Мірою просування совєтської диктатури в Україні філософське вчення Фридриха Ніцше потрапляло під сувору заборону: щонайменша промовка про ніцшеанство прирівнювалася до загравання зі світоглядом, який уважався людиноненависницьким. А такі реалії миттєво наражали на неабиякі ризики, бо призводили до звинувачень у пропаганді фашизму. Втім, оскільки совєтизація ввірвалася на західноукраїнські терени дещо пізніше, то свобода публічно говорити на подібні теми в цьому регіоні протрималася найдовше. Властиво, для підтвердження цієї тези є своя історія.
Літературному критикові, письменнику та перекладачеві Михайлові Рудницькому випало народитись у містечку Підгайці на Тернопільщині у 1889 році в родині батька-українця та матері-єврейки. Замолоду на нього вплинули модерністські літературно-мистецькі течії й, очевидно, філософія Ніцше. Потрапивши в 1907 році до Львова, Михайло вчиться на правничому факультеті, хоча перейде на філософський, а ще — долучиться до літературної групи «Молода Муза». Згодом, у 1910/11 роки, матиме змогу студіювати в Парижі, де слухатиме Анрі Берґсона, Жоржа Сореля й учащатиме до заснованої наддніпрянцями Української Громади. Після повернення та завершення навчання — займатиметься перекладами (1911/14). Та в 1915 році разом із іншими земляками його депортовано російськими властями до Києва, де пізніше Рудницький уже викладатиме на кафедрі філософії в Народному Університеті (1917/18). Але завдяки зв’язкам із Директорією — вирушає з делегацією від УНР у Париж.
Знову повернувшись у Галичину (1922) — бере шлюб і працює в часописі «Діло». Тоді його запеклим опонентом стає Дмитро Донцов — радикальний інтерпретатор ідей Ніцше. А з 1939 року розпочнеться робота у Львівському університеті та Спілці письменників. Однак ідейні функції зазвичай обтяжувалися співпрацею з НКВД. І попри те, що в часи нацистської окупації Рудницький яко напівєврей змушений переховуватись, у 1947 році йому згадають усі молодечі сентименти до буржуазного мистецтва. Покаяння передбачало демонстрацію лояльності до комуністичного режиму, зокрема, підписи під гнівними відозвами проти націоналістів і греко-католиків.
Якщо перейти до побіжного ніцшеанства Рудницького, то воно вписується хоч і в невеличку, проте цілком яскраву сторінку. Йдеться про його статтю в «Ділі», написану з нагоди 30-х роковин смерті німецького філософа — «Людська історія “надлюдини”». Дозволимо собі нагадати, що це 1930 рік. Отже, на «Великій Україні» червона влада нізащо не пропустила б у цензуровану пресу подібного «неподобства». Тимчасом у Львові Рудницькому ще нічого не заважає міркувати про те, чи можна вважати Ніцше філософом, а чи поетом. Автор статті здає собі справу, чому Ніцше зрікається професорського титулу чи відмовився від творення філософської системи, натомість узявся за конструювання проєкту надлюдини. Хоча він адресує своє вчення небагатьом, у нього з’явилося без ліку шанувальників у світі. На момент виходу цієї статті, Ніцше ще не встигли ввести до підручників із історії філософії, бо знані тлумачі його думки тільки-но починали писати твори, що показали значення ніцшеанства. Не роздумуючи, Рудницький у дусі концепції «Молодої Музи» поміщає Ніцше між філософією та літературою:
Ніцше не був фільософом, якщо є ним тільки той, хто всі свої ідеї в силі зв’язати в одну суцільну картину, бодай наскрізь формально. Тоді не є фільософами ріжні могутні уми: Віко, Паскаль, Прудон, Карляйль…
Певно, розміститися поміж філософією та літературою й означало для Рудницького бути «поза добром і злом», адже Ніцше «не міг стримати свого темпераменту супроти думки», маючи завжди напоготові «вислів свого особистого смаку». Тобто його вчення містить і вагому поетичну складову, скеровану на шукання шляху «поправи людства». Виглядає, що Ніцше розчарувався в тому, що ще можна накреслювати раціональні плани розвитку людини, пропонуючи дещо зухвале вчення про надлюдину. Рудницькому поталанило вдало перекласти наріжне поняття Ніцшевої філософії — «der Wille zur Macht» — «воля сили», тоді ж як іще донині вживається не надто вичерпна словосполука «воля до влади». Водночас українському літератору таланить указати на ті чинники, що вабили ніцшеанців-неофітів:
Що захоплювало нас у днях молодости у творах Ніцшого? У першій мірі його безоглядна критика систем і світоглядів, що хотіли поняттями охопити явища життя. «Життя» для молодих є такою самозрозумілою правдою, а поняття плавають так легко по його поверхні, що всі ґеометричні формули якогось Спіноци йдуть у кут перед ліричною деклямацією на тему «краси та сили життя».
