Сталінська колективізація насправді була внутрішньою колоніальною війною. Тімоті Снайдер у своїх «Кривавих землях» прояснює природу радянської імперії через явище «самоколонізації». Ця імперія виявляла готовність до експансії після 1945 року, але здебільшого фокусувалася на «внутрішньому». Тобто до своїх земель і людей ставилася як до колоній, мобілізуючи всі підвладні їй народи на будівництво нового ладу, спершу застосовуючи стратегію позитивної дискримінації, віддаючи перевагу неросійським «національностям» у 1917–1929 роках, потім через більш відкрите домінування. Але завжди заперечувала свою колонізаторську суть твердженнями на кшталт того, що вона є радянською «фортецею» — «домом для робітників усього світу», й подібними фейковими заявками на універсальну доброчинність.
Чи бувають репресії нестерпніші за ті, які ініціатор уперто заперечує? Власне, оце й пояснює безжальну жорстокість більшовизму, його «війну із власним народом», як влучно назвала її Ганна Арендт. Це унікальна політична модель: панування завдяки асиміляції, асиміляція через любов і заперечення дійсності. Внутрішній колоніалізм був рисою, притаманною всьому радянському світові, але у випадку України (і трохи менше Білорусі) він виявився особливо активним і завзятим. Украй парадоксальна ситуація: її дуже просто неправильно розтлумачити чи забути й водночас складно описати чітко. Особисто я майже відразу після того, як уперше побачив Україну, став поділяти її порив до декомунізації. Але мені знадобилося куди більше часу й досвіду, щоб зрозуміти колоніальний вимір радянського правління та його путінського сиквела, бо внутрішній колоніалізм значно глибший і менш видимий, ніж звичайний.
Читайте також: Залякати й виграти?
Україна була перлиною імперії: родючі ґрунти, тепле узбережжя, біля якого не замерзає море, майже цілковита відсутність періодів незалежності упродовж століть і заплутана історія, яку легко перекрутити, приправивши російською байкою про «малоросів». Але це ще й небезпечна країна, яку треба пильнувати гострим яструбиним оком — через її стратегічне положення на межі з Польщею, Заходом і через бунтарський дух та вперте прагнення до політичної автономії, яке поділяли й поети, й селяни, попри вікову відсутність власної державності. Кричущо несистемний, навіть, сказати б, садомазохістський, самоімперіалізм є суттю радянського й путінського трактування України, що ґрунтується на схильності до насильства, ставлення в дусі «люблю — ненавиджу» та «щиросердій» нечесності (бажанні обманюватися власною фундаментальною брехнею).
Що ж такого унікального у внутрішньому колоніалізмі серед колоніальних і тоталітарних імперій? Порівняно з більшовиками нацисти демонстрували таку саму, якщо не більшу жорстокість, але не проти німців. Їхнє насильство було спрямоване проти ворогів-чужоземців. Євреї, зокрема німецькі, вважались у них найбільш чужими — «антирасою». Французька колоніальна імперія мала особливі відносини з Алжиром. Той був не лише її перлиною, а й частиною власне метрополії, щó визначалось у правовому полі: країна не тільки звалася французьким «департаментом» (аналог області), а й посідала відповідне місце в політичній риториці. «Алжир — це Франція!» — казали багато публічних осіб, зокрема Франсуа Міттеран у молоді роки. Незалежність Алжиру була чимось немислимим навіть серед тих, хто погоджувався з деколонізацією інших французьких володінь. І все-таки цю надуману інтеграцію не порівняти із системою відносин між імперськими Росією — Радянським Союзом та Україною. Особливо в радянську добу «люблячий старший брат» не сприймав себе як сторону, що домінує у відносинах, та й самих відносин не визнавав теж. Для нього Україна була Росією. І це не змінилося донині, оскільки путінський режим пропагує радянсько-імперський спадок. Україна не має існувати. Або краще так: Україна не існує, і нам це подобається! За логікою прибічників цієї позиції, як можна говорити про якийсь там колоніалізм, якщо немає по-справжньому колонізованих народів?
Читайте також: Новий оборонний альянс
Знову ж таки багато імперій були такі впевнені у власній легітимності, що залишалися сліпими до репресій і несправедливості, яких завдавали місцевому населенню. Але не настільки сліпими, щоб заперечувати власний статус; не настільки, щоб вважати будь-яке твердження чи вислів об’єкта гноблення хибним. Стверджувати, що України не існує, — це ще брутальніше, ніж говорити, що Майдан привів до влади «фашистську хунту». Проблема російського заперечення в тому, що воно приховано заразне. Воно, безумовно, підтримує найрізноманітніші ставлення в дусі «здорового глузду» — від «розуміння» російської політики до скепсису на кшталт «ну-ну, зачекайте і побачите, що з того вийде» стосовно Майдану. Воно, звісно, несправедливе; воно, звісно, ґрунтується на одній великій брехні про Русь, «російського» Володимира Великого, нероздільність української та російської культури й економіки тощо. Але воно й працює. Коли Депардьє повторює за багатьма: «Україна — частина Росії», навіть ті, хто не сприймає його всерйоз, замислюються, що він, можливо, має рацію, нехай навіть не в усьому. Так замикається коло: неіснування України доводить, що немає радянського й російського колоніального панування, а заперечення останнього — що не існує об’єкта гноблення, тобто України. Це може звучати божевільно й неймовірно, але такий спосіб мислення справляє вплив.
У демократичному світі, де колоніалізм не має жодної легітимності й перетворюється радше на зло як таке, комунізм та його путінський сиквел зуміли цілком приховати свої колоніальні практики. Багато хто погодиться засудити порушення прав людини й політичне насильство в Росії та її агресію проти сусідів, але вагатиметься, чи називати такі практики в Чечні, Грузії або ж Україні — у Криму та на Донбасі — колоніальними. Путінську Росію можна звинувачувати в багатьох злочинах, але тут уже мова про злочин ліберального мислення.
Українці та друзі України мають знати про цю проблему: внутрішній колоніалізм захований так глибоко, що треба докласти особливих зусиль і виявити неабияке розуміння, аби його викрити. Можливо, наративу про європейські цінності та європейське коріння України для цього недостатньо, якщо він чітко не прив’язаний до питання деколонізації. У тому й полягає остаточне значення законів про декомунізацію. Але до цього ще далеко. Відділитися від внутрішнього колонізатора і все-таки бути спроможним співіснувати з ним — процес значно складніший за просту деколонізацію.