Правда, деякі пригоди я перемонтував, деякі події загострив, дещо подав страшнішим, ніж воно справді виглядає. Але ж я пов’язав вигадане з справжніми умовами життя в пустелі. Доведіть мені, що найменша з записаних пригод не могла статися в Гобі. Мовчите? Отож!»
Людина з фотоапаратом
Письменники й журналісти мандрували з «вічним пером» у кишені, але була в українській літературі 1920-х років людина, на боці в якої завжди висіла фотокамера. Секретар і дизайнер журналу «Нова генерація» Дан Сотник — одна з найзагадковіших постатей серед футуристів: до останнього часу про нього нічого не знали, а з тисяч його знімків збереглося лише кілька десятків, опублікованих у різних виданнях.
У доробку Сотника тільки одна книжка — «Герой нашого часу» у співавторстві з Полторацьким. Назва вас не обманює — вона про Кавказ. «Один із нас мандрував по Закавказзю з довжелезним автоматичним пером фірми «Монблан», — писав Полторацький. — Другий озброївся фотоапаратом. Обидва ми на плівку фільмпака й на папір автоматичного блокнота намагалися зафіксувати Закавказзя таким, яким воно є, а не в образах, запозичених у аматорів екзотики та в імперіалістичних митців типу Марлінського і Лермонтова».
Улітку 1929 року письменник і фотограф, отримавши завдання від кількох журналів одночасно, вилетіли з харківського аеродрому в напрямку Тифліса. Переліт Харків — Ростов — Анапа — Сочі — Сухумі — Тифліс Полторацький описав у нарисі «Сім годин у повітрі». На світанку пасажирської авіації це теж була неабияка пригода.
Полторацький писав, а Сотник знімав. Серед журналів, які дали їм репортерські відрядження, був і «Всесвіт». Це нині «Всесвіт» — журнал іноземної літератури, а тоді це був багатоілюстрований двотижневик, який робив акцент не так на текст, як на картинку.
У їхніх кавказьких мандрах Сотник документував кожну мить: від гори огірків на базарі до зустрічі з грузинськими письменниками, від вузеньких тифліських вуличок до потужної електростанції. Насамкінець Сотник додав у книжку кілька жартівливих фотограм на грузинську тему, погравшись із тінями Тамари, демона й Кавказьких гір.
Інші мандрівки Дана Сотника були не такі екзотичні. Того ж таки 1929 року вони з Полторацьким об’їздили Донбас і опублікували в «Новій генерації» спробу «комбінованого літературного і фоторепортажу» під назвою «Донбас на півдорозі». Завдяки фотокамері Сотника сьогодні можна побачити нові робітничі котеджі в Макіївці, гору породи й шлаку біля шахти в Сталіному, книжковий базар у доменному цеху Макіївського заводу, гримаси українізації — вивіску «працьова школа» замість трудової в Харцизьку. Як у Сталіному закінчують будувати нову домну, у Макіївці управління видовищних підприємств пропонує в цирку масовий гіпноз, як мартени «випускають крицю сотнями тонн у величезні ковші, щоб потім розлити по формах, а з форм холодні болванки відправити до прокатного цеху, у якому гадюками з-під вальців виповзає залізо або сталь різної товщини і різного ґатунку». Та найбільше Сотник знімав Харків.
У 1918 році Данило Іванович Сотник служив у залізничному корпусі армії Петлюри. За це його тричі арештовували радянські органи: 1924-го в Одесі, 1936-го в Києві й востаннє в липні 1941-го. Для вербування та роботи в тилу старий фотограф уже не годився, його покинули в тюрмі, де він і помер з голоду.
Ciao Italia! Ciao Futurismo!
Першу книжку репортажів «Скатертю доріжка» (1930) комсомолець і футурист Сава Голованівський написав, подорожуючи рідними південними степами. 1930 рік узагалі видався для нього багатим на мандри: влітку, після колгоспів Зінов’ївщини й Дніпрогесу, він відбув на пароплаві з Одеси через Стамбул до Італії, колиски футуризму. Мало кому так щастило у 20 років, а все сталося досить буденно. На одному з літературних вечорів в Одесі секретар міськкому партії Іван Майстренко запитав юного поета: «А чому б вам не з’їздити за кордон? Побачили б світ і відпочили б. Привезіть листа від товариша Скрипника, і я вам влаштую подорож».