Проте ключовим аспектом у ніцшеанстві був індивідуалізм. Ясно, що в умовах тотального колективізму про подібні речі годі було згадувати, не те що практикувати. Зваба вседозволеності, що містилася в гаслі «усе вільно», була не менш повабною. Та чи розпізнавали новонавернені ніцшеанці в ідеях свого пророка неабиякого майстра інтелектуальної провокації? Чи направду він абсолютно серйозно закликає до вседозволеності? Є чимало тих, які «не в силі розуміти духовних спонук психічно багатогранної людини». З іншого боку, Рудницький констатує, що «нині Ніцше перестав бути боєвим прапором». Отже, коли перша оскомина популярності пройшла — настає час оцінки правдивої. Щоправда, вона утруднена тим, що «є в життєписі Ніцшого прірви».
Рудницького можна зарахувати до попередників українського біографічного підходу, бо він указує на паралелі між Ніцшевим життєписом і його ідеями. Те, що життя філософа закінчилося невиліковною недугою (неврастенією), вважає наш літератор, який уже мав змогу познайомитися з кількома студіями на цю тему, не свідчило, що «цей ненависник жіноцтва і досмертній самотник» усе життя був божевільним, а радше — володарем «вражливого серця».
Не оминає Рудницький і «ваґнерівської проблєми», чільна трудність якої полягала в тому, що Ніцше спочатку підносив оперу Ваґнера як новаторську, а потім убачав у ній відкочування до християнства. Розгадкою виявилася Ніцшева любов до Ваґнерової дружини — Козими, позначеної символом Аріадни. Рудницький висловлюється також і стосовно стосунків Ніцше з іншою пасією — «фінляндською жидівкою Лю Андреас-Сальоме». Про «любок» філософа він висновує таке: це вимріяні постаті, Елізейські тіні, котрим і судилося стати каталізаторами його літературного прориву.
Ще одна важлива ілюстрація — увага до посмертного спадку Ніцше. Рудницький окреслює роль сестри філософа — Елізабет Фьорстер-Ніцше, яка силкувалася фальшувати братові думки та факти біографії, забороняючи дослідникам висловлювати їхні особисті погляди з цього приводу.
Нарешті, Рудницький указує на три полюси («бігуни») Ніцшевої думки: Христос, Юда, Діоніс. Перший імпонує йому своєю рівновагою, другий — бунтарством, а третій — земними прагненнями. Проте головні первні ніцшеанства закорінені в бунті проти всілякої однобічності, тому Ніцше постає також і проти самого себе. В цьому проглядають явні ознаки самоперевершення. Власне, для цього Ніцше й знадобилася надлюдина:
У цій шамотні зародився ідеал «надлюдини». Навіть не ідеал, а чисто формальне межове поняття —; «Uebersichhinausstreben»* поняття неперекладне на мову життя, бо людина невсилі вийти поза кожночасні свої спроможности.
Отже, це означає, що людина в своєму житті навмисно виставляє надміру завищені, тобто надлюдські маркери, щоб із їх допомогою долати численні виклики-страждання та щоразу виходити на ще вищий рівень людського, нехай у нім і надалі міститиметься запал до перевершення. Виглядає, що Рудницькому така стратегія ставала в пригоді також і в особистому житті.
* Прагнення перевершувати себе.