Емоції „просунутої” частини читачів можна зрозуміти: обидва автори оригінальні, самодостатні, некон’юнктурні, популярні як серед молоді, так і серед старших поколінь, ніхто з них начебто не заплямував свій імідж „чинопочитанієм”.
Є надія, що 2012 року премія буде просто премією, а не подією скандального характеру, адже і Мідянку, й Рутківського важко уявити в ролі подразників, здатних спричинити політичний скандал. Хіба що, слідом за Шкляром, вони би відмовились отримувати премію, але про це наразі нібито не йдеться. Єдиним екстравагантним суміжним інформаційним приводом залишилось химерне висунення голови Комітету Бориса Олійника на Нобелівську премію, ним же й висміяне. До речі, ще влітку Олійник оголосив про відставку з „шевченківської” посади, проте, й досі відставка не втілилась у життя. Принаймні імені нового голови ми ще не чули.
Натомість, саме час поближче познайомитися з без п’яти хвилин кандидатами.
Володимир Рутківський народився 1937 року на Черкащині, тепер живе в Одесі. Починав як поет, а потім перейшов на пригодницьку прозу для дітей та юнацтва. Відзначений за гучну трилогію 2007-2010 років про джур – „Джури козака Швайки”, „Джури-характерники” та „Джури і підводний човен” (видавництво „А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”). До речі, за іншу книжку, „Сині води”, Володимир Рутківский одержав премію „Книжка року ВВС”.
Рутківському вдалося зробити ніби елементарну, але насправді масштабну річ. Він зумів так переосмислити козацьку романтику – здавалось би, вже заяложену, набридлу, застарілу, – що вона заграла новими барвами, виявилася захоплюючою, привабливою передусім для дітей і підлітків, але також і для читачів будь-якого віку. Мені доводилось бачити, як „Джурами” зачитувалися люди, дружбаякихз літературою має відверто епізодичний характер.
„Феномен Рутківського” є переконливим доказом умовності „прогресу”, „актуальності” й „часу” в літературі. А ще вкотре засвідчує невисоку вартість сентенцій „доброзичливців” про те, що українською мовою сьогодні не можлива водночас цікава, популярна і якісна книга („не той формат!”).
Петро Мідянка, як і годиться поетові, знаний у дещо меншому колі. Проте це зовсім не означає, що він виглядає „блідішим” на тлі Рутківського. Мідянка – чи не найбільш автентично-регіональний поет, „посол Закарпаття” в сучасній українській поезії.
Він народився 1959 року на Тячівщині, де живе в селі Широкий Луг і дотепер, упереміжку з Ужгородом. Шевченківський комітет присудив йому свою премію за книжку вибраних творів „Луйтра в небо” (видавництво „Темпора”, упорядкування Ірини Троскот). „Луйтра” по-закарпатському означає „драбина”, взагалі, Мідянку важко читати без словничка діалектизмів, макаронізмів та інших мовних експериментів – зазвичай такі глосарії додаються в кінці його книжок.
Втім, у цій поезії є не лише лінгвістичні екзерсиси. Тут і дуже специфічне світовідчуття, значно оригінальніше, ніж просто „екзотична сільська мудрість”, і поважний мультинаціональний культурний бекґраунд, й індивідуальний темпоритм. Вірші Петра Мідянки активно перекладаються на мови різних центральноєвропейських країн.
Що ж, коли задумане Шевченківським комітетом здійсниться й оголошені лауреати таки отримають свої премії (а в наших умовах у таких речах аж ніяк не можна бути впевненим заздалегідь), все це у поєднанні з реформаторськими спробами нового керівництва Спілки письменників матиме вигляд цікавої тенденції. І тільки час покаже, що це: маневр чи справді серйозна трансформація консервативного „крила” українського літературного процесу.
Антон Санченко, письменник:
„Нагорода знайшла героїв”. Чи не вперше рішення Шевченківського комітету так всіх потішило. Немає ні запитань „а хто це?”, ні запитань „а за що йому?”, тільки тричі „ура!”. Тобто двічі.
Олена Рибка, літературознавець, заступник директора Національного літературно-меморіального музею Григорія Сковороди:
Цьогорічне рішення Шевченківського комітету на фоні останніх читацьких рейтингів та літературних премій, які викликали чимало обговорень, нарікань на необ’єктивність чи заангажованість суддів, здається, не має нікого дивувати. «Луйтра в небо» – це такі собі сходинки до української захмарності, з якої можна спостерігати за плинним часом, смакуючи дивні й майже магічні слова, що самі по собі вже є поезією. А «Джури» Володимира Рутківського джерельні: чисті й світлі, як і належить хорошій літературі для дітей.