У різні часи й різними мовами вислів «горе переможеним» мав той самий сенс, простий та очевидний. Що ближче до нашого часу, то більшої вправності набували завойовники щодо замилювання цього сенсу, видаючи горе своїх жертв за їхнє щастя, а власний напад — за оборону. Деякі успішні завоювання справді мали позитивні наслідки. Коли час гоїв біль від фізичних і психічних травм, а пам’яті завойованого й завойовника зручно прилаштовувалися одна до одної, на зміну приниженню одних і пануванню інших приходили рівноправність, взаємна відповідальність і повага, а врешті-решт і єднання. З того інколи виникали великі нації з великими перспективами. Але Московське імперство не було успішним у творенні великої нації чи співдружності націй, об’єднаних спільною візією майбутнього. Вправне застосування завойовницького арсеналу (ресурсів, армії, ідеології) наприкінці ХІХ століття перетворило Російську імперію на володарку територій, якими вона поступалася лише Великій Британії. Однак за рівнем розвитку суспільства, економіки, науки й культури Росія пасла задніх серед великих держав і була великою лише за площею та силою впливу на зовнішній світ.
І саме відставання робило Росію заручницею власних завоювань, які ставали єдиним запобіжником проти розпаду. Російський завойовник був нечутливим до фізичних і психічних травм завойованих, зате вкрай сентиментальним до болю, якого сам зазнавав у процесі завоювання. Його пам’ять, накопичена в історичних і літературно-художніх творах, плекала ілюзію самопожертви заради високої мети й демонізувала завойованого як призвідця власних страждань. Ідеологія завойовника прищеплювала жертві почуття провини й обов’язок покути, прирікала на відсутність власної думки, чинила на неї паралізуючий ефект. Коли поневолений народ засвоював ідеологію завойовника, він міг робити лише ті рухи, які йому було дозволено. Проте такий спосіб дії давав Росії змогу зростати лише кількісно, але не якісно, адже суспільна модернізація неминуче штовхала завойованих до самостійності, а імперію — до краху.
Холодні «скріпи» імперії
Хоч би де і хоч би як відбувалися російські завоювання, з більшим чи меншим кровопролиттям — скрізь завойованим здавалося, ніби стався природний катаклізм, який назавжди поховав їхнє вільне життя. Різні народи незалежно один від одного уявляли цю карколомну подію через метафору зими, вкладаючи в неї весь свій біль, страх і безсилля пручатися наступу зла. Колишній запорожець Микита Корж казав: «За часів Запорожжя, до атакування Січі, не було ніколи зими холодної». А нащадок запорожця Іван Розсолода запевняв на початку 1880-х: «То вже кацапи своїми лаптями понаносили до нас холода, а тоді єго не дуже чути було». «Бісові діти, ці москалі, принесли нам холод у своїх кожухах», — нарікали в Золотоніському повіті Полтавської губернії у 1857 році. Як помітив німецький учений на російській службі Петер Симон Паллас у 1790-х роках, кримські татари стверджували, що зими після російського завоювання стали враз суворими й затяжними. І за сто років опісля говорили, що «там, де стане російська нога, не виросте хорошої трави». За повідомленням 1875 року, завойовані Росією узбеки вбачали в настанні холодних зим «знак особливого благовоління Аллага до росіян, які люблять сніг і не можуть жити без морозу».
Terra incognita. Фрагмент мапи Західного Сибіру, яку склала експедиція Вітуса Берінга, що за дорученням Пьотра I «шукала, де Азія зійшлася з Америкою»
У Сибіру, де снігу та морозу вистачало й без росіян, завоювання козаками Єрмака 1582—1585 років спричинило згубні для корінного населення та екології наслідки. Історик Сибіру, німець на російській службі Йоган Ебергард Фішер близько 1757 року писав, що з різних закутків Московії «збиралося багато зайд, які намірялися йти в Сибір як на готову здобич. Від цих людей не могли втаїтися найвіддаленіші дикі місця. Напевне сказати можна, що бажання сибірських козаків було спрямоване не тільки на відкриття нових земель, а більше на збагачення за рахунок дикунів». Іменем московського «білого царя» ласі до здобичі зайди сунули далі, вибивали цінного звіра, обкладали даниною мешканців тайги та спонукали їх до надмірного полювання. Тайга вкрилася мережею зимовищ, острогів і міст «білих людей». Слово «білий», за традицією, що походила від Монгольської імперії, означало того, хто нікому не дає данини, бо сам її бере, а «чорний» мусить давати. Московські «білі люди» не гребували стягувати з «чорних» тубільців навіть поношені й порвані шкурки (див. Тиждень № 24/2014).
