Яка мета відкриття літературного сезону? Спричинити розголос, дати поживу для розмов, порівняти потужність видавництв. Можливо, мета не така й значуща. Але приємний аспект полягає в тому, що це відкриття диктує ритм річної діяльності, так само як у вересні щоразу всі з нетерпінням чекають винного ярмарку. До речі, що може бути більш французьким, ніж насолоджуватися добрим бордо, поглинаючи книжку?
Торік продаж літератури мав гіркий присмак. Зі свого шляху всі романи змела така собі книжка-НЛО «Дякую за цю мить» Валері Трієрвайлер, колишньої подруги президента Франсуа Олланда. Ляпас красному письменству й розуму, але… 603,3 тис. примірників, проданих за чотири місяці. Рекорд 2014 року. І все-таки французи люблять літературу, велику літературу.
Читайте також: «Малий флот» української прози
Як і всі витвори духу, як і всі мистецтва, книжка потребує плекання. Треба святкувати її вихід, ушановувати її, кадити фіміам і, безперечно, здерти з неї ту суху шкаралущу, яка змушує багатьох швидко відвернутися. Одне слово, треба позбавити книжку сакрального характеру. Спустити її з парнаських висот. Якраз у цьому французи досягають майстерності… І справді, протягом року відбувається багато різноманітних заходів задля вшанування романів, оповідань, листування й поезії; влаштовують публічні читання, вітають молодих авторів, розповідають про літературу інших країн. Є виставки, присвячені творам для молоді, інші зосереджуються на міцному зв’язку книжки з кіно. Всюди мають великий успіх комікси. Дні щорічного червневого фестивалю «Марафон слів» у Тулузі вібрують у ритмі публічних читань (зокрема, оповідань із музичним супроводом) та несподіваних зустрічей зі знаменитостями, які приїжджають освідчитися у своїй любові до красного письменства.
А що вже казати про премії, котрих рясно повсюди! Найвідоміші — Ґонкурівська, Ренодо, Femina та інші — є для лауреатів гарантією неабиякого успіху в книгарнях. Відомі паризькі кав’ярні теж беруть участь у святі й самі визначають найкращу книжку. Скажімо, в Café de Flore на бульварі Сен-Жермен переможець здобуває право пити щодня протягом року славетне біле луарське вино Pouilly-Fumé з келиха, на якому вигравіювано його ім’я! А коли перейти на інтимніший (і менш паризький!) рівень, то є сотні та сотні премій, що їх присуджують щороку книгарні, радіостанції, муніципалітети, комітети різних підприємств, усілякі товариства тощо. Книжка як свято. Книжка для всіх.
Можна було б подумати, ніби тут ідеться лише про марнославство й пусті вигадки, тоді як літературне видання — річ справді поважна. Певною мірою така думка не позбавлена слушності. Проте у Франції здавна існує щире прагнення вписати книговидавничу політику в культурний пейзаж. Це сталося ще в 1980-х роках, коли запровадили відому «єдину премію», вплив якої на консолідацію видавничої галузі й демократизацію читання не залишає жодного сумніву. Інакше кажучи, Міністерство культури визнало свою відповідальність.
Читайте також: Класика популізму
Хотілося б, звичайно, щоб те саме відбулось і в Україні. Щоб влада визначила нарешті справжню політику стосовно книжки, створивши амбіційні законодавчі межі та якусь впливову установу. Щоб виробила план підтримки книгарень. Згуртувала видавництва й підтримувала їх. Ужила заходів для видання книжок українською мовою. Утвердила статус і визнання професії перекладача. Сприяла ініціаторам літературних заходів і підтримувала їх. Задумалася над питанням цифрових технологій. Щоб вона спиралася на активність і компетентність професіоналів, які справді прагнуть реформувати видавничу галузь, утверджувала якомога активніше роль письменників та інтелектуалів у формуванні суспільства знань.
Ці заходи будуть реалізовані завтра чи післязавтра, і тоді ніщо не перешкоджатиме запрошенню України як почесної гості на великі міжнародні літературні виставки. А поки що уявлятимемо, що тут чи там — у житлових кварталах, на майданах, у парках — виростають на лотках стоси книжок, які тільки й просять, щоб їх любили та шанували.