26 квітня виповнюється 135 років від дня народження визначного австро-англійського філософа Людвіґа Вітґенштайна. Щоб стати знаменитим, йому вистачило лише однієї книжки, виданої за життя, — Logisch-Philosophische Abhandlung (1921). Утім, відомою вона стала наступного року, коли з’явилася в англійському перекладі Чарльза Оґдена і вже з латинською назвою Tractatus Logico-Philosophicus. У світі ж її здебільшого цитують і згадують як TLP.
У його біографії не бракувало цікавинок, про які не можуть промовчати всі, хто про нього пише, тож і я розкажу. Чого вартий тільки той факт, що він разом з Адольфом Гітлером у 1904–1905 роках учився в реальному училищі в Лінці і, як стверджує Кімберлі Корніш, суттєво вплинув на світогляд майбутнього фюрера. Хай це й перебільшення, але чудово вигадане. Іншим легендарним фактом його життя є його часто згадувана 10-хвилинна дискусія з Карлом Поппером 25 жовтня 1946 року, коли Вітґенштайн «погрожував» опоненту кочергою, а присутнім під час цього був третій видатний філософ ХХ століття — Бертран Расселл.
Однак цей есей присвячено не «Логіко-філософському трактату» й не життєтворчості Вітґенштайна, а тому, як його постать стала існувати окремо від його ідей, перетворившись на персонажа. Тож ітиметься про те, як Вітґенштайн став символічним героєм, уже понад пів століття продовжуючи свою посмертну одіссею в літературі.
Зі спогадів відомо, що Людвіґ Вітґенштайн дуже полюбляв на дозвіллі читати детективи, насамперед американські, які виходили в журналах, — про Філіпа Марлоу, Майка Гаммера й Сема Спейда. Особливо він захоплювався цим останні двадцять років життя. Така любов до художнього слова, вочевидь, була по-своєму інтерпретована Всесвітом, який, зваживши на смаки Вітґенштайна, переніс його в часопростір літератури, гарантувавши так йому безсмертя не тільки серед філософських кіл.
Перелік таких недокументальних текстів, де Вітґенштайна виведено в тій чи тій формі, чи не найбільший серед його колег-любомудрів. У 1987 році вийшов роман Брюса Даффі «Світ, яким я його вважаю» — художній життєпис Вітґенштайна і його оточення. Того ж року вийшов роман англійського літературознавця Террі Іґлтона «Святі та науковці», де філософ є одним із четвірки втікачів у віддаленому котеджі на західному узбережжі Ірландії, інші — Ніколай Бахтін, Джеймс Конноллі та Леопольд Блум. Також в «Аустерліці» (2001) Вінфріда Ґеорґа Зебальда автор «Логіко-філософського трактату» є одним із важливих напівреальних персонажів. У 2014 році вийшов роман Ларса Аєра «Вітґенштайн-молодший» — комічно-сатирична історія про прихильника великого філософа, змученого професора в сучасному Кембриджі, який складно вибудовує свої відносини зі студентством, а ті натомість і дають йому прізвисько Вітґенштайн. Ще в більшій кількості творів саме ідеї Вітґенштайна стають сюжетною основою, зокрема в «Кінцевій зоні» (1972) Дона Делілло й «Мітлі системи» (1987) Девіда Фостера Воллеса, а останню письменник узагалі називав діалогом Вітґенштайна й Дерріди.
Серед низки подібних літературних прикладів вирізняються два, у яких філософ є в назві, однак його немає в тексті як умовно видимого героя, він діє радше в контекстах і підтекстах. Це «Племінник Вітґенштайна» (1982) Томаса Бернгарда й «Коханка Вітґенштайна» (1988) Девіда Марксона.
Бернгард використовує ім’я філософа опосередковано, розповідаючи про «історію однієї дружби» та про свого друга Пауля, який і є тим небожем із заголовка, однак усе-таки більше це повість про самого Бернгарда і його покоління. А ще про Австрію та хвороби, які вражають людей і цілі суспільства. Зокрема, про душевний розлад, який, «утративши контроль над собою», дедалі глибше занурюється в безодню божевілля, на відміну від оповідача, який таки зміг опанувати себе. Зрештою і сама психічна хвороба в повісті видається певним покаранням за надмір таланту, ніби застерігає від того, щоб виходити за межі звичних людських здібностей, адже геніальність — це радше кара, аніж дар. Знаково, що в лікарні «Баумґартнергьое» різні корпуси названі різними чоловічими іменами, і Пауль якраз лежить у корпусі «Людвіґ». Бернгард своєрідно зіставляє дядька й племінника:
«Майже століття Вітґенштайни виробляли зброю і машини, поки зрештою породили Людвіґа й Пауля — знаменитого філософа, який вплинув на свою епоху, і не менш знаменитого, принаймні у Відні… божевільного… одного прославила його філософія, а іншого — божевілля. З них двох Людвіґ, імовірно, і справді був філософічніший, а Пауль, імовірно, — божевільніший; але цілком може бути й так, що ми лише тому вважаємо одного, філософічного, Вітґенштайна філософом, що він переніс на папір саме свою філософію, а не своє безумство; іншого ж, Пауля, вважаємо безумцем тому, що він приховував свою філософію і виставляв лише божевілля… один з них публікував свій розум, інший же свій розум практикував. Рівня філософа Людвіґа безумець Пауль, безсумнівно, досяг; один уособлює абсолютну вершину філософії та історії Духа, інший — абсолютну вершину в історії безумства».
Про певне психічне відхилення йдеться і в романі Марксона, де описано життя жінки за сорок, яка лишилася єдиною людиною на Землі та їздить по різних країнах, відвідуючи славетні музеї та визначні місця. Принаймні вона, ця зразкова ненадійна оповідачка, так про це розказує. І ще вона, звісно, є «коханкою» філософа лише в переносному смислі — як прихильниця його світобачення, а не його самого, про що вона не забуває авторитетно заявити: «Між іншим, Вітґенштайн ніколи не був одружений. Ну і також ніколи не мав коханки, оскільки був гомосексуалістом». Можна було проаналізувати роман Марксона як реалізацію ідей Вітґенштайна, однак сам письменник саме цим і дорікав усім рецензентам, які, угледівши знайоме ім’я на обкладинці, геть не зауважили того, що в романі більше йдеться про філософію Мартіна Гайдеґґера. Утім, деякі тези Людвіґа Вітґенштайна дуже добре пояснюють те, що відбувається в «Коханці Вітґенштайна», зокрема виразне заперечення причинно-наслідкового зв’язку: «Майбутніх подій не можна виснувати з теперішніх. Віра в причинний зв’язок є забобоном» (тут і далі — пер. Євгена Поповича). І сама форма роману — короткі абзаци й речення — ніби ілюстрація думок філософа: «Речення є образом дійсності. Речення є моделлю дійсності, такої, якою ми собі її уявляємо» й «Межі моєї мови означають межі мого світу».
Найвідоміша фраза Людвіґа Вітґенштайна, якою завершується його «Логіко-філософський трактат»: «Про те, про що не можна сказати, треба мовчати». Я мало що можу сказати про філософські погляди Вітґенштайна, а тому намагався про це значущо мовчати, проте промовчати про нього як про літературного персонажа — неможливо, а також несказанно важко, бо так можна впасти в мовчаль. Це неологізм українського поета Валер’яна Поліщука, утворений від слів «мовчання» й «печаль». Певен, що філософ-ювіляр зі своєю любов’ю до «мовних ігор» точно б високо оцінив це слівце.