Читайте також: Священна війна Романових
Хутро, яким єнісейські тунгуси огортали свої підошви й лижви (соболині ворсинки ідеально ковзали по снігу й запобігали сповзанню назад), ставало коштовним товаром у Москві. За півтора століття хижацького промислу на підросійських землях цей цінний хутряний звір майже зник: промислові тварини мігрували на схід, у підвладні Китаю землі в Приамур’ї, тож за часів Фішера там було більше соболів, ніж у Якутії. Озброєні вогнепальною зброєю козаки після розгрому сибірського хана Кучума ніде не мали організованого опору. Лише войовничі якути викликали побоювання приходьків, хоча й самі поступово втягувалися в торгівлю з ними. Найбільше якути цінували привезені з Московії мідні казани й давали за кожен стільки соболів, скільки в ньому вміщалося. Перший російський острог на ріці Лена з’явився 1632 року, але за десять років унаслідок спротиву якутів його довелося перенести на 70 верст. Так виникло місто Якутськ — осередок російського панування в Східному Сибіру.
За розповідями якутів, усе почалося з того, що восьмеро «білих людей» прийшли до них прохати притулку. Їм дозволили перезимувати й навесні піти. За два роки на численних плотах по Лені припливли росіяни зі щедрими дарами. Після спільної з якутами зимівлі вони благали дати їм шматок землі, не більший за шкуру бика. Здивовані якути погодилися. Тоді росіяни розрізали бичачу шкуру на тонкі ремінці, зв’язали їх і обміряли ними величезну ділянку, обнесли її дерев’яною стіною з вежами, швидко зібрали будинки з матеріалу, який привезли на плотах, і назвали свій острог Якутським. Якутів обурив обман, але росіяни лестилися, запрошували їх у гості та розсипали по своїх дворах скляні намистини, які мешканці тайги дуже цінували — за одну намистину давали корову чи бичка. Збирати ті «коштовності» до Якутська сунули натовпи тубільців, а росіяни вдавали, що нічого не помічають. Але згодом вони почали вимагати в якутів повернути нібито вкрадені намистини.
Володар Півдня. Порядки, запроваджені новоросійським генерал-губернатором Платоном Зубовим, відповідали тим, які Микола Гоголь описав у «Мертвих душах»
Почалася війна. Богатир Тизин повів якутів на острог, але звідти гримнули самопали. Якути дивувалися: «Прилетить якийсь ґедзь, укусить, і людина мре». За легендами, лише надлюдська сила велетня Тизина врятувала якутів від поразки. Росіяни запросили їх на мирний бенкет і почастували горілкою, яка теж здивувала якутів: «П’ємо воду, а пече мов вогонь і веселощів великих додає!». Сп’янілого Тизина та його воїнів убили. Козаки вирізали око Тизина, яке буцімто заважило аж три фунти, і повезли «білому царю» хвалитися. Цю легенду почув від якутів Євген Борисов, якого в 1879 році за українофільство заслали до Верхоянська. Він багато писав до сибірської преси під псевдонімом «Якутофіл». Однак цю легенду відмовлялися друкувати, незважаючи на ліберальні послаблення цензури і клопотання відомого вченого Ніколая Ядрінцева, прибічника незалежності Сибіру. Єдину відому нам публікацію легенди подав «сибірський сепаратист» Ґріґорій Потанін у 1883 році (див. Тиждень № 40/2019). Натомість у Росії героїзували «першопрохідців» на кшталт Пєтра Бєкєтова, «засновника» Якутська, Нерчинська й Чити.
