Поруч із ними на одній сцені співають водночас двоє українців. Це бас Віталій Ковальов, який почав професійну кар’єру вже за кордоном, і сопрано Людмила Монастирська, котра лише кілька років тому стрімко ввірвалася на світові сцени рівня «Дойче Опер», «Ла Скала» та «Метрополітен» і на кожній із них стала своєю.
Однак це не зробило її чужою вдома. Саме українські народні пісні Людмила Монастирська співає в гримерці, називаючи їх найкращою розрядкою для вокалу, попри те що західний театральний персонал цього не розуміє і радить «поберегти голос».
Утім, зі сцени, звісно, лунатиме тільки італійська. Театр заповнений ущерть, до останнього ряду; британці приходять на виставу вбрані неформально, але строго. Після вистави публіка аплодує дуже вдячно, не скуплячись на заслужені «браво». Видно, що тут не заведено аплодувати стоячи і взагалі виявляти надмір емоцій навіть у виняткових випадках.
Сама постановка, зроблена спільно з «Ла Скала», мінімалістична, умовна й позачасова. Із вокального погляду всі її учасники бездоганні – від монументальних, але не скам’янілих хорів і до майстра Нуччі, який уміє одним жестом, одним нюансом інтонації сказати більше, ніж дехто роками виступів. Монастирська в образі Абіґаїлли – сама владність, убрана в чорний плащ. Її спінто легко перекриває всі оркестрові туті й вокальні ансамблі, водночас нікого не глушачи. Арію «Anch’io dischiuso un giorno» із другої дії вона витримує в дуже ніжному піано, з якого чути справжній пережитий біль; у її руках смолоскип, і на сцені горить живий вогонь, у якому тліє одяг закатованих за наказом Абіґаїлли гебреїв.
Наступного дня в кімнаті зі скляними стінами за лаштунками «Ковент-Гарден» зустрічаюся з українською зіркою.
«Я завжди сходжу зі сцени щасливою, – каже співачка, – якщо, по-перше, такі колеги, як у цій продукції, і по-друге, якщо публіка дуже гарно приймає; тут, у Лондоні, так завжди».
Пригадую, що після вистави Лео Нуччі дуже щиро обійняв свою українську колегу. «На сцені важливо, особливо у таких складних партіях, відчувати надійність партнера. З Нуччі надійно, попри те що це чоловік немолодого віку; він просто фантастичний як людина: приємний, ввічливий і, як усі італійці, дуже шанує голоси й талант. Ніколи не було такого ставлення, мовляв, я – grande persona, а ви молоді й невідомо хто. Якщо йому щось подобається або він когось поважає як колегу, він завжди це висловить. На жаль, серед моїх співвітчизників бувають інші варіанти».
Але пані Людмила завжди радіє, коли випадає виступати з українцями за кордоном, як це було нещодавно в Сантьяго, де вона з Віталієм Білим співала в «Аттілі», і як це трапилося цього разу в лондонському «Набукко» з Віталієм Ковальовим. «Для мене дуже велика честь просувати вітчизняну культуру. І це дає наснагу. До того ж у мене мама філолог, і все, що стосується української пісні, поезії, традиції, коренів, особливо із Західної України, – все це мені дуже цікаве» – каже співачка.
«Лисенків «Тарас Бульба» в «Ковент-Гарден» – чом би й ні? Я хочу сказати, що нічого неможливого немає. Особливо зараз, із новими ідеями, режисерським баченням нового й сучасного, новою ґенерацією талановитих постановників». Та поки що співачка помічає мало інтересу до української культури в західних митців. «Якщо є зацікавленість в українській класичній музиці, то я готова просувати її серед колег на Заході з великим задоволенням. Звичайно, якби були якісь реальні можливості, з мого боку ішов би тільки позитив. Треба, щоб іще більше людей представляли нашу країну: що це за держава, з яким корінням, культурою, неповторною мелодикою».
Складні партії
«Я адекватно ставлюся до будь-якої критики, – каже пані Людмила. – Людина має вдосконалюватися весь час і все життя. Ми не можемо ідеально співати, такого не буває навіть у найкращих, найвеличніших майстрів».
