Про місто Алеппо у Сирії знала у зв’язку з Україною, через відомого мандрівника Павла Алеппського (Халеппського). Протягом 1654-1656 років він із батьком подорожував Україною. Описав політичну ситуацію на наших землях, залишив докладні описи про самобутність нашої культури. Павло Алеппський = архідиякон, мандрівник, письменник,син Антіохійського Патріарха Макарія.
І коли 2016-го у ЗМІ року побачила фотосвідчення страшних руйнувань в Алеппо, зокрема, у найдавнішій частині міста, пам’ятці Світової спадщини ЮНЕСКО, = вони жахливо перегукнулися з нашими містами на Сході України. Завмерлі закопчені скелети забудови = житла сирійців і наших співвітчизників. І все це = робота російської військової авіації.
Свіжий факт, свіжа рана: російські війська атакували Львів дронами, внаслідок чого постраждала спадщина ЮНЕСКО: середньовічна пам’ятка = монастир бернардинів (нині церква св. Андрія) і житлове приміщення.
І що ж = те саме ЮНЕСКО, глибоко стурбоване, закликало: «Усі сторони повинні охороняти спадщину та утримуватися від будь-яких дій, що завдають шкоди культурним цінностям». Це ж які такі «УСІ СТОРОНИ»? Як написав один дотепник, ця міжнародна організація «закликала Україну більше не збивати своїми історичними монастирями мирні російські безпілотники».
Надто останні дванадцять років ми більш ніж наочно пересвідчуємося, яке крихке наше життя, наші тіла, наша земля, наші оселі. І коли дивишся на всі ці страшні фото й відео потрощених жител, перша думка: аби люди були живими! Та водночас, довідавшись про чергову атаку російської зброї на історичну забудову Одеси, Харкова, Дніпра, Львова, укотре берешся за голову: це ж на наших очах Росія знищує матеріальну історичну пам’ять, оригінальний образ наших міст, їхню особливу ауру! Що залишимо наступним поколінням? На сьогодні = понад 1700 пошкоджених і знищених пам’яток!
І як же нестерпно, коли в той самий час і без атак російських варварів хижацтво скоробагатьків руйнує дивом зацілілі будови – про що раз-по-раз волають захисники історичної спадщини. Або ж занехаюють ці пам’ятки до саморуйнування.
Читайте також: Росія зруйнувала понад 1700 українських об’єктів культурної спадщини
Що ж, доведеться хіба роздивлятися стенди проєкту «Втрачений Київ», який розгортають працівники Державного історико-культурного заповідника «Стародавній Київ». Роздивлятися, схиливши голови – як перед домовиною померлого.
Забудова Києва, нашої столиці, хронічно викликає невдоволення і протести. Час від часу запитую приятелів і знайомих: яке місце в Києві вважають таким, де вдало поєднано сучасну забудову з існуючою, як це можна побачити в містах Європи? Мається на увазі вписаність нового в складену раніше ансамблевість. Мої візаві губляться, роззираються навсібіч = наче відповідь прийде сама. А я передусім пригадую будову посольства Нідерландів на Контрактовій площі, перед П’ятницькою церквою. Як елегантно вписана будівля в самісінькому центрі історичного Подолу! А відносно неподалік, на Нижньому Валу, – той архітектурний монстр, котрий жахає, як тільки проходиш цією місциною. Здається, він упаде на голову, знехтувавши всіма правилами безпеки й архітектурної культури, хоча не є висотною будовою. Цей комплекс із знущальною назвою «Поділ Престиж» – наочна ганьба нашого міста. Ця дванадцятиповерхова, перепрошую, архітектурна ропуха = пряме порушення історичної об’ємно-просторової композиції. Споруда зведена на ділянці, яка розміщена у п’яти охоронних зонах і межує з охоронними зонами сімнадцяти пам’яток архітектури та історії. За законом, на цій території дозволяється тільки реконструкція, реставрація будівель й адаптація нових споруд до загального історичного ансамблю. Тим часом тривають довгограючі експертизи, тягнуться-волочаться, як мотуззя, судові процеси – а монстр не випарувався.
Що Київ, що інші міста України вражають = навіть на центральних вулицях = заскленими балконами в стилі хто-в-ліс-хто-по-дрова, які цілковито руйнують первісний вигляд фасадів. Це стосується і будівель радянського часу, і тих, які мають історико-культурну цінність. Пройдіться поглядом по рядах тих балконів = вжахнетеся.
