А ті, хто не їде, ідуть до книгарень у своїх містах. Чого вони там чекають? Кожен свого: хтось нарешті хоче побачити Великий Український Роман (і щосили вишукує його серед усіх більш-менш товстих і більш-менш сюжетних книжок), комусь уже багнеться літератури про нашу війну (і вона помалу з’являється, хоч війна й не скінчилася, і нічого ще нікому не зрозуміло), дехто звично йде до полиць із класикою, сподіваючись на нові українські переклади. Багато є просто блукальців – вони придивляються, ознайомлюються й вибирають. Аби полегшити вибір вересневої літератури, ми підготували короткий список хороших книжок. Серед них є різні, й кожному припаде до смаку своя.
- Джеймс Джойс, «Улісс». Пер. О. Тереха та О. Мокровольського. – К.: Видавництво Жупанського, 2015
Представляти «Улісса» і Джойса, мабуть, не варто. Кожна велика література мусить мати переклад «Улісса», як каже одне з тисяч неписаних правил. Усі, кому хотілося «Улісса» й кому незнання англійської мови заважало читати оригінал, донедавна мусили читати російський переклад. Тепер маємо свій – і це, безумовно, прорив і прогрес.
Олександр Терех починав роботу над ним ще в шістдесятих (піввіку тому!), перші кілька розділів (четвертий, шостий і тринадцятий) вийшли 1966-го в журналі «Всесвіт», далі були сорок років, за які Терех переклав дві третини тексту, потім помер, і закінчувати довелося Олександрові Мокровольському. В інтерв’ю пан Мокровольський зізнається, що перекладати Джойса не хотів, але довелося: хтось же мусить завершити почате. Завершив за дев’ять місяців. Як українські читачі приймуть результат праці двох тлумачів, покаже час. Він же, зрештою, покаже і те, якої якості продукт маємо, позаяк прочитати сімсот сторінок насиченого тексту – справа не одного дня й навіть не одного тижня. Поки що зрозуміло одне: забагато перекладів не буває, а світова класика потрібна завжди.
- Владислав Івченко, «2014». – К.: Темпора, 2015
Владислава Івченка вже точно не назвеш невідомим автором. Після успішних презентацій та продажів трилогії (поки що) про Івана Карповича Підіпригору, найкращого сищика Російської імперії, Івченко взявся до серйозніших жанрів, покинув заразливо сміятися й сів за роботу. А тут і революція почалася. Те, що зародилося в новелі «Революція буде!», писалося рік, вмістило понад три десятки різних персонажів, кілька головних і багато побічних сюжетних ліній і стало художньою літературою. Стало романом «2014» – не про війну, але про людей під час війни; не про достовірну історичну правду, але з деталями й подробицями, які багато хто впізнає і назве правдивими. Івченко не намагався писати роман «з натури» – він не воював, не був в армії, в тилу чи на передовій. Зрештою, це перша війна, де інформаційні технології дають змогу кожному опинитися в епіцентрі, не виходячи з дому, варто лише вибрати правильний канал інформації. Владислав Івченко скористався цією нагодою і ретельно дослідив джерела. Він спілкувався з солдатами, брав інтерв’ю й дбайливо збирав подробиці. Два томи роману діляться хронологічно. У першому – Майдан. У другому – вже АТО. Перші презентації вже минулися, перші примірники книжки вже на передовій – каже автор.
- Оля Гнатюк, «Відвага і страх». – К.: Дух і літера, 2015
Оля (Олександра) Гнатюк – відома в україні польська дослідниця, історик, викладач Києво-Могилянської академії, авторка кількох виданих українською книжок. «Відвагу і страх» нагородили гран-прі Форуму видавців, хоч вона й не про Андрея Шептицького (книжок про митрополита серед нагороджених було багато). Про що «Відвага і страх»? Як каже в інтерв’ю сама авторка, вона захотіла знайти рівновагу між особистим і національним, між відвертим і універсальним. За приклад узяла працю Ярослава Грицака «Пророк у своїй вітчизні» (Львів: Критика, 2006) про Івана Франка. «Це книжка про інтелігенцію у Львові під час Другої світової війни», – каже авторка і одразу попереджає: інтелігенція у Львові під час війни була не тільки й не стільки українською, а більше польською чи єврейською. Та й узагалі тут не так про національне йдеться, як про певний синтез. У тому числі синтез почуттів: відваги і страху, двох найголовніших домінант воєнного часу. Все почалося з пошуків родинних листів у львівських архівах, завело далі, в документи й чужі спогади й зрештою кристалізувалося у безсумнівно важливу книжку. Книжку, що потроху руйнує обмежено-націоналістичні погляди на історію. Бо головне, як показує плин часу, – не нація. Головне – людина.
- Василь Стус. Небо. Кручі. Провалля. Вода. – К.: ВСЛ, 2015
У рамках Форуму видавців «Видавництво Старого Лева» презентувало Стусове вибране. На чотирьохстах сторінках – чотиричастинний поетичний доробок поета, який свого часу рівнявся на найліпші європейські естетичні орієнтири. Генріх Бьолль 1985 року номінував Стуса на Нобелівську премію, й отримати її поетові завадила тільки смерть у радянському таборі. У книзі чотири розділи – від ранньої лірики (Небо) до пізньої творчості (Вода). Таку концепцію і такий підхід до структуризації запропонував син поета, Дмитро Стус, який і впорядковував батькову збірку. Оформлювала книжку білоруська ілюстраторка Марина Мороз. Упорядник повідомив, що видавництво планує презентувати книжку в столиці Білорусі, таким чином відкриваючи сусіднім народам наших поетів. Попереднє Стусове вибране видавалося досить давно, і наклад уже, мабуть, розкупили, тому ця новинка – якраз на часі. До того ж цього року від поетової смерті минає рівно тридцять років. Чим не привід для антології?
Читайте також: Есеїстика мусить бути