Літературний Єрусалим

Миле провінційне містечко лінькуватим та тихим залишається протягом усього дня. Малоповерхові центральні вулиці — Соборна, Тараса Шевченка, Красіна, Карла Лібкнехта зустрічають двориками, в яких ще збереглися старі чавунні колонки для води, сохне білизна над столиками для доміно, відгонять хлором вуличні нужники, втім, пристойно акуратні. Найвищим будинком у центрі є, мабуть, 5-поверховий готель «Дружба», збудований у стилі брежнєвського соц-арту. Іншим елементом туристичного бізнесу є, попри назву мирянський, готель «Кармеліт».

 

Кілька кав’ярень на центральних вулицях, здавалося б, назавжди застигли у статусі кооперативів епохи перебудови, вражаючи неквапливістю сервісу й обмеженістю асортименту: горілка, ігристе й учорашня відбивна. Навіть біля кіоску «БлінОК» неподалік православного Свято-Миколаївського собору та медичного коледжу чекати на замовлення потрібно не менше 26 хвилин. Зрештою, це усього лише український райцентр.

 

З чим Бердичеву поталанило, так це з місцем на літературній мапі. І не лише завдяки новітньому фольклору — анекдотам та блатному шансонові. Переважно завдяки тому, що у цьому місті бував Оноре де Бальзак. У дорожніх нотатках він екзальтовано писав: «Україна починається у Бердичеві. Все, що я бачив до цього, нічого не варте». У костелі святої Варвари 1850 року письменник вінчався з Евеліною Ганьською. Нині у палаці Ганьських філія Житомирського агротехнічного коледжу співіснує із музеєм Оноре де Бальзака.

 

 

Звичайно, Бердичів — це ще й місто Шолом Алейхема, у якому він прожив близько 10 років і написав цикл оповідань «Весь Бердичів» і розпочав роботу над славетним «Тев’є-молочарем». Справжнє прізвище письменника — Рабинович. У своїх «Мемуарах» він зізнається, що узяв псевдо — єврейське вітання: «Мир вам», аби родичі не дізналися, що він пише ідишем. Усі вони були адептами відродження івриту, який, як відомо, таки переміг. Але інколи саме енергія помилок є рушійною силою таланту.

 

Ідишем, до речі, читало до 1930-х заледве не пів-Бердичева. Цією мовою публікувалася газета «Дер арбетер» («Робітник»), викладали у школах. Це дійсно була територія компактного проживання євреїв — поблизу міста навіть діяв єврейський колгосп «Зірка». А 1924 року в Бердичеві було сформовано перший на Україні суд, діловодство у якому велося ідишем. Наразі маємо таке свідчення публіциста Володимира Жаботинського: «Я побував у Бердичеві на початку цього століття (ХХ-го — прим. авт.) і ще застав на залізничній станції православних вантажників, які розмовляли на більш чистому ідиш, ніж я сам, і в говорі яких звучала дійсно єврейська мелодика». Багато єврейських анекдотів про Бердичів склали самі євреї, причому не тільки про містечко, але й про свого равина-цадика Леві-Іцхака.

 

Як пам’ять про славнозвісну ділову активність єврейських підприємців можна сприйняти хіба що сучасну мережу магазинів «Одеса»: «Одяг, взуття та інше». Місцеві жителі кажуть, що євреї масово повиїжджали за останні 20 років: «Євреї? Пороз’їжджалися, — кажуть місцеві пенсіонерки. — А чого їм тут лишатися? Гарячої води нема, холодна не завжди, пенсія мала…» Але начебто потроху почали повертатися — зі США, Ізраїлю, Німеччини. Старого житла не купують, а воліють будувати власне, за євростандартами.

 

Зголоднівши, знаходжу гриль-кіоск по вулиці Карла Лібкнехта і згадую жарт про те, що Бердичів стоїть на кістках…. Певно, на курячих, бо курятина — улюблена їжа євреїв. Зайшовши у двір, сідаю з’їсти стегенце з пивом. До речі, місцеве пиво конкурентоспроможне за смаком.

 

 

 

Натомість помітніші поляки. Бердичів, про що відомо менше, був і досі лишається форпостом католицького місіонерства. Звідси ще одне фольклорне псевдо міста — Волинський Єрусалим. Дійсно тут є прекрасний монастир Босих Кармелітів, розташований поблизу колишньої польської фортеці над річкою-підковою. Недаремно ж Тарас Шевченко спокусився її намалювати. Але назва у річки бридка — Гнилоп’ять.

