Журналісти мене часто запитують, як я ставлюся до того, що письменники ідуть у політику. Однак моя відповідь дещо розчаровує їх. Вони, вочевидь, чекають мого беззастережного осуду. Але річ не в тому, що саме письменники вирішили стати депутатами, а в тому, що досі ті з них, які опинились у Верховній Раді, не виправдали надій. Вони волали про стан літератури, про проблеми книговидання, але самі жодних проблем не мали.
Чи може мені хтось назвати літератора, який видав зібрання творів, але ніколи не був парламентарієм? Такого зібрання не мають навіть Валерій Шевчук та Ліна Костенко. Зате воно є в колишніх і теперішніх нардепів. Дмитро Павличко видав аж вісім томів, а Лесь Танюк –16 фоліантів свого 60-томного щоденника, який можна побачити лише на книжкових виставках, але ніколи – в книгарнях. Випустили своє вибране й інші екс-нардепи. А якщо зазирнути на сайт, де названо книжки, профінансовані державою, то й там побачимо наших великих патріотів та членів журі. Тобто про себе вони дбають.
Читайте також: Позиція камасутри легша, як громадянська
А потім усім цим щасливчикам іще піднімається голос волати про проблеми української книжки. І це тоді як самі вони нічого не зробили для видання письменників минулого. Хоча наприкінці 1980-х ми чули не раз їхні емоційні камлання на цю тему.
Донині немає зібрань творів Пантелеймона Куліша, Олександра Кониського, Олени Пчілки, Бориса Грінченка, Володимира Винниченка, Гната Хоткевича, Наталени Королевої…
Перебуваючи в депутатах, наші письменники часто займали пристосуванську позицію, а на різноманітних шоу поводились украй обережно. Чи хто чув від них щось бодай трохи наближене до риторики Олеся Донія або Анатолія Гриценка? Я – ні. Принаймні жодної конкретики.
А той факт, що окремі з них поквапилися прийняти теплі обійми президента, говорить сам за себе. На Івана Драча так вплинула монументальна фігура гаранта, що він мерщій сповістив про неабиякі таланти останнього: виявляється, той і сам пише вірші! Можна лише уявити собі ці шедеври, добре орієнтуючись у рівні інтелекту й літературних уподобаннях: Бєспощадний, Бєлаш…
Отже, коли президент зібрав так званих інтелігентів, а серед них і кількох письменників, щоб порадитися стосовно мовного закону, ті не посоромилися скористатися чартерним рейсом, який оплатив представник діаспори. Скільки книжок можна було видати за ці кошти? Ніхто не подумав? Ніхто навіть не запідозрив, що їх таким чином роблять співучасниками закону КаКа. Аякже! Українська інтелігенція мала змогу висловити свою позицію, яку його величність обіцяв урахувати. Цікаво, як вони почувалися наступного дня? Не хотілося в Ригу поїхати?
Ще один цікавий феномен, який чекає на письменника-депутата, – назад у літературу ніхто з них не повернувся. Точніше повернувся, але в ролі не письменника, а графомана. Сучасні поезії Дмитра Павличка, Івана Драча, Петра Осадчука й інших – це примітивна римована публіцистика. І якщо Осадчук ніколи не був сильним поетом, то Драч і Павличко помітно здеградували. Чого були варті їхні ескапади стосовно літературних грантів у той час, коли вони безсоромно вибивали державні кошти для власних проектів – різних там міфічних «просвіт» і спілок.
«Я п’ять років займався політикою і став дурнішим у п’ять разів», – висловився в одному із інтерв’ю Іван Драч.
Читайте також: Україна потребує якісного оновлення еліти
Можливо, те саме чекає і на Василя Шкляра та Марію Матіос? Невідомо. Єдине, в чому можна бути переконаним: вони не стануть тушками. А в наш задрипаний час мусимо цінувати й таку якість. Тому я їх не осуджую. Якщо вони готові принести себе в жертву заради політики, то їхня справа. Може, стануть першими, хто після цього повернеться до літератури. Бо це як політ на Марс. Престижно, але тривожно.
Дехто закидає їм, що законотворча діяльність вимагає фахівців, а не майстрів пера. Але я і тут не погоджуся. Доки є в нас таке гидотне явище, як перетворення народного обранця на отушкованого засранця, кожна людина з принципами – на вагу золота.
Олесь Доній недавно заявив, що всюди в Центральній Україні кандидати в мажоритарних округах від опозиції висувалися з розрахунку на програш. За що проводирі останньої і отримали свої юдині мільйони. Звичайно, полум’яні опозиціонери все це заперечать, але навіть якщо нічого не знати про факт хабара, досить лише приглянутися до окремих кандидатів, які змушені протистояти потужним грошовим лантухам, і все й так стає зрозумілим.
Одним із таких висуванців, який має всі шанси пролетіти як фанера над округом № 183 (Херсон), є український поет, лауреат Шевченківської премії Анатолій Кичинський. Погодьтеся, ім’я це відоме дуже вузькому колу, що вже й казати про тамтешній електорат. Кажуть, агітує він дуже оригінально: читає вірші. У протистоянні з гречкою це, може, й сильна зброя, але хіба для античної, а не для нашої епохи.
Кидати маловідомого письменника на мажоритарку – то вже якийсь вишуканий мазохізм. Який, до речі, має свою традицію. Колись так само кинули студентів під Крути. Можливо, якраз для того, аби потім поети мали що оспівувати?
Читайте також: Обслуговуючий персонал