Літературні повстанці далекого Сходу

Перше, що разюче впадає в очі на Донбасі, – аж ніяк не терикони, промисловий смог чи брак нормальної води. Значно помітнішим є сталий присмак махрового совка, який, здається, ні­­коли не вивітрювався з цього індустріального регіону. Займатися тут сучасним, а тим більше українським сучасним культур­трегерством, акціонізмом, зрештою, просто творити – це заздалегідь приректи себе на глибоке підпілля. До того ж без шансів на вихід із нього, якщо, звісно, не виїхати звідси у далекі чи близькі світи. Однак «культурні провокатори» з мистецького угруповання СТАН, що діє у Східній Україні вже кілька років, «лупають сю скалу», не покладаючи ні рук, ні мізків.      

Ритуально-квиткова яєчня   

Луганськ – найсхідніший обласний центр України – розгортається в повітрі похмурого весняного ранку. Обличчя зустрічних людей не виражають нічого, крім буденної байдужості. Серп і молот на фронтоні найближчого будинку налаштовують на ностальгійно-радян­­ський лад. Довершують атмосферу інформаційні щити на центральній площі біля обласної ради, де поміж інших «шедеврів» висить бюлетень із промовистою назвою: «Таланты твои, Луганщина!»    

Я прямую до пам’ятника Володимиру Далю, де має відбутися чергова культурна фантасмагорія від літературно-мис­тецького об’єднання СТАН. Поруч зі мною – письменник і публіцист Костянтин Скоркін, учасник СТАНу та очільник дружньої організації ЛСД («Література сучасного Донбасу»). Якщо двозначність абревіатури ЛСД одразу наштовхує на асоціації з психоделічним виплодом Альберта Хофманна, то з тлумаченням СТАНу можна загрузнути у ширші алюзії. Самі станівці іронічно розшифровують скорочену назву своєї організації як «Самые Талантливые Авторы Наши». Своїм пріоритетним напрямом вони визначають проведення акцій «естетичного протесту й культурної непокори».       

Відома луганська поетеса Олена Заславська, одна з провідних учасниць СТАНу, збирається «урочисто» спалити свій членський квиток Міжрегіональної спілки письменників України. Сутність її конфлікту з цим рудиментом «Союза писателей СССР» абсурдна і недолуга. Олена Заславська якось брала участь у телеефірі на місцевому каналі ЛКТ, під час якого представник СТАНу поет Ярослав Мінкін на запитання ведучих програми про відносини його угруповання з МСПУ сказав, що не розуміє, про що йдеться. Мовляв, у ході акції «Переворот» 2007-го СТАН публічно оголосив про розпуск усіх творчих спілок України. Іронії молодого літератора стар­­ші колеги-спілчани не оцінили. Після словесних погроз поетесу, як у найпохмуріші радянські часи, викликали «на бюро», щоб засудити її «обліко морале» та виключити з МСПУ. Привід – вона не виступила на захист честі спілки, авторитет якої було поставлено під сумнів у її присутності. Одне слово, було б смішно, якби не було так сумно.    

Біля монумента Далю «Козаку Луганському», скупчилися кіль­­ка десятків осіб альтернативної, так би мовити, зовнішності абсолютно різних вікових категорій – від студентів-пер­­шо­­кур­сників до дідусів-«пікейних жилетів». Розмаїття фарб в одязі впадає в око після коричнево-чорної маси шкірянок і дублянок. Я дістаю з пакета перепелині яйця – свій особистий внесок у перформанс. Саме з них смажитиметься символічна яєч­­ня, в якій згорить «соцреалістичний» квиток МСПУ.   

Нарешті з’являється і сама Заславська з дитиною на руках. На п’єдестал виходить Ярослав Мінкін, тримаючи гучномовець, і перформанс починається в пародійно-пафосній манері. «Цим символічним актом я пориваю зі своїм літературним минулим, – проголошує Заславська. – Аутодафе – це акт віри, нехай ця палаюча радянська «корочка» стане актом моєї віри у свободу творчості без цензорів і літературних бюро. Це вогонь, що очищує!» У цей момент члени СТАНу «в почорнілій від гріхів суспільства сковороді народної інквізиції» розпалюють «полум’я культурної революції – прекрасне і страшне водночас». У вогонь невдовзі летить і багатостраждальний квиток. Активісти СТАНу в цей момент тупцюють навколо пательні у ритуальному танці, який, за задумом, має «вигнати демонів радянщини з мистецтва».   

Навколо нас починає кружляти міліцейська машина. Ніби випадково на розі вулиці з’яв­ляється «швидка». Можна бути певним, це якась не по роках пильна бабця-«сталінський сокіл» уже зателефонувала «куди треба». Люди починають розходитися, допиваючи похапцем пляшку «бандерівського» закарпатського коньяку.      