 

Біля райради коло самого храму висить дошка пошани з жовто-блакитними рамами портретів. А от і сам костел, що побував і монастирем, і фортецею, і концтабором, і навіть музеєм атеїзму… Знову сюди повертаються католики. Спочатку заходжу до історичного музею, який займає флігель. Потім у головний костел. Його ремонтують. На підлозі лежать купи цементу. Панікадила обгорнуті целофаном. Художниця з пульверизатора оббризкує лаком дві великі, два на три метри, ікони. Поляки Марек і Станіслав наводять позолоту на рамі ікони Матки Боски Бердичівської, котра вважається покровителькою міста. Біля костелу Св. Варвари є її капличка. Йду туди. Зауважую табличку, що саме тут вінчалися Оноре де Бальзак і Евеліна Ганьська. У костелі — вечірній аншлаг. Звучить польська. Серед монахів та священників помітно польських місіонерів.

 

Дехто дивується, коли довідується, що у селі Терехове під Бердичевим народився поляк — класик англійської «морської» романтичної літератури — Джозеф Конрад. Місто за часів його дитинства входило до Речі Посполитої. Насправді британського мариніста звати Юзеф Коженьовський (Korzeniowski). 2007 рік, до речі, ЮНЕСКО проголосило роком Джозефа Конрада.

 

За кількадесят метрів за храмом вулиця зовсім іншого поляка — Фелікса Дзержинського. Мете вулицю перед будинком стара бабця. Виявляється, теж полячка — Ядвіга Діонісівна Валуєва. Народилася в Бердичеві у 1923 році. Її хата на дві кімнати — ще батьківська, але опалюється газом. «Щотчики газові недавно позаставляли всіх поставити, навіть як хто не хотів. Але безплатно, грошей не взяли, — посміхається бабуся Ядвіга. — У косцєл ходжу, — каже вона з польською вимовою. — До Святої Варвари».

 

Питаю: «Чи дійсно там хрестився Конрад? » Ядвіга Діонісівна про такого навіть не чула. Натомість розповідає про свого чоловіка. Валуєва — його прізвище. Він був сам із Росії, москвич. Воював, кілька разів був поранений: «Не дожив до пенсії, — схлипує бабця. — Я без нього вже 33 роки. А й досі інколи сниться». Її син Валерій був начальником цеху на машинобудівному заводі «Прогрес», найбільшому в Бердичеві. У лютому йому ампутували ноги. «Вєни були хворі, а він не лікувався, все про роботу… Директор заводу йому колись навіть персня подарував «за самовіддану працю». А я багато рухаюсь, жвава, от віку й не знати, » — говорить бабця Ядвіга.

 

 

 

Бердичів невеликий — немає й 90 тис. населення. Все у центрі — і, звичайно, Будинок культури, або міський театр, теж. Тут у складі бригади футуристів виступав Володимир Маяковський. Раніше за поетів у міськтеатрі брали слово перед бердичівцями червоні кавалерійські командири — Семен Будьоний та Григорій Котовський. Останньому на Червоній горі встановлено пам’ятник.

 

На вулиці Тараса Шевченка, 4, поруч із медичним коледжем надибую 2-поверховий будиночок із меморіальною табличкою. Тут жив Василь Гроссман, радянський прозаїк. «Василь» це теж псевдонім — за паспортом він був Йосифом Гроссманом. Але україно- й російськомовні діти називали його в дитинстві спочатку «Йося», потім більш зрозуміло «Вася» — воно й прилипло. Письменник дебютував оповіданням про громадянську війну, яке так і називалося «У місті Бердичеві». Зараз у будинку Гроссмана, мабуть, ніхто не живе, бо на першому поверсі вікна щільно закриті віконницями, на другому — вибита шибка…

 

Ім’я ще одного бердичівського письменника Фрідріха Горенштейна я вперше почув від чудового київського прозаїка, покійного нині, письменника-фантаста, екс-одесита — Бориса Штерна. Він згадав цього письменника у зв’язку із не підцензурним альманахом «Метрополь», за участь у якому Горенштейн змушений був емігрувати із СРСР. Відомий він більше як сценарист фільмів «Соляріс» Андрєя Тарковского та «Раба любві» Нікіти Міхалкова.

 

З цим містом пов’язано також ім’я Максима Рильського. Поет навіть балотувався до Верховної Ради УРСР у Бердичівському окрузі. Мабуть, тому, що міг вважатися місцевим: неподалік — у селі Романівці знаходиться родовий маєток Рильських, а у селі Вчорайшому Ружинського району кілометрів за 20 від Бердичева він працював шкільним учителем.

 

Мандруючи містечком, замилуєшся не всім. Досі бовваніє похмурий монумент Леніну, є і вулиця вождя… Проте на ній вже будують великий торгівельно-розважальний центр. Ледве відшукав у 3-поверховому будинку магазин із вивіскою «Книги», написаною шрифтом 1950-х років, з типовим для України асортиментом: Андрухович, Курков, Забужко, Кокотюха, звичайно, на тлі Марининої і Донцової. Є Бальзак, але ані Конрада, ані Рильського, ані тим більше Горенштейна із Гроссманом.