Людмилу Монастирську знають як спеціалістку з Верді, під знаком 200-річчя якого живе нині оперний світ. Однак невдовзі багато його ранніх опер можуть знову лягти на полицю, та й неможливо триматися того самого репертуару весь час. Знавці опери хочуть почути могутній голос українки у ваґнерівських партіях. Але в неї самої про це своя думка: від Верді краще рухатися не до пізніх романтиків, а навпаки, до ранніх, до бельканто.
«Найімовірніше, я виконуватиму зараз Белліні, а не Ваґнера й не Ріхарда Штрауса. Є пропозиції заспівати «Норму». Для мене це теж певний щабель, який не завадило б подолати. Я взагалі дуже люблю складні партії: леді Макбет, Одабелла, весь ранній Верді. Мені це цікаво як професіоналу, самій для себе: зможу я опанувати цей матеріал чи ні? Взагалі не проблема освоїти що-небудь нове. Але, з огляду на технічні моменти, я ще поспівала б Верді… Верді, Верді і ще раз Верді! Крім того, щоб співати Ваґнера, треба ще дуже серйозно займатися німецькою мовою, не халтурити – на це ми не маємо права».
Американські агенти пропонують пані Людмилі ще й партії мецо-сопрано, які не повинні бути проблемою для її напрочуд широкого й рівного діапазону та дещо темного тембру. Але сама вона від ідеї не в захваті: «Змінювати амплуа, коли в мене ще дуже багато неспіваних сопранових партій, я найближчим часом не збираюся. Хоча мецові партії дуже цікаві; роль Амнеріс в «Аїді» така драматична, що, гадаю, вона цікавіша, ніж Аїда, і для мене вона становила б більший інтерес як для жінки. Навіть в усіх консерваторіях і на прослуховуваннях для мецо дають її сцену судилища із третьої дії. Це дуже показово».
«Люблю співати владних жінок»
Важко повірити, що шлях Людмили Монастирської до блискучої кар’єри не завжди був гладким. Свого часу їй неохоче давали співати на батьківщині: «На початку 2002 року мій контракт у Національній опері України не було продовжено, хоча я вважалася солісткою від 1998 року. Може, з тієї причини, що в мене тоді були маленькі діти, і склалася думка, ніби я була не готова виходити на сцену і співати, особливо такі складні партії». Сьогодні пані Монастирська підтримує з Національною оперою ділові й дружні взаємини, завдяки чому українці мають змогу регулярно її бачити й чути.
На київській сцені особливо помітна акторська майстерність Людмили Монастирської. «Ми працюємо з режисерами, вони нам підказують; збоку, знову-таки, видніше, і вони це співвідносять із нашим співом, із вокалом. Це індивідуальний підхід до співака: у кожного своя психофізика, своє самовідчуття. Усе воно залежить навіть від того, що йому випало пройти в житті. Тож режисери все одно не остання інстанція. Виконавець має профільтрувати все крізь себе, відштовхуючись іще й від особистих відчуттів, і цей образ удосконалюється з кожним виступом. Він не може бути однаковий. Узагалі співакам корисно прослуховувати й переглядати свої записи для вдосконалення пластики, створення образу. Адже ми не бачимо себе збоку. А я продивляюся себе навіть в інтернеті й розумію: отам так не треба, отам забагато рухів. Один навіть поворот на сцені бачиш наче у збільшенні. Ти сам в емоціях, тебе переповнює музика, і ти можеш навіть не помітити, що цей жест зайвий, якихось порухів не потрібно».
«Так складається останнім часом, що доводиться – коли можна так висловитися – співати владних жінок, але які, до речі, врешті-решт проходять крізь каяття або катарсис. Тобто це не такі собі злочинці, яким нема прощення; сильні, але все-таки зі світлом наприкінці тунелю: леді Макбет, Абіґаїлла, Одабелла. В опері дуже важлива особа співака. Людина зі слабкою особистістю такої роботи, мабуть, і не обере». Та оперу, героїнею якої була б Людмила Монастирська, ще не створено.
Серед вистав, партії з яких розписані в її календарі на найближчі два роки, – «Два Фоскарі», «Аттіла», «Тоска», «Бал-маскарад», «Аїда». Географія вистав: Велика Британія, Італія, США, Німеччина.