Читайте також: Російський міф на експорт
Для старосвітської Московії сибірське хутро було тим, чим стали нафта й газ для СРСР і теперішньої Росії. Величезний потік «м’якої рухляді» (хутра) впродовж двох століть прямував із Сибіру до Москви. Її правителі отримували колосальний зиск від продажу хутра за кордоном або подарунків чи підкупу під час дипломатичних ігор. Отож московські царі й російські імператори стерегли Сибір, мов Кощій Безсмертний яйце з голкою. Цар Міхаіл Романов, зачинатель нової династії, у 1620 році заборонив «морський путь» до міста Мангазея, куди з усього Сибіру звозили хутро і звідки англійські та голландські купці доправляли його до Європи. Відтоді «м’яку рухлядь» везли суходолом до Москви чітко визначеним шляхом. А Пьотр І за привласнення багатств Сибіру в 1721 році навіть стратив на шибениці свого улюбленця сибірського губернатора Матвєя Ґаґаріна. Майже три роки його тіло, скріплене ланцюгами, висіло на шибениці для остраху чиновництва. Єкатєріна ІІ суворо заборонила європейцям доступ до Сибіру й посилила його колонізацію. Природні багатства Сибіру струменіли до Європи, Туреччини, Персії й Китаю, а звідти золотий дощ лився в безодню російської скарбниці. Так з’являлися гігантські ресурси для величезної армії та широкомасштабних завоювань. Холодний Сибір чудово зігрівав російське імперство й розпалював його загарбницький апетит.
Багновиця російської весни
Якщо завойований сприймав завоювання через метафору зими, то завойовник уявляв свої діяння у весняних образах. Невдовзі після загарбання Криму співець російських перемог Сємьон Бобров у поемі «Таврида» 1798 року змалював мусульманське панування як абсолютну деградацію, за якої «ни виноград, ни смоква, ни персики, ни абрикосы природных вкусов не имели». Аж доки Крим дочекався приходу росіянина — «росса весеннего, живоносного». Російського академіка, німця Петера-Симона Палласа смак кримських плодів теж не задовольняв. Він відзначив розмаїття тамтешнього винограду, персиків, абрикосів, груш, яблук і айви та порадив покращити їх схрещуванням із привезеними культурами. Натомість кримські татари, як він гадав, не підлягали покращенню: «Ці люди не корисні й не гідні населяти райські долини, де вони раніше часто повставали проти Росії». Його письмові звернення до російського уряду закликали «замінити їх на майстерних поселенців», тобто німецьких колоністів. Давні мешканці Криму здалися Палласові похмурими й бездіяльними: «Вони сидять по кілька годин на лаві під холодком дерев або на пагорбі з люлькою в руці, навіть порожньою, і споглядають красу природи, а також надовго зупиняють свою роботу, коли тільки можуть».
Таврійський вояж. Під час своєї подорожі до Криму в 1787 році Єкатєріна ІІ зустрілася в Каневі з польським королем Станіславом-Авґустом Понятовським. На честь імператриці влаштували феєрверк, який намалював придворний художник Ян Богуміл Плерш
Його молодший сучасник Владімір Ізмайлов пропонував не виселяти кримських татар, а залишити їх доживати віку там, де вони є, і водночас заселяти Крим «просвітленими» людьми. До речі, «малоросіяни» в очах Ізмайлова теж видавалися ледачими й сумирними, а запорожців він вважав прирученими дикунами. Звісно, ще недавно українці та кримські татари поводилися геть інакше. Тепер же вони безсило споглядали, як у їхній домівці порядкують зайди. У щойно завойованому краї з розмаїтим зрушеним із різних місць людом панували обман, насильство, розпуста, здирництво і хвороби. Те, що діялося в колишньому Запорожжі та Кримському ханстві, було нескінченно далеким від того, що бачив молодий аристократ-ідеаліст Владімір Ізмайлов із вікна своєї карети. Цей письменник-сентименталіст милувався краєвидами України й Криму, млів від краси українських і кримськотатарських жінок, натякаючи, що вони гідні кращих чоловіків, а тутешні краєвиди — вправніших господарів. Отак завойований народ був знеособленим і розверстаним до рівня простого елемента ландшафту, а завойовник наділений правом перелаштувати цей ландшафт під себе.
