Не варто недооцінювати провінцію. Усі оті хутори-сільця, маленькі, як дитячі рукавички, містечка, де традиційна «стометрівка» — реально таки стометрівка, а часом і п’ятдесятиметрівка.
Яке мереживо ми сплітаємо
У маленьких сільцях і містечках часто живуть люди з великим серцем. І з великим інтелектом. І з душею значно більшою, ніж у мегаполісах. Був у мене колись знайомий — царство небесне — відомий художник Дмитро Стецько. Художник світового рівня насправді. Якого кликали до себе і Європи, і Америки. А він залишився в Тернополі. Усе життя тут прожив і помер. Чому? «До провінції треба дорости», — казав пан Дмитро, і я з ним цілком згодна. Я теж нікуди не збираюся: на грома мені ваші мегаполіси — мені навіть Львів завеликий. Я там гублюся. Я там себе гублю…
Саме тому проєкт «Мереживо» відразу захопив мою «містечкову» уяву й моє серце. Мета цього задуму — об’єднати, сплести, як у серветці, вигачкуваній моєю бабусею Анею, слова й людей, душі й долі — принести (привезти маршруткою, якщо точніше) у мацьопі містечка загумінкові «живих» письменників.
Так, то правда — не лише українські реалії — а, мабуть, загальносвітові, — що в мегаполісах, що у великих містах люди мають більше шансів як «долучитися до високого» (звиняй за пафос і канцеляризми), так і самим брати участь у тих чи інших культурних процесах. Інакше кажучи, «шукати себе й шукати своїх». Та якщо ти народився, виріс і живеш усе життя в селищі на сім тисяч населення — то що ж, так сі стало… то дякуй Богу, що тут хоч є бібліотека. Я про це, до речі, думала всю мандрівку в контексті біографії свого коханого Бредбері: «Свою освіту я отримав у бібліотеці».
Чим живе маршрутка на Ярмолинці
Отож, доля нас закинула на Хмельниччину. «Нас» — це мене, Юлю Мусаковську й Марію Титаренко. Трьох подруг-письменниць.
«Красо України, Поділля», — казала вікопомна Леся, і вона мала рацію. Таки краса. Непоказна, не виклична, така, знаєш, як… ну… нехай соловейко! Так, нехай як соловейко! Сіра маленька пташечка, яка бере за душу своїм співом. Це були маленькі містечка: спочатку Ярмолинці, а наступного дня — Деражня. Два пункти на мапі моєї величезної України, про які я досі не чула.
Читайте також: Книжка — теж задоволення: Як популяризують читання у світі
Ну, перед тим ще була довга дорога з пересадками — спершу автобусом до Хмельницького, а тоді — маршруткою з дев’яностих (я думала, такі вже не їздять) до Ярмолинців. І маленькі теплі дива — та не дива навіть, а спостереження — вигулькували тут і там… Не знаю, кажуть, що краса в очах того, хто дивиться, але не завжди. Не в цьому випадку. Уявляй: довга дорога поміж селами, напхана маршрутка — реально напхана! — у якій… не сваряться! Навіть попри те що якась пані примудрилася сісти в салон з мішком кізяків, які заароматили всіх і вся. І не сваряться! Стоять, розмовляють тихо над твоєю головою — про городи (куди ж без них), про хлопців, що воюють, про дітей, про те, що завтра знову привезуть «двохсотого», про «чи вам не треба кошеня?» — голосами притишеними, з головами похиленими (угу, стеля маршрутки — той ще квест для високих), а ти дивишся на дорогу, на хатинки, на дбайливо доглянуті клумбочки з хризантемами й чорнобривцями, на табуретки з охайно викладеними яблуками й гарбузами на продаж — і просто тебе переповнює ніжність від оцієї любові тихої, від оцієї любові світлої…
Тут люблять углиб, а не вшир
Але я знову відволіклася. Отож, що мене найбільше вразило в Ярмолинцях і Деражні? Те, з якою любов’ю і гордістю вони говорять про свої містечка! Ну бо коли я запитувала у великих містах: «А що у вас є цікавого?», пересічні люди зазвичай стинали плечима: «Та що тут може бути цікавого? Діра. От би в Рим, Париж, Варшаву — отоді б…». Та й навіть як запитала в юного таксиста напередодні: «А на що можна подивитися в Хмельницькому?», він пхикнув: «Та на що тут дивитися?! Лише базар».