Цікаво, як називається прийом містобудування, коли всередині існуючих кварталів постають висотні новобудови, що виставляють свої поверхи над складеною раніше забудовою? Не заздрю тим, хто живе у старішій: туди ніколи не потрапляє сонце. Ні-ко-ли. Життя = мов у ямі чи підвалі.
Живу в «хрущовці», побудованій більш як пів століття тому. Все в ній дихає на ладан. Що обіцяють якусь реконструкцію – задовго до війни – та все без руху. Нині – й поготів. Бачила подібні «радянські коробки» у Вільнюсі – дуже пристойне осучаснене житло. І кругом – зелені куточки, на кожному клаптику землі!
Ще античні містобудівничі знали: забудова пов’язана із емоціями людей, їхньою поведінкою, хоча це не завжди усвідомлюється. Коли нині потрапляєш у забудову окремих районів столиці, яка заганяє тебе в кут, не дає дихнути – на мене, принаймні, нападає страх, мало не панічна атака. Почуваєшся в закритому просторі, як звір, звідки намарне шукати виходу.
Окрема історія Києва – забудова руками військовополонених гітлерівської армії. В різних районах столиці вона вирізняється невисокими поверхами, цегляними стінами. Чи не найвідоміший так званий німецький квартал в Аварійному селищі на лівому на лівому березі Києва (біля метро «Чернігівська» та вулиці Будівельників). Цей житловий масив зведений полоненими німцями у 1946-1953 роках після Другої світової війни. Особливо після воєнних руйнацій Києва, тотального дефіциту житла, цегляні двоповерхові будинки вирізнялися непретензійним європейським стилем, затишними подвір’ями і свого часу вважалися елітним житлом для ударників праці.
А ще ж є будинки, побудовані німецькими військовополоненими, на Сирці. Там, до речі, був Сирецький нацистський концтабір для радянських військовополонених. Нещодавно побувала там. Так само невисока забудова, хоча зводилася як дешеве масове житло, але зберегла свою притягальність. Але ж скільки з’явилося там незугарних прибудов, знову-таки, самодіяльних балконів, які порушують архітектурний задум! Невже люди наскільки захланні, що два-три квадратні метри незаконної прибудови або зашкленої клітки зробили їх щасливішими?
Нині, в час тривання війни, задираючи голову на висотні поверхи новобудов (деякі завмерли, над деякими оптимістично крекчуть крани), думається: при виборі майбутньої квартири людям обов’язково доведеться обмірковувати, наскільки захищені вони від повітряних атак. Чи є укриття, сховище, окреме резервне живлення? Чи можна буде піднятися на свій поверх, коли відсутнє електропостачання? Все це стало наскільки актуальним!
Колись я мріяла про житло, де обов’язково мала бути стіна із суцільного скла. Тепер же = аж ніяк не мрію: осколки навіть від звичайних вікон після російських атак ще довго нагадують про них. Тож, розкіш дуже проблематична, куди не глянь!
Щодо розкішних вілл наших скоробагатьків і чиновників = передусім дивує несмак чи то в колоніально-палацовому стилі, чи в інших «подражаніях». Не забуду враження від маєтків у Кончі-Заспі, на «дамбі» в Козині. Втім, трапляються цікаві сучасні проєкти. Мені ж у пам’яті вілла Тугентдгат у Брно, спроектована Міс ван дер Рое у 1929-30 роках. Пам’ятка модерністської архітектури. Власник = текстильний магнат. Але він не демонстрував свого багатства, а ось максимальна функціональність і оригінальне перетікання простору у віллі вражає. Єдина розкіш = оніксова стіна.
Звісно, можна жити і в печерах, спеціально обладнаних, набагато дорожчих, ніж пентгаузи, як це бачила у Франції та Іспанії. Там постійна температура і без спецобладнання, особливий комфорт.
Що з матеріального залишимо як свідчення нашого життя? Чи цікаво буде майбутнім поколінням берегти чи відтворювати його = як трипільські протоміста чи Помпеї?
Головне = бути живими. І щоб не з’їла нас зажерливість, захланність. У Тараса Григоровича все дуже просто: «Поставлю хату і кімнату, Садок-райочок насаджу…»