Катеринославську губернію, як згадував 78-річний Мартин Кравець-Заїка у 1887 році, мешканець села Нові Кайдаки (сучасне місто Дніпро), називали «Невінчаною губернією», бо туди, мовляв, ішли люди розпусні, які «продають тютюн під церквами». Катеринослав, що з’явився на місці запорозької слободи Половиця, спершу був «зовсім малий, то сюди і находять солдати, солдатки, бродяги всякі, кацапня». Жили вони в Невінчаній балці, що неподалік Половиці: «Інчий жінку, дітей кине, інча — чоловіка: їх ніхто тут не питав, відкіль і хто. В норах (землянках. — Ред.), було, і калатають вік. Народ був усе голий і розпутній». Звичку матірно лаятися, за словами Мартина, теж принесли росіяни: «Мала дитина й та гне по-матерщині: все це зайшло до нас від кацапів з тієї Невінчаної балки». Етнограф Володимир Ястребов 1885 року підсумував свої спостереження людей у колишньому Запорожжі сумним вигуком: «Невігласи!». Він зауважив, що неможливо з’ясувати, якою мовою говорить люд «Новоросії», «звідки взялися обивателі певного закута і до якої національної групи вони належать. Але саме ця обставина, тобто відсутність етнографічної цілісності й небачена строкатість населення, слугують сприятливим ґрунтом для поширення трактирно-солдатської культури, що тут глибше пускає коріння і дає пишніший цвіт, ніж деінде».
Читайте також: У тіні міфологем
Крим іще більше був схожим на вавилонське стовпотворіння. Услід за солдатами з центральних губерній Росії туди йшли безталанні дівчата й жінки, сподіваючись знайти щастя в завойованому краї. За свідченням дрібного службовця Алєксєя Жілєнкова, мало хто з них виходив заміж, більшість ставала нещасними повіями. Чув він, як комендант Перекопа переконував українських чумаків привезти «хоча б десяток удів і дорослих сиріт-дівчат, щоб видати тут заміж, адже багатьом хотілося одружитися, та не було з кого брати». Чумаки хитро всміхалися й мовчали. «Невже ми нехристи, а не брати вам?», — ображено питав комендант. «Нехристи чи бусурмани — ми не знаємо цього, — мовив хтось із чумаків, — тільки навряд наші вдови й дочки самі прийдуть сюди шукати женихів». Коли чумаки пішли, комендант вибухнув лайкою: «Жахливі скоти! Не переконаєш їх, що ми православні та вкрай потребуємо жіночих послуг».
Уродженець Воронезької губернії Жілєнков нарікав: «Крим здався мені не по нашій душі, щось мертве, нудне і дике виглядало з його степів і жител». Його гнітило споглядання того, як солдати хвацько вирубували дерева в мальовничих садках і руйнували палаци ханських часів, надані під казарми. Йому хотілося залишити цей змертвілий край. Схожий настрій охоплював і тих, чиї заслуги імперія нагородила оселенням у Криму. Служба змусила Жілєнкова лишитися, пережити страшну епідемію чуми 1812 року, стати свідком того, як у Феодосії карантинні службовці зганяли хворих і незаражених в одні будинки, арештовували їхнє майно, підписували акти про його знищення й потай продавали. Набирало обертів махлярство з нерухомістю кримських татар, змушених їхати до Туреччини. Деякі з тих, хто лишався, всіляко догоджали новим господарям, щоб мати хоч дрібний чин і статок.