А тут, у Ярмолинцях і Деражні, я почула стільки захоплених слів і фактів про їхні «малі батьківщини», що куди там пересічним парижанинам чи римлянам.
Дивний якийсь феномен. Я теж про це потім довго думала: як так виходить? Чому? Мені здається, що весь фокус у тому, що містяни мегаполісів люблять… як би того сказати… вшир, чи що? Якось отак — на сотні кілометрів розмазують своє серце, ніби Лисичка-Сестричка кашку для горопашного Журавля. Що годі її потім і зібрати, оту любов, таким уже вона шаром тонюсінькім розмазана… А коли «весь обшир твій чотири на чотири», коли місто чи село твоє отакісіньке, то люди люблять наче вглиб, ніби коріння пускають? Люблять кожен клаптичок, і знають його історію, і болить їм та історія…
Центр містечка — бібліотека
Нас же іще возили в сільце Сутківці поблизу Ярмолинців — там є Свято-Покровська церква. Її побудували в ХV столітті, і це один з найдавніших в Україні оборонних храмів і єдиний середньовічний оборонний храм тетраконхового типу. Найближчий аналог церкви-донжону є аж у Франції. Священник провів цікавезну екскурсію і навіть дозволив нам самим бити у дзвони. Це було насправді прекрасно: промені сонця, що пробиваються через дерев’яні конструкції даху, і хмара голубів, і оті дзвони…
Читайте також: Бути чи не бути українським бібліотекам
А ще знай — і в Ярмолинцях, і в Деражні центром містечка є не церква, і не міська рада, і не чергова «Рукавичка», а… бібліотека! Так, я завжди підозрювала, що бібліотекарі — то особлива каста, ба більше — якийсь потаємний орден посвячених. І тут було так само. Храм — не менше — храм книг (знову звиняй за пафос, але я не знаю, як сказати інакше). І люди, що прийшли на нашу зустріч «Мережива», теж ніби поєднані невидимими нитками — тонесенькими, але навдивовижу міцними. Знаєш, то справді відчувається особливо — якась така трепетна атмосфера, — коли в маленьке містечко приїздять «живі» письменники. Їх справді чекають. Вони — справді подія. До них справді дослухаються. І хочуть слухати ще і ще. Ні, навіть не так — хочуть діалогу. Справжнього діалогу, коли немає головних і другорядних, коли думка стрибає, наче м’ячик пінг-понгу, перелітаючи з вуст у вуста. І були десятки запитань — про вірші й мандрівки, про втрати й знахідки, про війну й важливість слів потрібних.
Навіщо приховувати любов?
І були сотні очей запалених, і сердець розплющених, і учні — уявляєш, купа учнів-старшокласників, які прийшли на наш захід (скажу чесно, мені завжди щиро по-людськи жаль молодь, яку «зганяють» на такі імпрези), але — трясця! — вони не хотіли завершення заходу. Вони просили ще і ще! Вони запитували й розповідали, вони користувалися кожною миттю, бо хтозна ще коли…
Направду, ніколи не мала схожого досвіду, хоч і брала участь у десятках, якщо не сотнях заходів. Це вперше. Уперше, коли бачиш, що все недаремно. Що все це потрібно. Ще все це не для галочки. Що зв’язок між людьми росте на очах, як грибниця, пульсує, живе. Що любов — ота, що вглиб, а не вшир — найсправжніша. Без напускного антуражу, без удаваних рухів. Проста й справжня, коли вже нічого не хочеться приховувати. Бо що ти приховаєш у провінції? І навіщо, врешті, приховувати любов?
* Текст написаний у межах проєкту «Мереживо. Літературні читання в містечках України», організованого Українським ПЕН та міжнародним фондом «Відродження». Мета «Мережива» — підвищувати престиж читання в райцентрах України, знайомити мешканців українських містечок із сучасною українською літературою та залучати їх у спільне з великими містами культурне поле. А ще проговорювати воєнний досвід і зміни, через які проходить сьогодні Україна та українське суспільство.