Народна любов примхлива та незбагненна. Особливо коли йдеться про культурні вподобання широких народних мас. Оскільки їм притаманна любов не так до концептуального та герметичного, як до зрозумілого і життєствердного. Й не один майстер пера, пензля чи кінокамери обламав собі на цьому свої пера та пензлі.
Ніщо так не тішить душу митця, як народне визнання, та разом із тим ніщо не дається йому так важко, адже прорахувати рецепт народної любові неможливо. Коли ж ця сама народна любов відсутня, лишається два виходи – чи задовольнитися відносною популярністю «в певних колах», чи тішитися прихильністю колег по цеху, побиваючись із приводу людської недалекоглядності. Та якщо у випадку, скажімо, з літературою наклад далеко не завжди свідчить про рівень популярності (згадаймо хоча б радянську систему книгорозповсюдження з її плановою економікою та марксистсько-ленінською складовою), то у випадку з кінематографом прокат визначає все.
Можна скільки завгодно тішитися з власної приналежності до глибин артхаузу, та кількість глядачів за перший уїк-енд більш показова та промовиста, ніж думки будь-яких нудних і пафосних кінокритиків. Або телевізійні фільми. Скільки б не говорили про мистецькі переваги того чи іншого телепродукту, недовірливий глядач голосує за все виключно власною телескринею, і виявити об’єкти його любові дуже просто – варто лише подивитися рейтинги тих чи інших каналів. І жодні ідеологічні маніпуляції тут не допоможуть.
Варто згадати, скажімо, ситуацію з культовим, проте ідеологічно невитриманим радянським телесеріалом «Місце зустрічі змінити не можна», який після виходу на телеекрани не отримав жодної відзнаки, крім грамот від міністра МВС. Чи свідчило це про реальну популярність телесеріалу серед громадян СРСР? Жодною мірою. Те саме стосується й «великого» кіно. Скажімо, цікаво відзначити, що, попри загальне визнання та канонізацію творчого доробку, той-таки Олександр Довженко ні за «Звенигору», ні за «Землю», ні за «Арсенал» так нічого й не отримав. І якщо з радянською критикою все зрозуміло, то західні фахівці обмежились, як зазначається в біографічних довідках, «загальним визнанням» та «непідробним захопленням». А ось куди вагоміше захоплення пізнішими роботами режисера – фільмами «Щорс» і «Мічурін» – двічі було відзначено цілком конкретними Сталінськими преміями. Котрі, однак, тепер навряд чи мають якесь відношення до народної любові. Так само, як і до народної ненависті.
Тому фестивальні нагороди та призи – річ доволі умовна. Наприклад, коли три роки тому документальна стрічка Ігоря Стрембицького «Подорожні» перемогла на конкурсі документальних фільмів у Каннах, заговорили ледь не про відродження національного кінематографу. Всі чекали продовження. Та хвилю не було підхоплено, й нових призів доведеться, очевидно, трішки зачекати. Оскільки відзнаки експертів і збори кінотеатрів – поняття зовсім не тотожні. Так би мовити, котлети окремо, мухи окремо. Навіть якщо ці мухи літають у картинах Довженка.