Сибірський конкістадор. Ресурсну базу для Російської імперії в 1582–1585 роках здобув «завойовник Сибіру», хрещений волзький козак Єрмак Тімофєєвіч
Колишні гетьманські й запорозькі старшини, кримськотатарські й ногайські мурзи прагнули статусу російського дворянина, що давав право на поміщицьке землеволодіння. Однак Росія була не лише імперією, що мусила нагороджувати всякого, хто сприяв її завоюванням, а й нерозвиненою державою зі слабкими інститутами, а отже, і великим простором для свавілля. Нещодавній поміщик чесно виконав вимоги уряду — заселив надану землю і створив ефективне помістя, — а тому легко міг усе втратити. Після смерті Ґріґорія Потьомкіна в 1791 році «володарем Півдня» став Платон Зубов, новий фаворит Єкатєріни ІІ. Він здійснив перерозподіл земель, потураючи нахабам і аферистам: те, що описав Алєксандр Пушкін у романі «Дубровський», а Микола Гоголь у «Мертвих душах», було типовим для Південної України першої третини ХІХ століття.
Беззаконня, сваволя й моральне бездоріжжя були прикметою геть усіх завоювань. На американському фронтирі, як зауважив Томас Баррет, жінки «продавали, все, що могли: від пиріжків до своїх тіл»; траплялися чудернацькі, як для християн усіх конфесій, форми шлюбу. Та з часом закон перетворював безлад на лад, а сваволя обходилася свавільцям дедалі дорожче. Натомість у Росії стан «скуйовдженості» ніби назавжди застигав не лише на «окраїнах», а й у центрі. Синод Російської православної церкви розсилав по імперії суворі приписи щодо моральності й отримував повідомлення протилежного змісту. Як-от у 1774 році з Санкт-Петербурзької єпархії про священника церкви Миколая Чудотворця села Горки Міхаіла Євтіхієва, який під час хресної ходи в перший день Пасхи «п’яний у ризах» схопив дячка Міхаіла Яковлєва за волосся, ударив головою об стіл і вибив йому зуба, місцевого каменяра побив дошкою, «мирських людей назвав чаклунами, фармазонами і злодіями, а село Нікольскоє — проклятим».
Читайте також: Технології впливу
На прикордонній річці Урал яїцькі козаки та російські офіцери Гур’єва городка в 1750-х роках брали в казахів дівчат «для лакомства» під виглядом шлюбу, сплачували за них калим і зганьблених повертали батькам. Той самий Фішер відзначав «розпутне й безладне життя росіян, що мешкали в Сибіру, а найбільше козаків». Вони мали по кілька сімей, виманювали з Московії жінок буцім для одруження і продавали їх у рабство. У 1621 році в Сибіру запровадили архієпископський престол. Архієпископ заснував монастир для черниць, які жили серед мирян, і почав боротьбу з козаками, які не стримували свою хіть, посилаючись на дану їм царем «повну волю» в обмін на службу. Лише в 1750-х сибірські козаки мусили впорядкувати стосунки з жінками. На острові Сахалін у 1890 році Антон Чєхов не побачив і сліду «вольної колонізації», адже російські промисловики, як і двісті років до того, не створювали міцних сімей і господарств, а виснажували мисливські й рибальські угіддя та йшли далі. Сахалінська каторга здалася письменникові вишуканим знущанням над людським єством. Пропорція жінок і чоловіків серед засланих становила 53 до 100, а у в’язницях і казармах — 25 до 100. Чоловіки-поселенці та жінки, які щойно прибули, сходилися за розподілом чиновників, часто без вінчання: «Начальник округу і доглядач поселень разом вирішують, хто з поселенців і селян гідний отримати жінку».
Діти імперії
Життя в «невінчаних губерніях» несамохіть відтворювало одноманітну ідентичність. Завойований народ, скутий «холодом» завоювання, прагнув хоч якоїсь «весни», хай би вже й російської. А серед завойовників було багато тих, чий родовід починався зі схожої «зими» й мав лише кілька зросійщених поколінь. Ланцюжок таких «зим» і «весен» тягнувся до самих витоків Московії. Ядро її на строкатому слов’янському, фіно-угорському й тюркському черезсмужжі у ХІV—ХVІ століттях формували монастирі. Під захистом московських князів вони громадили величезні ресурси, узалежнювали навколишніх мешканців, накидали їм стандарт віри, підданства, мови і стилю життя. За висновком російського історика церкви Ігоря Смолича, брата українського письменника Юрія Смолича, «русифікація і християнізація зливалися в єдине державне і церковно-політичне завдання» на всіх напрямах завоювань.
