За даними дослідження Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда-Україна», 60% наших співвітчизників наслідком трудової міграції називають розпад сім’ї. На цю проблему, зокрема, вказали 73% жителів Заходу країни й 58% та 59% – відповідно Сходу та Центру.
Кохання у таксофонах
«Їй у варшавські спальні райони, Йому Москву бетоном залити. Але кохання у таксофонах Приречене недовго прожити…» – співає «Бумбокс». 28-річна одеситка Галина зізнається: слухаючи цю пісню, не може стримати сліз. Вона розлучається з чоловіком, який уже кілька років працює в Санкт-Петербурзі. «На початку економічної кризи, у 2008-му, Дмитра звільнили, – згадує жінка. – У мене робота залишилась. Але хіба ж проживеш удвох на одну так звану середню зарплату? Її вистачало хіба що на їжу та оренду квартири». Хороше місце праці в Одесі програміст Дмитро не міг знайти рік, а нестабільні невеликі доходи не рятували. «Я стала зриватися, – зізнається Галя, – кричати на нього. Якось назвала невдахою. Важко було відмовлятися від давніх звичок: знати, що не можеш купити собі косметику чи спіймати таксі хоча б кілька разів на місяць… Страшно було бачити, як чоловік втрачає впевненість у собі, й розуміти, що ти теж у нього більше не віриш».
Читайте також: В Україні налічується 13-15 млн зайвих людей
Коли друзі запропонували Дмитрові роботу в Росії, той майже без вагань погодився. «Я підтримала це рішення, – згадує Галина. – Він винаймав у Санкт-Петербурзі маленьку кімнату, так дешевше». Сама ж жінка не наважилася покинути місто, де мешкають друзі й старенькі батьки: «А кому там потрібна я, ще один дизайнер? Ким би працювала – прибиральницею в музеї?».
Попервах Галя та Дмитро бачилися хоча б раз на місяць. Частіше не виходило – квитки на літак коштують чимало, дорога ж потягом займає добу. З часом почали зустрічатися «як вийде», все менше спілкувались і в інтернеті. «Згодом я помітила, що на стіні в соціальній мережі йому часто скидає пісні чи пише щось одна й та сама жіночка з Пітера, – згадує Галя. – Ледь не жартома спитала: «Спиш із нею?» Чоловік витримав довгу паузу і відповів, що так…»
Дмитро довго вибачався, але дружина йому більше не вірить. Каже, немає сенсу рятувати родину: «Не бачу жодних перспектив. Він там робить кар’єру, повертатися «поки що» не хоче. Я живу своїм життям тут, удома». Дітей у подружжя немає, натомість, попри родинні негаразди, часто рішення залишатися разом люди приймають саме завдяки їм.
На заробітки вирушають і чимало українок, які згодом також знаходять там нове кохання. «На початку пострадянської міграційної хвилі за кордон їхали здебільшого чоловіки, – підкреслює Аліса Толстокорова, експертка із гендерних питань, яка досліджує проблеми міграції та транснаціональних родин. – Проте останнім часом жінки дедалі частіше їдуть самостійно, залишаючи вдома чоловіків та дітей». Адаптуватися до нового середовища й стилю життя та звикнути до іншого соціального статусу (як правило, нижчого) важко незалежно від статі. Однак набагато складніше це дається жінкам, які, за даними Міжнародної організації з міграції, становлять 33% трудових мігрантів з України.
Покинуті діти
«Ізольованість від родини може мати серйозні психологічні наслідки, оскільки породжує відчуття постійної нестабільності, покинутості, жалю, самотності й призводить до емоційного відчуження, посилюючи ефект культурного шоку мігранток», – наголошує Аліса Толстокорова.
Дослідниця наводить дані опитування українських заробітчан, проведеного Українським інститутом соціальних досліджень імені Олександра Яременка, за яким на час відсутності батьків (або одного з батьків) діти залишаються вдома з матір’ю (44%), бабусею (35%), батьком (14%), сестрою (14%), братом (12%), дідусем (10%), тіткою чи дядьком (5%). А чимало дітей взагалі опиняються і без нагляду батьків, і поза увагою держави.
«Дружина мого друга поїхала працювати до Італії, – розповідає киянка Оля. – Покинула на нього двох дітей. Той якось принагідно сфотографувався з відомою телеведучою. Його менший хлопчик побачив світлину й запитав: «Тату, це мама?» Історія тієї родини закінчилася сумно – вона розпалася, проте дітей жінці чоловік не віддав. Тож заробітчанки часом втрачають статус не лише дружин, а й матерів.
«Мігрантки нерідко змушені миритися з тим, що в їхніх дітей складаються ближчі стосунки з чужими людьми, незважаючи на їхні часті поїздки додому, спілкування по телефону, листи і посилки з відеофільмами про власне життя, – пояснює Аліса Толстокорова. – Іноді малюки, що залишаються під наглядом опікунів, починають ставитися до них як до справжніх мам і навіть забувають про біологічних». Їм особливо важко зрозуміти фінансові проблеми та мотивацію своїх батьків, тому почуваються зрадженими, покинутими й часом відмовляються підтримувати з ними зв’язок. Не в кращий бік змінюється і їхній світогляд, адже вони тривалий час не бачать власних маму і тата.
Читайте також: Труднощі повернення. Українським гастарбайтерам важко адаптуватися вдома
«З від’їздом батьків за кордон змінюються соціальне оточення дитини, звички та цінності, – зазначає соціолог Інна Шваб у своїй статті «Проблеми дітей трудових мігрантів: результати ситуаційного аналізу». – До цього для неї було важливішим становище в суспільстві, місце проживання сім’ї, навчання в престижній школі й висока успішність». Тоді як після від’їзду – модний одяг, вміння «красиво жити», поїздки за кордон та аж ніяк не високі оцінки, які зазвичай одразу погіршуються через відсутність батьківського контролю.
Звісно, не всі вирушають з країни поодинці. Побутує практика працевлаштування сімейних пар, зокрема для виконання домашньої роботи. Як кажуть самі заробітчани, це чи не єдиний спосіб зберегти родину. Хоча наявність дітей таке працевлаштування все ж не передбачає, тому їх частіше все ж залишають під опікою родичів або сусідів (а підлітків і взагалі без нагляду дорослих). Хоча дехто наважується виїжджати на заробітки разом із малечею, яка мешкає разом із батьками, задіяними, приміром, на будівництві, зовсім не відвідуючи школи. Проте останні в цьому проблеми не бачать. «Атестат по поверненні купимо, а діти, певно, так само їздитимуть на заробітки, їм та школа не потрібна», – запевняє трудова мігрантка із Закарпаття.
За даними МОМ, 56% українців їдуть за кордон не через безробіття, а задля отримання більшої заробітної плати, підвищення рівня життя. Та часом це призводить до втрати родини або скаліченої долі дітей: покидаючи свою країну, це усвідомлює не кожен.
Загалом соціологи вважають, що не в останню чергу саме трудова міграція суттєво змінила в останні роки підхід українців до формування сім’ї: зросли частка малюків, народжених поза шлюбом (кожна п’ята дитина – показник, майже вдвічі вищий, ніж на початку незалежності України), та вік, у якому жінки бажають народжувати; дедалі більше родин мають лише одного нащадка.