ЯЄЧНЯ-Ф’ЮЖН. Спілчанське посвідчення стало інгредієнтом цієї «страви»
     
Укрросійськомовне повСТАНня     

Люди з цього арт-товариства ніби зійшли зі сторінок романів про Донбас 1990-х Сергія Жадана, з яким, до речі, станівців пов’язують давні й тісні дружні стосунки. Вони і далі вірять у майбутнє української культури, живучи в жорстко ворожих умовах до будь-якої культури як такої. Саме тому їхні сатиричні витівки на кшталт вимог скасування копірайту, перенесення літературної столиці України до Луганська чи оголошення громадянської війни в сфері естетичних змістів сприймаються як виклик закостенілій суспільній системі. Хоча така форма сучасного мистецтва як акціонізм виникла ще в 1960-х і для Європи та Америки є не новою, для Донбасу подібні хепенінги – це щось небачене й радикальне.

Ввечері у місцевому клубі відбувається черговий поетичний слем, у якому разом із досвідченими поетами змагаються й аматори: головне – мистецтво в маси. «СТАН – це спроба існування спільноти митців в умовах соціальної «вічної мерзлоти», – пояснює Костянтин Скоркін у перервах між виступами. – У місті з невеликими культурними традиціями, адже Луганськ, та й весь Донбас загалом, – це передусім індустріальний центр, займатися розвитком сучасного мистецтва – завдання не з легких. Але, власне, саме тому воно цікаве. Впевнений, що набутий нами досвід культуртрегерства є унікальним. Ми починали з маленького гуртка літераторів, які збиралися щонеділі та читали одне одному вірші, – такі гуртки є чи не в кожному місті країни. Зараз ми відомі далеко за межами Луганська, ми офіційна громадська організація, маємо свій інтернет-портал. Саме завдяки нам Луганськ потрапив на мапу сучасного культурного життя України – це не вихваляння, а, на жаль, факт, бо до нас тут була «біля пляма», «Тартарія», як на старовинних картах. Вдячності за це не очікуємо – влада ставиться до нас вороже, не кажучи вже про консервативних радянських митців. Хоча на їхній пиріг ми не зазіхаємо, бо існуємо у паралельних світах, вони самі по собі, ми самі по собі».

Засновником угруповання є поет Олександр Сігіда, автор алкогольно-червонощоких поезій. Голова «Реввійськради СТАН» – Ярослав Мінкін, поет та ідейний анархіст, переможець всеукраїнського слему 2008 року. До складу товариства також входять уже згадувані Костянтин Скоркін та Олена Заславська, Костянтин Реуцький, Любов Якимчук, Олександр Хубетов та інші. В активі станівців кілька веселих акцій, наприклад, 2008 року відбувся «арт-терористич­ний» фестиваль акту­­ального мистецтва «Пов­СТАНня». У відповідь на намір міської влади зняти трамвайні колії станівці «захопили» трамвай із символічним номером 6, паралельно з цим «Аннушка» розлила олію на тій самій колії. З усіх пасажирів, які заходили до трофейного транспортного засобу, бралася плата 50 копійок «на розвиток мистецтва». До того ж у салоні було нашвидкуруч організовано імпровізовану виставку картин художників – членів СТАНу. Поети ж, висовуючись із вікон, декламували власні твори. За словами станівців, саме завдяки цій епатажній акції дорогами Луганська досі рухається цей «найекологічніший» транспорт міста.

Окрема цікава тема – болюче для Сходу України мовне питання… До якої літератури за­­­раховують себе станівці, якщо з шести авторів презентованої збірки «Переворот» лише один україномовний? «Так, здебільшого ми російськомовні, – пояснює Олена Заславська. – Але досить часто ми використовуємо, так би мовити, укра­­їнський варіант російської – з українізмами, вставками українських слів. А головне – ми є частиною українського мистецького ареалу. Навіть якщо нам через об’єктивні обставини зараз іноді зручніше висловити свої думки російською, ми є українцями за духом та задумом. Ми хочемо об’єднати творчі сили Донбасу, хочемо, щоб він нарешті прокинувся від совкової сплячки, у якій перебуває вже стільки років. Мова тут не має значення – важливий зміст».

До речі, саме СТАН зробив багато для популяризації українського слова на далекому Сході України. На запрошення його активістів 2007 року до Луганська завітав нині покійний письменник Юрій Покальчук. «Він був першим із відомих українських літераторів, хто приїхав до Луганська, – згадує Ярослав Мінкін. – Після його візиту стіну відчуження, що існувала між нами та сучасною українською літературою, немов прорвало. Згодом до нас приїжджали Сергій Жадан, Юрій Андрухович, Любко Дереш. Але Пако був першим, тому ми дуже вдячні Юркові Покальчуку та шануємо його пам’ять».

Станівці виглядають поки що маленькою яскравою цяткою на суцільно-сірому тлі культурного життя сучасного Донбасу. Засилля навіть не просто російської, а совєцької псевдокультури є головним гальмом для розвитку цього регіону в усіх аспектах. Тому чудернацькі хепенінги веселих митців виглядають іноді як vox clamantis in deserto (голос волаючого у пустелі). І все ж, як співав гурт Mad Heads XL, «надія є». Як відомо, вода каміння точить. Мистецтво ж живе доти, допоки є люди, які ним займаються.

ФОТО: PHL  На фото: ТРАМВАЙ «БАЖАННЯ». Активісти СТАН захищають найекологічні­­ший громадський транспорт міста

[1851]