Генерал Зима. Карикатура з французького журналу Le Petit Journal від 9 січня 1916 року
Дивна метаморфоза діялася з деякими новохрещеними інородцями: вони ставали ще більшими росіянами, ніж «природні русаки». Пласколиций хрещений волзький козак Єрмак Тімофєєвіч, «колдун», що знався з шишигами (чортами. — Ред.), завоюванням Сибіру заклав ресурсну основу майбутньої Російської імперії. Військова аристократія зруйнованого Сибірського ханства влилася до складу сибірських козаків і разом із ними здійснювала подальші завоювання. Перетворення «чорного» данника на «білого» здирника живило вогонь загарбання. Хоч як прагнули люди Сибіру навести лад у своєму краї, створюючи впорядковані острівці з добрим господарством і плекаючи гостинність, хижий безлад переважав. У «Сибірській газеті» за 1 березня 1881 року писали: «Змертвіння, бюрократичне, формальне ставлення до справи характеризує всі наші установи і суспільство, якщо його тільки можна так назвати. Брак ініціативи, суспільних інтересів, громадянських чеснот є прикметами нашого життя, все заступила погоня за наживою, хижацтво. Люди проникають до Сибіру за ретельним відбором, через який наша рясна й багата країна стала предметом старанного пограбування і несе на собі слід цього розбещення».
Читайте також: Старі імперські міфи проти нових українських
Імперська ідентичність чудернацько поєднувала риси сторожового пса й комірного щура. Ці риси виникали з уявлення імперії як велетенської комори, яка всім дає добро (за правильну поведінку), тому її слід стерегти. Підґрунтям такого уявлення спершу були монастирі, розсадники кріпацтва й казенного православ’я: тим, у кого все забирали, давали прожитковий мінімум в обмін на залежність. Бути псом чи щуром — незрівнянно краще, ніж кріпаком. Як у Салтикова-Щєдріна: «він служив в урядниках і якщо терпів це ярмо без явного ремства, то лише тому, що вдома (у селі. — Ред.), за його словами, жерти було нічого, а він мав схильність до їжі». Імперія, звісно, труїла щурів у своїй коморі, проте мусила бути поблажливою до тих, хто мав ще й риси пса, придатного для служби. Корупція, попри первісне латинське значення цього слова, була не пошкодженням системи, а самою системою, де основою громадського порядку, власності та статусу є лише влада, а не закон. Фундаментом влади стало цькування якщо не зовнішніх, то внутрі
шніх ворогів, а запорукою виживання була участь у цьому цькуванні, яке здійснювали від імені імперії. Тому принцип бути серед тих, хто цькує, щоб не стати зацькованим, становив основу життєвої стратегії імперської пересічі.
Вогонь цькування живився знищенням поневолених народів, які перетворювалися на однорідний попіл «трактирно-солдатської культури», а пізніше — низькопробної «попси» й відповідних соціальних взірців. Люди, які уславлювали російську науку й культуру своєю творчістю, завжди мали складні відносини з владою і зазнавали цькування з боку невігласів, вихованих імперською коморою. Тож саме цькування становило головний рушій завоювань і об’єднавчу силу імперії, але водночас і гальмо її розвитку.
Організатори й виконавці цькування не переймалися доведенням вини жертви чи поблажливістю до її слабкості — досить було демонічного образу, накинутого на нього казенною церквою, історичними працями, літературними творами чи ідеологічними агітками, які писали «схильні до їжі» урядники або індоктриновані аскети-ідеалісти. Головне, що в процесі розправи досягали повного єднання господаря і пса, імперії та носіїв імперської ідентичності. Це була російська історична альтернатива демократії. Опричнина Івана ІV, викриття «масонських змов» у ХІХ столітті, сталінські репресії, русифікація України, втручання в тутешні політичні процеси, а потім — і збройна агресія проти України у Криму й на Донбасі» — це все явища одного порядку, які не мають іншої логіки, окрім цькувальної. Це логіка людей, які й досі несуть нам холод.