Люди гетто

На «Шулявсь­кій» із попереднього вагона вилітає кобзар Тарас Компаніченко в повному обладунку, себто в жупані до колін та з кобзою. Половина кислих облич у моєму вагоні пожвавлюється, проводжаючи його більш ніж здивованими поглядами. Я посміхаюся: Тарасові вкотре вдалося «розширити свідомість». Хоча розумію, робиться це через панівне становище постсовкової людини, котрій важко вилізти з яскравого макіяжу, чорної куртки чи центнерної шуби. Решта – «нефори», арт-богема, «шанувальники фольклору» – гетто для самих себе. Добре, є ще громадський транспорт, подумалося.