Легко сказати — лист від міністра освіти! Та у 20 років здається, що перешкод не існує. Незадовго перед тим Скрипник виступав перед письменниками на літературному диспуті й вимагав, щоб вони вчилися, збагачувалися здобутками світової культури, дорікав, що не бачили світу, не подорожували. Голованівський набрався нахабства й пішов на прийом до наркома. «Стою перед ним зніяковілий, розгублений, — згадував він. — Так, напевне, почував би себе кожний двадцятирічний юнак. Адже Скрипник — народний комісар освіти, член Політбюро ЦК КП(б)У, член виконкому Комінтерну… Він люб’язно запросив мене: «Сідайте». А я йому: «Та нічого, молодий, постою…» Тоді він докірливо промовив: «Отже, і я — з поваги до відвідувача — маю також стояти?..» Оце був мені урок ввічливості та поваги до людини».
Читайте також: Шляхта в козацькому кунтуші
Та крім уроків чемності й етикету, Голованівський добув «добро» на поїздку за кордон. Поговоривши з молодим поетом, Скрипник розпорядився видати йому валюту на подорож до Італії. Уже за два тижні красень вантажний пароплав «Ян Томп» відчалив з Одеського порту. На палубі височів ще один білосніжний красень — капітан Петро Іванович Ковальчук, який увійшов в історію української літератури як людина-легенда. Уже наступного року після рейсу в Італію, на якому ходив Голованівський, капітана перевели на пароплав «Курськ» і послали в далекосхідний рейс до Владивостока. На борту плив прозаїк і гуморист Іван Ковтун, який написав про Петра Івановича репортаж «Щасливий капітан».
З подорожі до Італії Голованівський привіз збірку віршів «Fronte unico (Італійські новелі)» (1931) і подорожній репортаж «Чобіт Європи» (1932), у якому щедро дав своїх віршів. За два роки перед тим до влади в Італії прийшов фашистський уряд Беніто Муссоліні. На Сицилії, у Катанії, Неаполі, Генуї, у маленькому Порто-Мавриціо Голованівський бачить не тільки красоти розкішного південного пейзажу, а й злидні та безправ’я італійського простолюду, безчинства чорносорочечників, які повірили у свою безкарність. Його репортаж нагадує повоєнні фільми італійського неореалізму. Книжку блискуче оформив Василь Єрмілов, змонтувавши фото у вигляді фашистської свастики.
Звичайно, Голованівський не міг не згадати про фашизм і футуризм, але оборонити український футуризм йому не вдалося. «Чобіт Європи» ніколи не перевидавали, а свої «італійські» вірші Голованівський із часом докорінно переписав, не залишивши в них і сліду від своєї футуристської молодості. І навіть присвяту капітанові Ковальчукові зняв…
У листопаді 1930 року газети й журнали рясніли оголошенням: «Факультет журналістики Комуністичного університету ім. Артема та редакція журналу «Червона преса» влаштовують 12 листопада о 20-й год у 1-й аудиторії університету лекцію Еґона Ервіна Кіша «Художній репортаж».
Еґон Ервін Кіш — відомий німецький революційний журналіст, автор низки блискучих книжок «Неистовый репортер», «За кулисами статуи Свободы», «Цари, попы и большевики». Він також має низку книжок із питань газетознавства. Книжки його перекладено десятьма мовами. На лекцію запрошується журналістів, працівників заводських газет, письменників, літературознавців і студентів літфаку».
Еґон Ервін Кіш серед інших закордонних знаменитостей приїхав до Харкова на з’їзд Міжнародного бюро революційної літератури. Звичайно, українським літераторам було чого повчитися в досвідченого газетяра та публіциста, який навіть розробив новий тип нарису-есе.
Проте й українські репортажисти були вже не в тім’я биті. Перший подорожній нарис «Старим Дніпром в останній раз» Дмитра Бузька і Гео Шкурупія опубліковано 1927 року в журналі «Нова генерація». Перша книжка-тревелог — літературний репортаж «Сонце поза мінаретами» Костя Котка — вийшла 1928-го. Уже через три роки в оглядовій статті про фактову літературу констатувалося, що вона у видавництвах існує без дотацій, є самоокупною і не дає збитків.
Письменники-мандрівники тріумфували! Розповіді про їхні подорожі розліталися як гарячі пиріжки. Читачів цікавило все: Далекий Схід, Туреччина, Донбас, Монголія, Скандинавія, Карелія, Персія, Італія, Донбас, Білорусь, Молдова, Китай, Дагестан, Грузія, Вірменія, Арктика, Сибір, Німеччина, Франція, Каспій і Казахстан, Алтай, Бурятія, Херсонщина й Азовське море. Головне — українські письменники вміли про все це цікаво розповісти.